«Я не буду ховатися. Тут уже багато хлопців полягло. Тому я потрібен там», – так Руслан Соколов сказав дружині, коли його мобілізували. Для рідних він був «Сонечком» – тихим, турботливим і світлим. На фронті став «Соколом» – безстрашним розвідником, який ішов першим у бій і не залишав своїх.
28 лютого 2025 року його серце зупинилося після важких поранень. Ця дата стала для родини Соколових точкою, де їхня історія обірвалася – рівно через 15 років відтоді, як вона почалася. Увесь цей час Світлана і Руслан будували життя у Глухові, виховували сина і вірили в майбутнє.
Про те, яким Руслан був у житті, як витягував побратимів із поля бою, тримав позиції у зруйнованому Торецьку, який ворог випалював фосфором, та чому після останнього «почуємось» 4 лютого тиша в їхній оселі стала нестерпно гучною — у спогадах дружини.
Кімната, де зупинився час
У вітальні родини Соколових тепер облаштований справжній меморіальний куточок. На стільці висить військова форма, ніби вона й досі чекає на господаря, а поруч лежить рюкзак, оснащений речами для польових умов «на нулі». Поряд розставлені сімейні фотографії та почесні медалі Руслана – «Хрест хоробрих», «Хрест доблесті» та «Ветеран війни — учасник бойових дій». На стелажі – український прапор, підписаний побратимами захисника, та обереги.
«Волонтери завжди передавали прапори для військових, і колись Руслан попросив побратимів підписати один із них – сказав, на згадку. Його я і знайшла в рюкзаку чоловіка», – додає Світлана, поки ми оглядаємо кімнату пам'яті, яку вона облаштувала разом із сином Єгором.
З іншого боку вітальні на стіні також висить прапор, але цей – особливий. На синьо-жовтій тканині закарбовано портрет Руслана та короткий життєпис, що вмістив у себе 44 роки: дати народження та загибелі, місця служби та зображення отриманих медалей. Саме тут, серед речей, що бережуть тепло коханого чоловіка, Світлана починає розповідати історію їхнього спільного життя.
«Сонечко», яке зігрівало всіх: життя до «пікселя»
Світлана гортає старий фотоальбом. Їхні стосунки з Русланом часто проходили на відстані, адже чоловік багато працював, щоб забезпечити родину. Життя ніби заздалегідь готувало їх до довгих розлук.
«Так ми і жили. Потім народився син, і Руслан намагався знайти роботу ближче до дому, щоб бути поруч із родиною. Але все одно доля розпоряджалася інакше – вахтовий метод став частиною нашого життя», – розповідає глухівчанка.
Вона згадує, як попри постійні від'їзди, вони знаходили час для спільних поїздок – встигли навіть побувати в Криму до його окупації. Проте, дивлячись на знімки, Світлана з сумом зазначає: спільних фотографій у них зовсім мало. Зазвичай вони фотографували одне одного по черзі, бо поруч часто не було нікого, хто міг би зняти їх разом. В альбомі зберігаються кадри, як вони разом підіймалися на глухівську водонапірну вежу, щоб подивитися на рідне місто з висоти, чи родинні вилазки до старого червоного залізничного мосту.
Аби заповнити цю порожнечу в сімейному архіві, деякі родинні портрети Світлана створила вже за допомогою штучного інтелекту після загибелі чоловіка – один із таких знімків зараз займає чільне місце на «меморіальному» стелажі.
Свій дім та родинний затишок подружжя будувало тут, у рідному Глухові. Згодом у них народився син Єгор. Руслан був людиною з «золотими руками»: після дев'яти класів здобув фах електрозварювальника, пізніше отримав диплом електромонтера. Він працював токарем, майстерно виточуючи складні деталі, а останні роки перед війною – охоронцем у столиці.
Позивний «Сокіл» з’явився вже на фронті. А для рідних, сусідів та колег він завжди залишався «Сонечком». Це прізвисько супроводжувало його все життя: від шкільної парти до робочого колективу. Світлана каже: він міг бути стриманим зовні, але його внутрішнє світло відчували всі без слів.
«Його всі називали Сонечком: його мама, донька і друзі з однокласниками. Про це мені розповідали всі, хто його знав. У школі він був тихою дитиною – справжнє сонечко. Ніколи нікого не образив, але завжди міг звернути на себе увагу. Руслан дуже швидко знаходив контакт із людьми, здружувався, і ці люди потім роками залишалися біля нього. Отак само собою і вийшло, що він був нашим загальним Сонечком».

Бойова мапа розвідника «Сокола»
Повномасштабне вторгнення у лютому 2022-го родина Соколових зустріла разом. Руслан якраз був удома, у Глухові, а не на черговій зміні. Поки місто перебувало в облозі, а Світлана понад усе хвилювалася за безпеку сина, чоловік став для них головною опорою. Він залишався напрочуд стійким, не піддавався паніці та допомагав рідним пережити найважчі перші тижні. Коли ситуація на півночі Сумщини стабілізувалася, Руслан повернувся до роботи.
Так минуло два роки, поки 10 травня 2024-го, під час чергової поїздки додому, життя родини не змінилося остаточно – чоловіка мобілізували.

