«Десь він зустрів "циганку", яка йому нагадала, що він загине в автомобілі. Він, звісно, це не сприймав серйозно», – це містичне пророцтво з юності сьогодні згадує брат полеглого глухівчанина Олександра Максимовича. Він каже: Олександр все життя любив автомобілі та відчував дорогу своєю стихією. За страшним збігом, і загинув він саме в авто, як і передбачала колись ворожка. Життя захисника обірвалося на Чернігівщині в березні 2022 року.
Про те, яким був Олександр поза службою, про перші дні повномасштабної війни та останній небезпечний рейс брата, далі в історії.
«Я завжди на нього покладався»
Брати Максимовичі разом зростали в Глухові. І хоч Олександр був молодшим на чотири роки, саме він був прикладом мужності для Миколи.
«Брат був молодшим за мене, але, можливо, за календарем, а старший по натурі. Я завжди на нього покладався», – каже Микола.
Після закінчення четвертої школи Олександр вирішив пов’язати життя з технікою і пішов навчатися до Глухівського професійно-технічного училища №31, щоб отримати фах водія. Далі була строкова служба в 169-му навчальному центрі «Десна»: спершу курсантом, а згодом – водієм військової автоінспекції. Дорога наче сама вела його далі: повернувшись з армії, він присвятив себе охороні державного кордону. Служба за контрактом у підрозділах Сумського прикордонного загону на рідній Глухівщині стала справою багатьох років.
Бажання захищати та допомагати людям проявлялося в Олександра не лише на службі, каже брат, а й у цивільному житті.
«Батько часто згадує випадок, як вони з Олександром були на вулиці і раптом побачили пожежу. Брат кинувся туди і допоміг витягнути машину з палаючого гаража», – розповідає він.
Поза службою та нескінченними рейсами Олександр понад усе цінував час із родиною. Від першого шлюбу в нього залишилося двоє дітей: син Данило та донька Вікторія. Найщасливіші хвилини разом вони проводили на природі. Пристрасть до «тихого полювання» та риболовлі з’явилася в Олександра ще в дитинстві, коли вони з Миколою малими бігали до лісу за грибами.
Ставши дорослим, він з такою ж любов’ю передавав цю пристрасть своїм дітям.
«Ми з ним в дитинстві часто ходили в ліс за грибами. І це хобі залишилося у брата на все життя. Він і з дітьми за грибами ходив, – пригадує Микола. – У нього були дуже теплі стосунки з сином та донькою, вони часто разом відпочивали».
Від магістралей Європи – до окопів
У 2011 році Олександр звільнився в запас у званні старшого прапорщика. Отримавши військову пенсію, він продовжував працювати водієм: спершу на рейсових автобусах, а згодом — на магістральних тягачах у країнах Європи. Проте у 2020 році він знову обрав однострій, підписавши контракт із 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї бригади на посаді командира відділення мінометної батареї.
Пройшовши ротацію в Авдіївці, Олександр повернувся додому та служив на Сумщині.
За два тижні до лютого 2022-го Олександр уже готував рідних до найгіршого: попереджав про велику загрозу та збирати «тривожні» валізи. Саме Олександр повідомив Миколу про початок повномасштабної війни.
«"Почалося", – із цими словами мені зателефонував брат. Він якраз був на чергуванні, і військова частина виїжджала. Я тоді їхав у потязі на під’їзді до Львова – мав виїхати до Польщі на роботу. У результаті, вирішив повертатися додому. Шлях назад був довгий, днів п’ять добирався. Зі Львова до Києва на потязі нас їхало лише двоє чоловіків у вагоні», – каже глухівчанин.
Поки Микола пробивався крізь затори та евакуаційні поїзди до заблокованої Сумщини, Олександр уже боронив Чернігівщину. У районі сіл Лукашівка та Буди точилися запеклі бої за підступи до столиці.
«Я дуже шкодую, але ми досить рідко зідзвонювалися. Розмови були короткі, по-чоловічому: "Привіт, як справи? Усе добре". Ми багато не балакали. Я думав: трохи ситуація нормалізується, і ми зможемо більше поспілкуватись, – розповідає Микола. Він додає, що брат беріг батьків і про труднощі нічого не казав. – Тому ми навіть не здогадуємося, через що йому довелося пройти в ті перші тижні».
Останній рейс на Чернігівщині
12 березня 2022 року підрозділу Олександра критично бракувало пального. Глухівчанин, який все життя відчував дорогу як свою стихію, зголосився добровольцем здійснити рейс. Він сів за кермо і очолив колону з трьох автівок. Шлях від села Буди в бік Грабівки став для нього останнім маршрутом. Автомобіль Олександра підірвався на російській протитанковій міні.
«Він ніколи не відмовлявся від найскладніших завдань. І саме в цей рейс мала їхати інша людина, але поїхав мій брат. Останній дзвінок від нього був 12 березня зранку – зателефонував матері. Було чутно, що він кудись поспішав. А після розмови надіслав їй фотографію... Це було його останнє фото», – згадує Микола, тримаючи в руках телефон із тим самим знімком.
Останнє фото, надіслане матері
Ситуація на Сумщині в ті дні була критичною, каже Микола, – область перебувала у фактичній блокаді, дороги були небезпечними, а звичне життя Глухова завмерло. Микола пригадує, як у перші дні березня нарешті дістався рідного міста на попутній хлібовозці. А вже 12 березня в дім Максимовичів прийшла страшна звістка – Олександр загинув. Щоби поховати рідну людину, Миколі довелося їхати в Ніжин, куди евакуювали тіло його брата.
