«Я не буду ховатися. Тут уже багато хлопців полягло. Тому я потрібен там», – так Руслан Соколов сказав дружині, коли його мобілізували. Для рідних він був «Сонечком» – тихим, турботливим і світлим. На фронті став «Соколом» – безстрашним розвідником, який ішов першим у бій і не залишав своїх.
28 лютого 2025 року його серце зупинилося після важких поранень. Ця дата стала для родини Соколових точкою, де їхня історія обірвалася – рівно через 15 років відтоді, як вона почалася. Увесь цей час Світлана і Руслан будували життя у Глухові, виховували сина і вірили в майбутнє.
Про те, яким Руслан був у житті, як витягував побратимів із поля бою, тримав позиції у зруйнованому Торецьку, який ворог випалював фосфором, та чому після останнього «почуємось» 4 лютого тиша в їхній оселі стала нестерпно гучною — у спогадах дружини.
Кімната, де зупинився час
У вітальні родини Соколових тепер облаштований справжній меморіальний куточок. На стільці висить військова форма, ніби вона й досі чекає на господаря, а поруч лежить рюкзак, оснащений речами для польових умов «на нулі». Поряд розставлені сімейні фотографії та почесні медалі Руслана – «Хрест хоробрих», «Хрест доблесті» та «Ветеран війни — учасник бойових дій». На стелажі – український прапор, підписаний побратимами захисника, та обереги.
«Волонтери завжди передавали прапори для військових, і колись Руслан попросив побратимів підписати один із них – сказав, на згадку. Його я і знайшла в рюкзаку чоловіка», – додає Світлана, поки ми оглядаємо кімнату пам'яті, яку вона облаштувала разом із сином Єгором.
З іншого боку вітальні на стіні також висить прапор, але цей – особливий. На синьо-жовтій тканині закарбовано портрет Руслана та короткий життєпис, що вмістив у себе 44 роки: дати народження та загибелі, місця служби та зображення отриманих медалей. Саме тут, серед речей, що бережуть тепло коханого чоловіка, Світлана починає розповідати історію їхнього спільного життя.
«Сонечко», яке зігрівало всіх: життя до «пікселя»
Світлана гортає старий фотоальбом. Їхні стосунки з Русланом часто проходили на відстані, адже чоловік багато працював, щоб забезпечити родину. Життя ніби заздалегідь готувало їх до довгих розлук.
«Так ми і жили. Потім народився син, і Руслан намагався знайти роботу ближче до дому, щоб бути поруч із родиною. Але все одно доля розпоряджалася інакше – вахтовий метод став частиною нашого життя», – розповідає глухівчанка.
Вона згадує, як попри постійні від'їзди, вони знаходили час для спільних поїздок – встигли навіть побувати в Криму до його окупації. Проте, дивлячись на знімки, Світлана з сумом зазначає: спільних фотографій у них зовсім мало. Зазвичай вони фотографували одне одного по черзі, бо поруч часто не було нікого, хто міг би зняти їх разом. В альбомі зберігаються кадри, як вони разом підіймалися на глухівську водонапірну вежу, щоб подивитися на рідне місто з висоти, чи родинні вилазки до старого червоного залізничного мосту.
Аби заповнити цю порожнечу в сімейному архіві, деякі родинні портрети Світлана створила вже за допомогою штучного інтелекту після загибелі чоловіка – один із таких знімків зараз займає чільне місце на «меморіальному» стелажі.
Свій дім та родинний затишок подружжя будувало тут, у рідному Глухові. Згодом у них народився син Єгор. Руслан був людиною з «золотими руками»: після дев'яти класів здобув фах електрозварювальника, пізніше отримав диплом електромонтера. Він працював токарем, майстерно виточуючи складні деталі, а останні роки перед війною – охоронцем у столиці.
Позивний «Сокіл» з’явився вже на фронті. А для рідних, сусідів та колег він завжди залишався «Сонечком». Це прізвисько супроводжувало його все життя: від шкільної парти до робочого колективу. Світлана каже: він міг бути стриманим зовні, але його внутрішнє світло відчували всі без слів.
«Його всі називали Сонечком: його мама, донька і друзі з однокласниками. Про це мені розповідали всі, хто його знав. У школі він був тихою дитиною – справжнє сонечко. Ніколи нікого не образив, але завжди міг звернути на себе увагу. Руслан дуже швидко знаходив контакт із людьми, здружувався, і ці люди потім роками залишалися біля нього. Отак само собою і вийшло, що він був нашим загальним Сонечком».
