Вона носить його позивний «Маестро» як татуювання на руці та як моральний компас у серці. Іванна Коваленко, донька відомого глухівського археолога та захисника Юрія Коваленка, сьогодні будує життя в Німеччині, але кожну вільну хвилину присвячує порятунку тих, хто боронить її рідну Сумщину. Від першої невпевненої спроби до «Мавіків» та високотехнологічних «Чуйок» — це історія про те, як дівчина з Глухова перетворила свою квартиру в Європі на волонтерський штаб, де замість шпалер на стінах — бойові прапори.
Життя в Німеччині, але серце в Глухові
Іванна Коваленко переїхала до Німеччини у квітні 2022 року. Починати з нуля в чужій країні було непросто: мовний бар'єр, невідомість і болюча адаптація. Проте дівчина не склала руки – вона змогла побудувати власну справу.
«Починала вдома, фактично на підвіконні, а зараз маю власну студію краси. Це мене тримає і допомагає морально», — каже Іванна.
Попри успіх за кордоном, серце дівчини залишається в «найкращому місці на землі», – так вона називає рідний Глухів. Нещодавня поїздка додому нагадала Іванні, якою ціною дається українцям кожен день. Вона на власні очі побачила обстріли та відчула той заціпенілий страх, у якому живе прикордоння.
«Жити там дуже важко. Щоденні новини розривають серце, неможливо просто вийти на вулицю чи випити каву через безпекову ситуацію. Всі, хто живе в Україні під обстрілами, без світла, води та тепла, вже герої, а військові — справжні супергерої», — додає дівчина.
Коріння, що дає сили
Така беззаперечна любов до свого — це спадок від батька, відомого археолога та захисника Юрія Коваленка. Дитинство Іванни пройшло здебільшого не на ігрових майданчиках, а в експедиціях та на розкопках.
«Тато міг принести експонат у брудному вигляді, а вже за тиждень він стояв у музеї. Це формувало мій світогляд і патріотизм. У нас завжди лунали українські пісні — вдома та в машині», — згадує вона.
З 2014 року батько дівчини почав їздити на окуповані території, забирати тіла загиблих українських військових, організовував перші виставки та лекції для школярів.
«Для багатьох він — науковець, колега, викладач і археолог, але для мене — просто тато. Ми разом ходили в садочок, у ліс, на риболовлю, каталися на ковзанах. І водночас я бачила, як твориться історія. На його честь маю тату: його позивний «Маестро» та його дата народження», — розповідає Іванна.
Від «я замала» до першого «Мавіка»
Іванна Коваленко згадує, що її родина почала займатися волонтерством з перших днів повномасштабної війни: мама та сестра збирали кошти, купували “Starlink”, машину, тепловізор, планшети, лопати та ліки. Іншим прикладом для Іванни стала глухівчанка Ксенія Трегубенко, яка активно збирає кошти через соцмережі.
«Я спостерігала і думала, що не зможу. Мені здавалося, що я ще замала, а мама та сестра — дорослі, з ресурсами та знайомими. Я ж лише донатила. Навіть коли виїхала, продовжувала навчатися в університеті, отримувала стипендію і розподіляла її на допомогу».
Іванна додає, що приклад Ксенії Трегубенко став для неї показовим: «Я бачила її в Instagram — вона робила відео, розіграші, жарти і при цьому збирала великі суми. Тоді мені здавалося, що таке просто неможливо».
Переломний момент стався у лютому 2025 року. Випадкова розмова з давнім знайомим, який пішов на фронт, закінчилася коротким: «Терміново потрібен Mavic». Сума у 114 тисяч гривень спочатку здалася непідйомною для дівчини, але відступати було нікуди. Перші 50 тисяч допомогли зібрати небайдужі люди, решту в розмірі 70 тисяч додала мама — так Іванна закрила свій перший великий запит.
«Військовий-друг казав: «Ми нікому не потрібні», а я побачила, що люди відгукуються. Це стало початком. Я зрозуміла, що можу збирати суми 20–50 тисяч для знайомих, рідних, однокласників, сусідів. За 2025-2026 рік вже придбали “Mavic”, зарядні станції, плащі-невидимки, детектори дронів, колеса, генератори, бензопили. Також допомагала іншим волонтерам «маленькими баночками», які закривали багато різних потреб. У відповідь інші волонтери також долучалися до моїх зборів», — згадує Іванна.
Відтоді «волонтерський кошик» Іванни почав стрімко поповнюватися. За 2025-2026 рік завдяки її зборам на фронт поїхали не лише дрони, а й плащі-невидимки, детектори, генератори та бензопили. Зима пройшла під знаком «посилок тепла»: з Німеччини та України на передову їхали фури з обігрівачами та хімічними грілками. Допомагали всі. Особливу підтримку надавав мешканець Некрасового Андрій Сорока, який регулярно закривав великі збори. Також долучалися й інші жителі села — вони вʼязали шкарпетки власноруч, приносили чай і печиво до місцевої крамниці.
Найменша помічниця у цій справі — чотирирічна племінниця Варя, онука Юрія Коваленка. Малеча вже чітко знає, навіщо пакує коробки: «Це для військових, вони нас захищають».
