«Десь він зустрів циганку, яка йому нагадала, що він загине в автомобілі. Він, звісно, це не сприймав серйозно», – це містичне пророцтво з юності сьогодні згадує брат полеглого глухівчанина Олександра Максимовича. Він каже: Олександр все життя любив автомобілі та відчував дорогу своєю стихією. За страшним збігом, і загинув він саме в авто, як і передбачала колись ворожка. Життя захисника обірвалося на Чернігівщині в березні 2022 року.
Про те, яким був Олександр поза службою, про перші дні повномасштабної війни та останній небезпечний рейс брата, далі в історії.
«Я завжди на нього покладався»
Брати Максимовичі разом зростали в Глухові. І хоч Олександр був молодшим на чотири роки, саме він був прикладом мужності для Миколи.
«Брат був молодшим за мене, але, можливо, за календарем, а старший по натурі. Я завжди на нього покладався», – каже Микола.
Після закінчення четвертої школи Олександр вирішив пов’язати життя з технікою і пішов навчатися до Глухівського професійно-технічного училища №31, щоб отримати фах водія. Далі була строкова служба в 169-му навчальному центрі «Десна»: спершу курсантом, а згодом – водієм військової автоінспекції. Дорога наче сама вела його далі: повернувшись з армії, він присвятив себе охороні державного кордону. Служба за контрактом у підрозділах Сумського прикордонного загону на рідній Глухівщині стала справою багатьох років.
Бажання захищати та допомагати людям проявлялося в Олександра не лише на службі, каже брат, а й у цивільному житті.
«Батько часто згадує випадок, як вони з Олександром були на вулиці і раптом побачили пожежу. Брат кинувся туди і допоміг витягнути машину з палаючого гаража», – розповідає він.
Поза службою та нескінченними рейсами Олександр понад усе цінував час із родиною. Від першого шлюбу в нього залишилося двоє дітей: син Данило та донька Вікторія. Найщасливіші хвилини разом вони проводили на природі. Пристрасть до «тихого полювання» та риболовлі з’явилася в Олександра ще в дитинстві, коли вони з Миколою малими бігали до лісу за грибами.
Ставши дорослим, він з такою ж любов’ю передавав цю пристрасть своїм дітям.
«Ми з ним в дитинстві часто ходили в ліс за грибами. І це хобі залишилося у брата на все життя. Він і з дітьми за грибами ходив, – пригадує Микола. – У нього були дуже теплі стосунки з сином та донькою, вони часто разом відпочивали».
Від магістралей Європи – до окопів
У 2011 році Олександр звільнився в запас у званні старшого прапорщика. Отримавши військову пенсію, він продовжував працювати водієм: спершу на рейсових автобусах, а згодом — на магістральних тягачах у країнах Європи. Проте у 2020 році він знову обрав однострій, підписавши контракт із 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї бригади на посаді командира відділення мінометної батареї.
Пройшовши ротацію в Авдіївці, Олександр повернувся додому та служив на Сумщині.
За два тижні до лютого 2022-го Олександр уже готував рідних до найгіршого: попереджав про велику загрозу та збирати «тривожні» валізи. Саме Олександр повідомив Миколу про початок повномасштабної війни.
«"Почалося", – із цими словами мені зателефонував брат. Він якраз був на чергуванні, і військова частина виїжджала. Я тоді їхав у потязі на під’їзді до Львова – мав виїхати до Польщі на роботу. У результаті, вирішив повертатися додому. Шлях назад був довгий, днів п’ять добирався. Зі Львова до Києва на потязі нас їхало лише двоє чоловіків у вагоні», – каже глухівчанин.
Поки Микола пробивався крізь затори та евакуаційні поїзди до заблокованої Сумщини, Олександр уже боронив Чернігівщину. У районі сіл Лукашівка та Буди точилися запеклі бої за підступи до столиці.
«Я дуже шкодую, але ми досить рідко зідзвонювалися. Розмови були короткі, по-чоловічому: "Привіт, як справи? Усе добре". Ми багато не балакали. Я думав: трохи ситуація нормалізується, і ми зможемо більше поспілкуватись, – розповідає Микола. Він додає, що брат беріг батьків і про труднощі нічого не казав. – Тому ми навіть не здогадуємося, через що йому довелося пройти в ті перші тижні».
Останній рейс на Чернігівщині
12 березня 2022 року підрозділу Олександра критично бракувало пального. Глухівчанин, який все життя відчував дорогу як свою стихію, зголосився добровольцем здійснити рейс. Він сів за кермо і очолив колону з трьох автівок. Шлях від села Буди в бік Грабівки став для нього останнім маршрутом. Автомобіль Олександра підірвався на російській протитанковій міні.
«Він ніколи не відмовлявся від найскладніших завдань. І саме в цей рейс мала їхати інша людина, але поїхав мій брат. Останній дзвінок від нього був 12 березня зранку – зателефонував матері. Було чутно, що він кудись поспішав. А після розмови надіслав їй фотографію... Це було його останнє фото», – згадує Микола, тримаючи в руках телефон із тим самим знімком.
Останнє фото, надіслане матері
Ситуація на Сумщині в ті дні була критичною, каже Микола, – область перебувала у фактичній блокаді, дороги були небезпечними, а звичне життя Глухова завмерло. Микола пригадує, як у перші дні березня нарешті дістався рідного міста на попутній хлібовозці. А вже 12 березня в дім Максимовичів прийшла страшна звістка – Олександр загинув. Щоби поховати рідну людину, Миколі довелося їхати в Ніжин, куди евакуювали тіло його брата.
«Я вже й не пригадаю, хто саме допоміг знайти людину для евакуації Саші. Це був Олексій із військкомату. Я дуже хочу висловити йому вдячність за те, що він не відмовив. Він справді ризикнув, погодившись пробиратися через окуповану територію. За братом ми з ним їхали вдвох», — ділиться чоловік.
Олександра Максимовича поховали на Веригінському цвинтарі в Глухові. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та медалями «За відвагу» й «За оборону Чернігова».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