Бойова мапа розвідника «Сокола»
Повномасштабне вторгнення у лютому 2022-го родина Соколових зустріла разом. Руслан якраз був удома, у Глухові, а не на черговій зміні. Поки місто перебувало в облозі, а Світлана понад усе хвилювалася за безпеку сина, чоловік став для них головною опорою. Він залишався напрочуд стійким, не піддавався паніці та допомагав рідним пережити найважчі перші тижні. Коли ситуація на півночі Сумщини стабілізувалася, Руслан повернувся до роботи.
Так минуло два роки, поки 10 травня 2024-го, під час чергової поїздки додому, життя родини не змінилося остаточно – чоловіка мобілізували.
«Він сказав: "Я не буду ховатися. Тут уже багато хлопців полягло, я потрібен там. Ти сильна, ти впораєшся, тримай сім’ю. Я йду служити. Як буде, так і буде"», – згадує зі сльозами на очах слова чоловіка Світлана.
Після підготовки на полігоні Руслан долучився до 32-ї окремої механізованої бригади як розвідник-навідник. Світлана згадує, що найбільше рішенням батька пишався син Єгор – для хлопчика тато в одну мить перетворився на справжнього супергероя.
Спочатку служба проходила на Сумщині, в Охтирському районі, що давало родині бодай крихту спокою. Проте вже за кілька днів підрозділ отримав новий наказ.
«Не минуло й чотирьох днів, як він каже: "Ми збираємо всі речі. Наш напрямок – Торецьк, що на Донеччині. Сформована група, їдемо спецпризначенням тримати місто"».
Бойове хрещення Руслан пройшов також у запеклих боях за Торецьк. Попри постійну небезпеку, «Сокіл» не закривався у собі – навпаки, кожен складний вихід він обговорював із дружиною, яка була його головною психологічною підтримкою. Світлана зізнається: вона ніколи не показувала чоловікові, як їй страшно чи боляче, щоб залишатися для нього надійною опорою.
Саме в Торецьку, зазначає вона, Руслан відчув найважчий біль війни – втрату перших побратимів та власні поранення. Воїни стояли до останнього, поки ворог не почав буквально спопеляти місто.
«Він порівнював Торецьк із нашим Глуховом, казав, що це таке ж місто, тільки молоде. Розповідав, як вони його тримали, аж поки росіяни не почали засипати все фосфором. Місто просто згоріло. Їх вивели на ротацію якраз на його день народження — 7 вересня».
Після короткого перепочинку Руслана перевели до розвідувального взводу 42-ї окремої механізованої бригади. Його бойова географія розширилася на найгарячіші ділянки: Куп’янський та Вовчанський напрямки, а згодом – і Покровський район. Побратими, які вижили в тих боях, згадують Руслана як безстрашного воїна, який завжди йшов першим.
«Він був звичайним худорлявим хлопцем. А побратими в нього були міцні, великі чоловіки. Коли вони отримували важкі поранення, Руслан ніколи їх не кидав – витягував, тягнув на собі. Хлопці, які залишилися живими, досі мені пишуть. Вони дуже вдячні Руслану за те, що він зберіг їм життя».
44 роки, що застигли на синьо-жовтому прапорі
За довгі місяці служби Руслан так і не зміг вирватися у відпустку – ротації та запеклі бої на різних напрямках постійно відтерміновували довгоочікувану поїздку до Глухова. Єдиною ниточкою, що пов’язувала його з домом, був відеозв’язок. Світлана згадує: вони телефонували один одному щоразу, коли була бодай хвилина тиші.
Остання велика розмова відбулася 4 лютого 2025 року. Тоді ніхто не міг припустити, що цей дзвінок – прощальний.
«Я зібралася, 14 лютого наближалося. Кажу: "Тут стоять посилки, я зібрала побратимам і окремо тобі. Може, скажеш мені по списку, що ще потрібно відправити, чого потребуєте – може, турнікети чи щось іще?". Я ніколи не могла припустити, що це була остання розмова. Сказала: "Після того, як прийдеш із «нуля», ми поговоримо". І я відключилася...».
День за днем телефон Руслана мовчав. Світлана намагалася відігнати найгірші думки, але звістка від командира була невтішною: «Шукайте чоловіка у госпіталях». Тяжкі поранення Руслан отримав під час виконання бойового завдання біля Кіндрашівки на Куп’янщині. Далі була реанімація Харкова, боротьба за кожен подих і транспортування до столиці.
Рідні вірили в диво до останнього, але 28 лютого 2025 року серце воїна зупинилося.
«Одного разу, після дванадцятої ночі, я вже спала. Думала, син теж спить, а він просто прокинувся від мого крику. Зателефонував головний лікар і сказав: "Тримайтеся...". Дочекалася п’ятої ранку, коли закінчилася комендантська година, і пішла до мами Руслана сповістити, що її єдиного сина більше немає», – згадує дружина.
