Поки Глухів прокидається після чергової сніжної ночі, тротуарами в центрі міста вже повільно рухається невеликий тракторець. На його бампері – дитяча іграшка, за кермом – чоловік, який звик починати день ще до світанку. Це Іван Кривцов, вимушений переселенець із прикордонного села Сопич. Після втрати дому та всього, що будував роками, він евакуювався до Глухова, де тепер дбає про чистоту міських вулиць.
Для перехожих він – просто водій, що розчищає шлях до роботи чи крамниць. Але мало хто знає, що за плечима цього чоловіка – десятки «прильотів» у власне подвір’я, спалене живцем господарство та болюча втеча з прикордонного пекла, яке колись називалося домом.
Про те, як це – починати життя з нуля на сьомому десятку, роботу без графіку та що залишилося від рідного села на кордоні, читайте у нашому репортажі.
Графік диктує небо
Іван Кривцов працює у Глухівському житлово-комунальному центрі з липня. Каже, чіткого графіка у негоди не буває: якщо засипає – треба бути на посту. Тому сьогодні на роботі з восьмої.
«Буває, що в 4 ранку чи о 6 встаєш і їдеш чистити. До дев’ятої чи десятої вечора, як вийде. Робочий день ненормований, але треба встигнути, поки на дорогах немає транспорту, щоби людям було де ходити», – розповідає водій.
Його «китаєць» Фатон – техніка хоч і старенька, але витривала. Чоловік зізнається, що робота зі снігом для нього – справа звична, адже все життя він провів за кермом набагато важчих машин.
«Я і вдома так само працював. Т-150 був, бульдозер більший. Теж о четвертій ранку вставав, до автобуса чистив дорогу в сусіднє село, щоби людям було як на роботу йти. Так що мені не звикати – ми люди сільські», – каже пан Іван.
Сьогодні його зона відповідальності – центр міста, «стометрівка», парки та навіть розчистка доріг до кладовищ, коли в тому є потреба.
«Усе життя – в одному причепі»
Усе життя пан Іван прожив у прикордонному селі Сопич Еманьської громади. Мав свій трактор, мотоблок і чимале господарство: корів, овечок, гусей. Усе змінилося, коли росіяни почали тероризувати село дронами та артилерією. Чоловік нарахував щонайменше 13 влучань по своєму подвір’ю.
«Стояв у дворі трактор, свій власний. Був приліт – стекла повибивало. Тільки поміняв – через два дні знову приліт. Два дрони прямо в дах хати», – згадує чоловік.
Наслідки обстрілів с. Сопич Архівні фото
Наслідки обстрілів с. Сопич Архівні фото
Найстрашніше сталося перед самим виїздом. Під час чергового обстрілу загорівся сінник та дрова. У вогні живцем згоріли сімнадцять качок.
Виїжджали з дружиною у серпні 2024-го на старому «Жигулі» із прицепом. Чоловік каже: «Я вдома нічого не говорив, мовляв, їдемо на певний час, щоби перечекати. Але сам знав – більше туди не повернемося через безпекову ситуацію. Там зараз ні проїзду немає, нічого. Одну вулицю в селі знищили вщент».
На сьомому десятку під чужим дахом
Сьогодні родина Івана Кривцова винаймає будинок у Глухові. Про купівлю власного житла поки не мріють: ціни занадто високі, а все, що заробляли роками на паях, зникло разом із домом. Разом із Іваном на підприємстві працюють ще кілька його односельців. Робота для них – це і гроші, і порятунок від важких думок.
«Важко не через роботу, а через те, що все залишилося там. Тут ми на пташиних правах. Але встаємо і працюємо. Головне – родину кормити, у мене ж дружина, донька і троє онуків. Мені вже сьомий десяток, але поки сили та здоров’я є – буду за кермом», – каже пан Іван.
Хтось щиро дякує за розчищену дорогу, хтось нарікає, якщо сніг випадково засипав пішохідну чи проїжджу частину. Чоловік на образи не зважає: «Одному зробив добре, іншому – погано. Усім не вгодиш, але своє діло я знаю».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
