Глухівчанин Олександр Сердюк наче відчував, що часу може бути обмаль, тому намагався вкласти у дев’ятирічного сина весь свій життєвий досвід.
«Він, можливо, там щось передчував, але завжди говорив, що треба робити все наперед і по максимуму. Мабуть, передбачав, що не вдасться виховати сина до повноліття, тому за той час, що вони були разом, вклав у нього стільки всього, що люди за все життя не встигають дати дітям», — розповідає дружина воїна Марина Сердюк.
Військовий із позивним «підполковник» будував великі плани, воював за майбутнє і вчив сина любити світ. Його життя обірвалося на Донеччині, але він встиг залишити останні слова синові, проте вже уві сні. Яким був шлях Олександра та як він продовжує жити у пам’яті рідних – читайте далі.
Приклад на все життя
Для Ігоря Сердюка тато був цілим світом. Їхнє дозвілля було наповнене пригодами: влітку – подорожі на полювання та риболовлю, взимку – ковзанка. Разом вони вчилися їздити на велосипеді, водити авто та ставити намети в лісі. Батько вчив сина головному – доброті та відповідальності за тих, хто слабший.
«Одного разу тато повертався з відрядження і побачив на дорозі пораненого оленя. Він не зміг проїхати повз – привіз його додому. Якийсь час олень жив прямо у нас в квартирі. Потім тато орендував ферму, ми разом побудували там загін, виходили тварину і згодом передали до заповідника», – ділиться найтеплішим спогадом Ігор.
Дружина Олександра Марина підтверджує: між ним і сином завжди був особливий зв’язок. Для неї ж він став тим самим чоловічим ідеалом, про який вона мріяла з дитинства. Разом вони були з 2010 року.
«Знаєте, у ньому було щось особливе, не таке, як у всіх. Справжня чоловіча сила, мужність і внутрішній стрижень. Той ідеал, який я малювала у своїй уяві ще дитиною, я врешті зустріла в ньому», – зізнається Марина Сердюк.
Порожнеча замість свята
Життя Олександра Сердюка було пов’язане з двома містами: Глуховом і Сумами. Він спершу закінчив місцеву школу №6 та педагогічний університет, після чого обрав службу в Національній гвардії в обласному центрі. Згодом працював в одній із закритих спецслужб у підрозділі з особливим режимом допуску.
Олександр здобув юридичну освіту в Харківському національному університеті внутрішніх справ і служив у Державній кримінально-виконавчій службі. Мав звання підполковника. Попри постійну зайнятість, завжди знаходив час навідатися додому – до рідного Глухова.
«Він завжди був з нами на свята: і на Новий рік, і на Різдво. Я тепер не знаю, як ці дні зустрічати без нього... Саша завжди приїжджав із подарунками, із квітами. Навіть якщо через службу пропускав дні народження, то на нашу з батьком річницю весілля завжди привозив величезні троянди. Дуже хорошим сином він був», – згадує мати захисника Марія Сердюк.
Звістка про повномасштабну війну застала в потязі
Дружина Марина каже, її чоловік не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувалося на сході країни з 2014 року. Олександр готував її до того, що колись опиниться на фронті. У 2020 році так і сталося – він підписав контракт з 58-ю бригадою і невдовзі поїхав на Донеччину.
У лютому 2022 року, каже Марина, Олександр відчував, що почнеться щось страшніше. Він наполіг, щоби дружина з сином поїхали у відпустку якомога далі від прикордоння. Повномасштабне вторгнення застало Марину з сином Ігорем у потязі. Вони поверталися в Суми з відпочинку.
«Він зателефонував о п’ятій ранку і сказав: "Марино, сталося найгірше — почалася війна". Ми спочатку не повірили, я подумала, що це якийсь жарт. Але в потязі вже панувала напружена атмосфера, пасажири почали хапатися за телефони, дзвонити рідним. І коли я в слухавці безпосередньо почула вибухи поруч із Сашею, то зрозуміла: це зовсім не жарт», – згадує дружина.
І поки країна здригалася від перших ударів, Олександр зі своїм підрозділом уже тримав оборону на трасі під Глуховом. Водночас продовжував дистанційно рятувати найдорожчих: він наказав дружині не повертатися в Суми та в жодному разі не їхати в Київ. Через друзів та колег організував переїзд дружини та сина до Полтави.