«Він сказав: "Я не буду ховатися. Тут уже багато хлопців полягло, я потрібен там. Ти сильна, ти впораєшся, тримай сім’ю. Я йду служити. Як буде, так і буде"», – згадує зі сльозами на очах слова чоловіка Світлана.
Після підготовки на полігоні Руслан долучився до 32-ї окремої механізованої бригади як розвідник-навідник. Світлана згадує, що найбільше рішенням батька пишався син Єгор – для хлопчика тато в одну мить перетворився на справжнього супергероя.

Спочатку служба проходила на Сумщині, в Охтирському районі, що давало родині бодай крихту спокою. Проте вже за кілька днів підрозділ отримав новий наказ.
«Не минуло й чотирьох днів, як він каже: "Ми збираємо всі речі. Наш напрямок – Торецьк, що на Донеччині. Сформована група, їдемо спецпризначенням тримати місто"».
Бойове хрещення Руслан пройшов також у запеклих боях за Торецьк. Попри постійну небезпеку, «Сокіл» не закривався у собі – навпаки, кожен складний вихід він обговорював із дружиною, яка була його головною психологічною підтримкою. Світлана зізнається: вона ніколи не показувала чоловікові, як їй страшно чи боляче, щоб залишатися для нього надійною опорою.


Саме в Торецьку, зазначає вона, Руслан відчув найважчий біль війни – втрату перших побратимів та власні поранення. Воїни стояли до останнього, поки ворог не почав буквально спопеляти місто.
«Він порівнював Торецьк із нашим Глуховом, казав, що це таке ж місто, тільки молоде. Розповідав, як вони його тримали, аж поки росіяни не почали засипати все фосфором. Місто просто згоріло. Їх вивели на ротацію якраз на його день народження — 7 вересня».
Після короткого перепочинку Руслана перевели до розвідувального взводу 42-ї окремої механізованої бригади. Його бойова географія розширилася на найгарячіші ділянки: Куп’янський та Вовчанський напрямки, а згодом – і Покровський район. Побратими, які вижили в тих боях, згадують Руслана як безстрашного воїна, який завжди йшов першим.
«Він був звичайним худорлявим хлопцем. А побратими в нього були міцні, великі чоловіки. Коли вони отримували важкі поранення, Руслан ніколи їх не кидав – витягував, тягнув на собі. Хлопці, які залишилися живими, досі мені пишуть. Вони дуже вдячні Руслану за те, що він зберіг їм життя».

44 роки, що застигли на синьо-жовтому прапорі
За довгі місяці служби Руслан так і не зміг вирватися у відпустку – ротації та запеклі бої на різних напрямках постійно відтерміновували довгоочікувану поїздку до Глухова. Єдиною ниточкою, що пов’язувала його з домом, був відеозв’язок. Світлана згадує: вони телефонували один одному щоразу, коли була бодай хвилина тиші.
Остання велика розмова відбулася 4 лютого 2025 року. Тоді ніхто не міг припустити, що цей дзвінок – прощальний.
«Я зібралася, 14 лютого наближалося. Кажу: "Тут стоять посилки, я зібрала побратимам і окремо тобі. Може, скажеш мені по списку, що ще потрібно відправити, чого потребуєте – може, турнікети чи щось іще?". Я ніколи не могла припустити, що це була остання розмова. Сказала: "Після того, як прийдеш із «нуля», ми поговоримо". І я відключилася...».
День за днем телефон Руслана мовчав. Світлана намагалася відігнати найгірші думки, але звістка від командира була невтішною: «Шукайте чоловіка у госпіталях». Тяжкі поранення Руслан отримав під час виконання бойового завдання біля Кіндрашівки на Куп’янщині. Далі була реанімація Харкова, боротьба за кожен подих і транспортування до столиці.
Рідні вірили в диво до останнього, але 28 лютого 2025 року серце воїна зупинилося.
«Одного разу, після дванадцятої ночі, я вже спала. Думала, син теж спить, а він просто прокинувся від мого крику. Зателефонував головний лікар і сказав: "Тримайтеся...". Дочекалася п’ятої ранку, коли закінчилася комендантська година, і пішла до мами Руслана сповістити, що її єдиного сина більше немає», – згадує дружина.
Серед речей у меморіальному куточку Світлана зберігає два білих аркуші. На них – вірш, написаний у пам’ять про коханого чоловіка. Кожен рядок у ньому — це крик душі, що продовжує чекати.
«Багато залишилось несказаним… Завжди були між нами кілометри… Тепер дорога вічна… Іду до тебе мовчки, до могили схилитися.
Миритися важко, боляче прийняти… Кажуть, час лікує… Ніщо не гоїть рани від утрати… Я досі ще чекаю на дзвінок…», – ці останні рядки Світлана зачитує, стоячи на фоні прапора з портретом чоловіка. І в цю мить виникає знову те саме дивне, щемке відчуття: як на одному шматку синьо-жовтої тканини змогли вміститися цілих 44 роки людського життя.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp