Історія Олександра Зінчука – ІТ-фахівця з Глухова, який після початку повномасштабної війни долучився до Нацгвардії та воював у складі бригади «Рубіж».
Хто повідомляє: Новинарня
У чому суть
Олександр народився і виріс у Глухові в родині педагогів. Він закінчив Державний педагогічний університет імені Олександра Довженка, навчався на фізико-математичному факультеті, викладав інформатику в рідній школі №6 та півтора року працював програмістом у Національному заповіднику «Глухів».
Також до початку повномасштабного вторгнення працював у сфері ІТ та очолював відділ супроводження проєктів і розвитку цифрових рішень у Міністерстві юстиції.
У 2021 році Олександр прийшов у Державну кримінально-виконавчу службу, де швидко піднявся до завідувача сектору розвитку цифрових рішень. Після початку повномасштабної війни він долучився до Національної гвардії України.
«До фінальної якості проєкт доводили без мене, бо 25 квітня 2023 року мобілізувався у Національну гвардію – банально не встигли забронювати і довелося звикати засинати в обіймах не з дружиною, а з автоматом. Військового досвіду – нуль, але ж країну треба захищати. На службу йти не боявся, хоч і виникла потреба швидкої адаптації до нового життя, інших правил та підходів у комунікації між людьми.
Мотивація народилася раптово – немов тумблер перемкнувся. Із родинного кола «телепортувався» в казарму, вдягнув однострій. Тепер згадую, як звикав спати, обнімаючи не дружину, а автомат. У цивільному бутті нічого подібного не проходив, навіть похід з рюкзаком у ліс – це для мене було невивченою темою. Я мав обмежену придатність за станом здоров’я й остання ВЛК показала, що можу служити в частині забезпечення», – згадує Олександр.
Від початку служби в бригаді він пройшов базове навчання стрільця та два фахові курси. Спочатку допомагав офіцерам із документами та встановлював Wi-Fi у казармі, що дозволило йому отримати позивний «Хакер». Згодом займався управлінням БпЛА, проводив аеророзвідку та коригування ударів по противнику.
Олександр Зінчук брав участь у бойових операціях на Бахмутському напрямку, зокрема в районі Кліщіївки-Андріївки.
«Ми літали, а інші хлопці штурмували ворожі позиції. Пишаюся, що наша 16-та рота брала участь у визволенні Кліщіївки. Я отримував кайф від роботи, бо бачив її результати. Так, деколи вони були страшними, коли ворогів буквально розривало на шмаття. Але це непередаваний азарт: щойно ти бачиш зміну оперативної обстановки у зоні відповідальності – висування ворога, то починає починаєш «кіпішувати», інформуючи кого треба, аби туди якнайшвидше летіли дрони, снаряди і міни.
Росіяни навчилися швидко збиратися купи, й ми передавали на командний пункт координати та напрям руху, щоб там приймали рішення на ураження. Зізнаюся: психологічно втомлюєшся від видовищ понівеченого м’яса, хай і того, що прийшло тебе вбивати. Але ж ці двоногі створіння сунуть і сунуть – через кілометр-два дійдуть до тебе, до хлопців, яких знаєш особисто. То який є вибір? Він – очевидний: знищуй окупанта! Тут реакції насправді глибоко індивідуальні. Він – захисний механізм свідомості», – ділиться Олександр.
Після розформування 16-ї роти він перейшов у взвод батальйону безпілотних систем, де продовжував службу до моменту поранення, після якого був змушений залишити військо.
Олександр додає, що на фронті зустрічав багато людей, які свідомо обрали службу, незважаючи на вік, стан здоров’я чи статус. Сам він зізнається: на службі найкращим заохоченням були вихідні та змога зустрітися з рідними.
Післясмак війни – непростий. Хакер мав значні проблеми зі сном уже вдома: переслідували видовища, які він бачив, коли наша арта розносила ворожі залізо й тіла. Та й повернення в цивільне життя виявилося помітно складним, попри відносно нетривалий термін служби. Але тепер цей його досвід повернення та післявоєнної адаптації допоможе іншим не загубитися і знайти себе, коли прийде час здавати зброю на зберігання.
«Якось ми під’їжджали до визначеної позиції на американському БТР М-113, усередині якого перебували шестеро пілотів БПЛА. По нас поцілили із засідки снарядом ПТРК – і всі «затрьохсотилися». Добре, що були не на пікапі, бо тоді все могло закінчитися печально. А завантажилися по повній – генератор з паливом, усі свої речі, екофлоу, боєкомплект і дрони – повний фарш. Після “прильоту” відкрилася ляда бронетранспортера й ми мали швидко розосередитися, бо шанси врятувати “гусянку” й усе, що всередині, прямували до нуля. У вухах дзвеніло, я потім тиждень не міг говорити. Сильно постраждала нога – багатоуламковий перелом. А ще – важка травма хребта, що призвела до встановлення інвалідності пожиттєво та звільнення з Нацгвардії. Лікування та реабілітація тривали понад рік…» – Олександр Зінчук про обставини бойового поранення.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