Сам разом із побратимами вирушив на Чернігівщину. Те, що він побачив під час звільнення окупованих сіл, назавжди його змінило.
«Він тоді вперше почав ділитися тим, що їм доводилося бачити. Розповідав, як під час зачистки звільнених селищ окупанти вискакували з підвалів, а наші воїни заходили всередину і знаходили там цілі родини, які намагалися сховатися, але були знищені. Розповідав про молодих дівчат і дітей, над якими знущалися на очах у батьків. Саша казав: "Ми це все бачили на власні очі. Не змушуй мене розповідати більше... Ти просто маєш зрозуміти: вам із малим треба виїхати якнайдалі"», – розповідає Марина.
«Там, де вперше служив»
Після Чернігова Олександру дали півтора дня відпустки. Це були останні миті, які він провів удома. Мати захисника каже, навіть його мисливський пес Буран наче відчував наближення біди – не відходив від господаря ні на крок. Невдовзі Олександра перевели на один із найважчих напрямків – Донецький. Рідним про це він нічого не сказав.
«4 травня ми ще спілкувалися, а з 5-го він перестав виходити на зв'язок – і так сім днів поспіль. Коли раптом бачу – телефонує незнайомий номер. Я миттєво підняла слухавку: "Так, Саш!". У нього було дуже мало часу. Я просила: "Ти хоч скажи, де ви зараз?". А він відповів лише: "Там, де були вперше". І я одразу зрозуміла, що це Донецький напрямок», – каже жінка.
Попри постійні обстріли та перебої зі зв’язком, Олександр щодня шукав можливість почути голос сина.
«Його побратими потім розповідали: щоби поговорити зі мною, тато вилазив на дерево, бо тільки там ловився зв'язок. Переважно ми розмовляли про те, як минув день, що я робив», – ділиться син та додає, що події на фронті вони майже ніколи не обговорювали.
«Сердюк — двохсотий»: страшна новина з натовпу
1 червня 2022 року Олександр подзвонив рідним востаннє. Він попросив дружину берегти себе й нагадав, що любить її з сином понад усе на світі. Того ж вечора Олександр Сердюк з позивним “Підполковник” загинув.
Про це Марина з Ігорем дізналися лише наступного дня, і то – випадково. За страшним збігом, 1 червня померла бабуся Марини. Жінка з сином приїхала в Глухів на поховання.
«Ми поверталися з кладовища після поховання бабусі. Мені почали телефонувати знайомі Саші, питати, як я тримаюся. Я була впевнена, що це вони через бабусю, – пригадує Марина та зізнається, що щиро не розуміла, звідки вони про це дізналися. – А потім ми йшли вулицею, і я раптом почула наше прізвище. Стояли люди, обговорювали новину. Я почула: "Сердюк – двохсотий". Виявилося, у місті вже всі знали, крім нас. Я зупинилася, вони впізнали мене і… ніхто нічого не міг сказати».
Марина до останнього трималася за надію, що це помилка, але згодом страшна звістка підтвердилася.
Останнє «люблю» уві сні
Олександр обіцяв дружині вийти на зв'язок будь-яким способом, і він дотримав слова навіть після загибелі – прийшов до сина уві сні.
«Ігор підійшов до мене і каже: "Мамо, мені треба тобі дещо сказати. Сьогодні мені наснився тато. Снилося, ніби ми його ховаємо. Він піднявся із труни і сказав, що тепер я в нашій родині головний і маю тебе оберігати". Саша так сину і заповів: "Тепер ти головний у нашій родині, бережи нашу мамашу". А вже за десять хвилин мені зателефонував його брат і сказав, що загибель Саші підтвердили. Так він сам сповістив сина», – ділиться жінка.
Сьогодні вдома у Глухові зберігається військова форма “Підполковника”. Іноді Ігор дістає її та приміряє татів кітель. Хлопець дбайливо береже кожен спогад про їхні спільні миті, та найголовніше – він пам’ятає останні слова батька – бути підтримкою та опорою для матері.
«Раніше тато допомагав їй, коли в неї щось не виходило. Тепер це роблю я. Всі обов'язки тата тепер на мені», – каже хлопець.
Історія Олександра Сердюка – це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту “Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа”, що впроваджується ГО “Агенція розвитку локальних медіа АБО”. Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