Серед речей у меморіальному куточку Світлана зберігає два білих аркуші. На них – вірш, написаний у пам’ять про коханого чоловіка. Кожен рядок у ньому — це крик душі, що продовжує чекати.
«Багато залишилось несказаним… Завжди були між нами кілометри… Тепер дорога вічна… Іду до тебе мовчки, до могили схилитися.
Миритися важко, боляче прийняти… Кажуть, час лікує… Ніщо не гоїть рани від утрати… Я досі ще чекаю на дзвінок…», – ці останні рядки Світлана зачитує, стоячи на фоні прапора з портретом чоловіка. І в цю мить виникає знову те саме дивне, щемке відчуття: як на одному шматку синьо-жовтої тканини змогли вміститися цілих 44 роки людського життя.
Translation into English
“I won’t hide. Many guys have already fallen here. That’s why I’m needed there”, — Ruslan Sokolov told his wife when he was mobilized. To his family, he was “Sunshine” — quiet, caring, and bright. At the front, he became “Falcon” — a fearless scout who led the charge into battle and never left his comrades behind.
On February 28, 2025, his heart stopped after severe injuries. This date became the point where the Sokolov family’s story ended — exactly 15 years after it began. All this time, Svitlana and Ruslan had been building a life in Hlukhiv, raising their son, and believing in the future.
What Ruslan was like in life, how he pulled his comrades from the battlefield, held his ground in the ruined city of Toretsk — which the enemy was burning with phosphorus — and why, after their last “talk to you later” on February 4, the silence in their home became unbearably loud — in his wife’s memories.
A Room Where Time Has Stopped
The Sokolov family’s living room now serves as a memorial corner. A military uniform hangs on a chair, as if it were still waiting for its owner, and next to it lies a backpack packed with supplies for combat conditions “at zero.” Next to it are family photos and Ruslan’s medals of honor — the “Cross of Courage,” the “Cross of Valor,” and the “War Veteran—Combatant” badge. On the shelf is a Ukrainian flag signed by the defender’s comrades, along with amulets.
“Volunteers always gave flags to the soldiers, and once Ruslan asked his comrades to sign one of them—he said, as a keepsake. That’s the one I found in my husband’s backpack”, — adds Svitlana, as we look around the memorial room she set up together with her son Yegor.
On the other side of the living room, there is also a flag hanging on the wall, but this one is special. Embroidered on the blue-and-yellow fabric is a portrait of Ruslan and a brief biography spanning 44 years: dates of birth and death, places of service, and images of the medals he received. It is here, among the items that preserve the warmth of her beloved husband, that Svitlana begins to tell the story of their life together.
“The Sun” That Warmed Everyone: Life Down to the Last “Pixel”
Svitlana flips through an old photo album. Her relationship with Ruslan was often long-distance, as he worked long hours to provide for the family. It was as if life had prepared them in advance for long separations.
“That’s how we lived. Then our son was born, and Ruslan tried to find a job closer to home so he could be with his family. But fate had other plans—shift work became a part of our lives”, — says the woman from Hlukhiv.
She recalls how, despite his constant departures, they found time for trips together — they even managed to visit Crimea before its occupation. However, looking at the photos, Svitlana notes sadly: they have very few photos of the two of them together. Usually, they took turns photographing each other, because there was often no one around who could take a picture of them together. The album contains photos of them climbing the Hlukhiv water tower together to look at their hometown from above, or family outings to the old red railway bridge.
To fill this gap in the family archive, Svitlana created some family portraits using artificial intelligence after her husband’s death — one of these photos now occupies a prominent place on the “memorial” shelf.
The couple built their home and created a cozy family life here, in their hometown of Hlukhiv. Later, their son Yegor was born. Ruslan was a man with “golden hands”: after finishing ninth grade, he trained as an electric welder and later earned a diploma as an electrician. He worked as a lathe operator, skillfully turning complex parts, and in the years leading up to the war, he worked as a security guard in the capital.
The call sign “Falcon” came about while he was already at the front. But to his family, neighbors, and colleagues, he always remained “Sunshine.” This nickname accompanied him throughout his life: from his school desk to his workplace. Svitlana says: he might have been reserved on the outside, but everyone could feel his inner light without words.
“Everyone called him ‘Sunshine’: his mom, his daughter, and his friends and classmates. Everyone who knew him told me this. At school, he was a quiet child — a real little sun. He never hurt anyone, but he always managed to draw attention to himself. Ruslan quickly connected with people, made friends, and those people stayed by his side for years. That’s just how it turned out — he was our shared Little Sun”.