Нові виклики: час «Чуйок»
Сьогодні запити з фронту змінилися. Якщо раніше армія потребувала базового побуту та тепла, то зараз війна перейшла у фазу технологічного протистояння.
«Раніше потрібні були зарядні станції, генератори, посилки з теплом. Зараз головне — спеціальні прилади, останні місяці більшість запитів саме на «Чуйки». Дрони стали використовувати значно більше, і я навіть не очікувала. Маю вже шість зборів поспіль і новий запит для глухівчанина з 18-ї Слов’янської бригади».
Наразі дівчина долучилась до збору на детектор дронів «Чуйка 3.0» для глухівчан з 5-го прикордонного загону, які боронять Сумщину.
💳 Номер банки для допомоги: 4874 1000 2760 0421
🔗 Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/AFG1a4RpMR
Дівчина пояснює, що головна мотивація займатися волонтерством — допомога тим, кого вона знає особисто. Вона впевнена, що речі та кошти, які збирає, дійсно використовуються за призначенням і можуть врятувати життя.
«Допомагаю, бо більше за все хочу, щоб горе не прийшло в інші сім’ї. А якщо це якийсь прилад — він може додати кілька секунд, які врятують життя. Хлопці дякують листівками або відео, підписують снаряди: «Помстимося за Маестро», за «Юрія Коваленка». Кажуть, що ці снаряди потрапляють туди, куди треба».
Від куточка пам’яті до власного музею війни
Усі коробки з допомогою, пакунки з теплими речами та обладнанням, які Іванна готує до відправки, зберігаються в її квартирі. Але це житло давно перестало бути просто приватним простором — воно перетворилося на волонтерський штаб та імпровізований музей, де кожен сантиметр стін дихає історією.
Те, що сьогодні гості розглядають із захватом, починалося з дуже особистого болю — куточка пам’яті за батьком, Юрієм Коваленком. Спершу там було лише фото та один український стяг, який Іванна купила сама.
«Коли загинув тато, зробила невеликий куточок пам’яті — його фотографії та портрети, які малювали знайомі, – ділиться дівчина та додає. – Потім я почала займатися волонтерством, і хлопці почали присилати шеврони та прапори. Спочатку один-два — я їх вивісила, бо не хотіла, щоб просто лежали. Вони на видному місці, і це постійно нагадує та мотивує. Згодом їх стало так багато, що прапори вже замість шпалер».
Тепер кожен, хто переступає поріг квартири, на кілька хвилин завмирає, ніби на екскурсії.
«Для мене найцінніші — це шеврони. Хлопці пропонують нові, а я кажу: мені потрібні ношені, справжні, як музейні експонати. Я мрію колись створити з цього повноцінний музей. Зараз це просто сувеніри від хлопців, але через 20–30 років це буде безцінна історія», — зазначає вона.
Підтримка, що об’єднує: від Глухова до Німеччини
Іванна впевнена: у волонтерстві не буває малих сум чи неважливих людей. До її зборів долучаються як близькі друзі, так і абсолютно незнайомі люди, яких об’єднує спільна мета.
Один із найбільш емоційних зборів був присвячений пам’яті батька.
«На ювілей тата ми збирали 60 тисяч. Цей збір побив усі рекорди: зазвичай два тижні можу збирати 20 тисяч, а цього разу за чотири дні зібрали 64 570 гривень. Придбали дві «Чуйки», портативний проектор і 10 тисяч передали на матеріали для маскувальних сіток».
Підтримка приходить навіть звідти, де її не чекаєш через соцмережі. У Глухові, де живе бабуся Іванни, сусіди, побачивши збір, приносять готівку просто додому: «Передай своїм». А коли дівчина приїжджає в рідне місто, її можуть зупинити прямо посеред вулиці, щоб запитати номер картки.
Також вона отримує підтримку від української спільноти в Німеччині.
«Це українки, які живуть у Німеччині. Ми познайомилися пів року тому, і виявилося, що вони постійно проводять благодійні заходи. Проводять лотереї, ярмарки, аукціони і збирають 300–500 євро. Передають кошти різним підрозділам. Мені теж неодноразово допомагали, зокрема для нашого 5-го прикордонного загону».
Іванна і сама долучається до таких подій.
«24 лютого 2026 року був великий захід, я допомагала зі сценарієм. Прийшло багато людей, були і німці. Я завжди показую портрети глухівчан, бо хочу, щоб про них знав світ. Дуже приємно, що за кордоном є такі свідомі люди».
Дівчина відверто зізнається: її головний ресурс — це спокій і безпека, які вона має в Німеччині. Після поїздок в Україну, де кожен день проходить у режимі виживання під обстрілами, вона ще гостріше відчуває відповідальність тих, хто перебуває в тилу.
«Тут я можу спокійно засинати. І саме цей спокій дає мені сили допомагати. Я вважаю, що кожен українець, який зараз у безпеці, може знайти бодай 10 євро, щоб підтримати своїх. Люди донатять насамперед людині, тому моя сторінка в Instagram — це про довіру».
Для Іванни волонтерство — це не лише про гроші. Репост, добре слово чи п’ять гривень — кожен такий жест стає частиною великої броні, яка захищає її рідний край.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