«Я вже й не пригадаю, хто саме допоміг знайти людину для евакуації Саші. Це був Олексій із військкомату. Я дуже хочу висловити йому вдячність за те, що він не відмовив. Він справді ризикнув, погодившись пробиратися через окуповану територію. За братом ми з ним їхали вдвох», — ділиться чоловік.
Олександра Максимовича поховали на Веригінському цвинтарі в Глухові. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та медалями «За відвагу» й «За оборону Чернігова».
Translation into English
“Somewhere along the way, he met a ‘gypsy woman’ who told him he would die in a car. Of course, he didn’t take it seriously”, – recalls the brother of the fallen soldier from Hlukhiv, Oleksandr Maksymovych, referring to this mystical prophecy from his youth. He says that Oleksandr had loved cars his whole life and felt at home on the road. By a terrible coincidence, he died in a car, just as the fortune-teller had once predicted. The defender’s life was cut short in the Chernihiv region in March 2022.
Read on to learn what Oleksandr was like off-duty, about the first days of full-scale war, and his brother’s final dangerous mission.
“I always relied on him”
The Maksymovych brothers grew up together in Hlukhiv. And although Oleksandr was four years younger, he was the one who served as a model of courage for Mykola.
“My brother was younger than me, but perhaps only by age; he was older in spirit. I always relied on him”, – says Mykola.
After finishing fourth grade, Oleksandr decided to pursue a career in the technical field and enrolled at Hlukhiv Vocational Technical School No. 31 to become a driver. Next came his mandatory military service at the 169th “Desna” Training Center: first as a cadet, and later as a driver for the military traffic police. It was as if the road itself led him further: after returning from the army, he dedicated himself to guarding the state border. Contract service in the units of the Sumy Border Guard Detachment in his native Hlukhiv region became a long-term commitment.
Alexander’s desire to protect and help people manifested itself not only in his service, his brother says, but also in his civilian life.
“My father often recalls an incident when he and Oleksandr were out on the street and suddenly saw a fire. My brother rushed over and helped pull a car out of the burning garage”, – he says.
Outside of work and his endless flights, Oleksandr valued time with his family above all else. He had two children from his first marriage: a son, Danylo, and a daughter, Viktoria. They spent their happiest moments together in nature. Oleksandr’s passion for “quiet hunting” and fishing began in childhood, when he and Mykola would run into the forest as kids to pick mushrooms.
As an adult, he passed this passion on to his children with the same love.
“We used to go mushroom picking in the woods together as kids. And that hobby stayed with my brother for life. He even went mushroom picking with his kids”, – Mykola recalls. – “He had a very close relationship with his son and daughter; they often spent time together”.
From Europe’s highways to the trenches
In 2011, Oleksandr was discharged from active duty with the rank of senior warrant officer. After receiving his military pension, he continued working as a driver: first on scheduled buses, and later on long-haul trucks across Europe. However, in 2020, he chose to return to uniform, signing a contract with the 16th Separate Motorized Infantry Battalion of the 58th Brigade as a mortar battery squad leader.
After completing a rotation in Avdiivka, Oleksandr returned home and served in the Sumy region.
Two weeks before February 2022, Oleksandr was already preparing his family for the worst: he warned them of a grave threat and told them to pack “emergency” bags. It was Oleksandr who told Mykola that a full-scale war had begun.
“‘It’s started,’ – my brother called me with those words. He was on duty at the time, and his military unit was leaving. I was on a train approaching Lviv – I was supposed to go to Poland for work. In the end, I decided to go back home. The journey back was long; it took me about five days. “There were only two of us men in the train car from Lviv to Kyiv”, – says man.
While Mykola was making his way through traffic jams and evacuation trains to the blockaded Sumy region, Oleksandr was already defending the Chernihiv region. Fierce battles were raging near the villages of Lukashivka and Budi for control of the approaches to the capital.
“I really regret it, but we rarely called each other. The conversations were short, in a typical guy-to-guy way: ‘Hey, how’s it going? Everything’s fine.’ We didn’t talk much. I thought: once the situation stabilizes a bit, we’ll be able to talk more”, – says Mykola. He adds that his brother protected their parents and never mentioned the hardships. – “That’s why we have no idea what he had to go through during those first weeks”.
The Last Trip to Chernihiv Oblast
On March 12, 2022, Oleksandr’s unit was critically short of fuel. A native of Hlukhiv, who had always felt at home on the road, volunteered to make the trip. He got behind the wheel and led a convoy of three vehicles. The route from the village of Budy toward Hrabivka became his final journey. Oleksandr’s car was blown up by a Russian anti-tank mine.
“He never shied away from the most difficult tasks. Another person was supposed to go on that trip, but my brother went instead. The last call from him was on the morning of March 12 – he called our mother. You could tell he was in a hurry. And after the call, he sent her a photo... It was his last photo”, – recalls Mykola, holding the phone with that very picture in his hands.
The situation in the Sumy region was critical in those days, Mykola says – the region was effectively under blockade, the roads were dangerous, and life in Hlukhiv had come to a standstill. Mykola recalls how, in early March, he finally made it to his hometown on a passing grain truck. And on March 12, terrible news reached the Maksymovych family – Oleksandr had died. To bury his loved one, Mykola had to travel to Nizhyn, where his brother’s body had been evacuated.
“I can’t even remember who exactly helped find someone to evacuate Sasha. It was Oleksiy from the military registration office. I really want to thank him for not turning me down. He truly took a risk by agreeing to make his way through the occupied territory. We drove there together to retrieve my brother”, – the man shares.
Oleksandr Maksymovych was buried at the Veryginsky Cemetery in Hlukhiv. He was posthumously awarded the Order of Courage, 3rd Class, and the Medals “For Bravery” and “For the Defense of Chernihiv.”
This material was supported by Documenting Ukraine, a project of the Institute for Human Sciences (IWM Vienna).
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