Combat map of the “Sokol” scout
The Sokolov family faced the full-scale invasion in February 2022 together. Ruslan happened to be at home in Hlukhiv rather than on duty. While the city was under siege and Svitlana was most worried about her son’s safety, her husband became their main source of support. He remained surprisingly resilient, didn’t give in to panic, and helped his family get through the hardest first few weeks. When the situation in northern Sumy Oblast stabilized, Ruslan returned to work.
Two years passed like this, until May 10, 2024, when, during another trip home, the family’s life changed forever — her husband was mobilized.
“He said, ‘I won’t hide. Many guys have already fallen here; I’m needed there. You’re strong, you’ll manage, take care of the family. I’m going to serve. Whatever happens, happens”, — Svitlana recalls her husband’s words with tears in her eyes.
After training at the military training ground, Ruslan joined the 32nd Separate Mechanized Brigade as a scout-gunner. Svitlana recalls that their son Yegor was the most proud of his father’s decision — for the boy, his dad instantly became a real superhero.
At first, he served in the Sumy region, in the Okhtyrka district, which gave the family at least a little peace of mind. However, just a few days later, the unit received a new order.
“Less than four days had passed when he said, ‘We’re packing up all our things. Our destination is Toretsk, in the Donetsk region. A group has been formed; we’re heading there on a special mission to hold the city”.
Ruslan also saw his first combat action in the fierce battles for Toretsk. Despite the constant danger, “Sokil” didn’t withdraw into himself — on the contrary, he discussed every difficult situation with his wife, who was his main source of emotional support. Svitlana admits: she never showed her husband how scared or hurt she was, so she could remain a reliable pillar of support for him.
It was in Toretsk, she notes, that Ruslan experienced the worst pain of war — the loss of his first comrades and his own injuries. The soldiers held their ground until the very end, until the enemy began to literally burn the city to the ground.
“He compared Toretsk to our Hlukhiv, saying it was the same kind of city, only younger. He told me how they held it until the Russians started bombarding everything with phosphorus. The city simply burned to the ground. They were rotated out right on his birthday — September 7”.
After a brief respite, Ruslan was transferred to the reconnaissance platoon of the 42nd Separate Mechanized Brigade. His combat zone expanded to the hottest sectors: the Kupiansk and Vovchansk directions, and later — the Pokrovsk district. Comrades who survived those battles remember Ruslan as a fearless warrior who always led the way.
“He was an ordinary, slender young man. But his comrades were strong, burly men. When they were seriously wounded, Ruslan never abandoned them — he pulled them out, carried them on his back. The guys who survived still write to me. They are very grateful to Ruslan for saving their lives”.
44 years frozen on the blue-and-yellow flag
During his long months of service, Ruslan was never able to get away on leave — rotations and fierce fighting on various fronts kept postponing his long-awaited trip to Hlukhiv. The only thread connecting him to home was video calls. Svitlana recalls: they called each other whenever there was even a moment of quiet.
Their last long conversation took place on February 4, 2025. At the time, no one could have imagined that this call would be their farewell.
“I had packed my things; February 14 was approaching. I said, ‘There are packages here — I’ve put together some for my comrades and a separate one for you. Maybe you can tell me from the list what else needs to be sent, what you need — maybe turnstiles or something else?” I could never have imagined that this would be our last conversation. I said, “After you get back from ‘zero,’ we’ll talk.” And then I hung up...”
Day after day, Ruslan’s phone remained silent. Svitlana tried to push away the worst thoughts, but the news from the commander was grim: “Look for your husband in the hospitals.” Ruslan had sustained severe injuries while carrying out a combat mission near Kindrashivka in the Kupiansk district. Next came the intensive care unit in Kharkiv, a fight for every breath, and transport to the capital.
His family believed in a miracle until the very end, but on February 28, 2025, the soldier’s heart stopped.
“One night, after midnight, I was already asleep. I thought my son was asleep too, but he had just woken up from my scream. The chief doctor called and said, ‘Hang in there…’ I waited until five in the morning, when the curfew ended, and went to Ruslan’s mother to tell her that her only son was no longer with us”, — his wife recalls.
Among the items in the memorial corner, Svitlana keeps two white sheets of paper. On them is a poem written in memory of her beloved husband. Every line in it is a cry from the soul that continues to wait.
“So much remains unsaid… There were always miles between us… Now the road is eternal… I walk to you in silence, to bow at the grave. It’s hard to accept, painful to bear… They say time heals… Nothing heals the wounds of loss… I’m still waiting for a call…”, — Svitlana reads these final lines, standing against the backdrop of a flag bearing her husband’s portrait. And in that moment, that same strange, aching feeling arises again: how could a single piece of blue-and-yellow fabric contain a full 44 years of a human life.
This material was supported by Documenting Ukraine, a project of the Institute for Human Sciences (IWM Vienna).
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
