«Ми червоні, блискучі, помітні. Але навіть тоді, коли форма залишається в шафі, ти не перестаєш бути медиком», – каже парамедик Дмитро Краснопольський. Для нього робота в екстреній допомозі в Глухові – це не лише про зміну, а про стиль життя, де рішення приймаються за лічені секунди.
Про роботу під прицілом дронів, психологічні травми та виклики, які залишаються в пам'яті назавжди, розповів Дмитро Краснопольський у нашій розмові.
Життя за сигналом «виклик»
Ранок на підстанції екстреної медичної допомоги у Глухові починається не з кави, а з ретельної перевірки «арсеналу». О 8:00 Дмитро Краснопольський та його колеги вже приймають зміну. Це момент максимальної зосередженості: потрібно перевірити кожну сумку, наявність усіх медикаментів та справність автомобіля. У цій справі дрібниць не буває – від того, чи на місці потрібна ампула, залежить чиєсь життя.
Після перевірки ресурсів – реєстрація у спеціальній програмі на смартфоні. З цього моменту парамедики переходять у режим очікування. Тиша на підстанції може тривати хвилини, а може й години, але вона завжди наелектризована.
«Коли приходить виклик із короткою інформацією про пацієнта та його адресу, ми маємо вирушити якнайшвидше, – пояснює Дмитро. – Вже на місці, після огляду, вирішуємо: госпіталізуємо людину чи надаємо допомогу і залишаємо вдома».
Дмитро знає тутешні вулиці чи не напам’ять. Хоча народився він у Конотопі, майже все життя провів у Глухові, тож почувається тут абсолютно місцевим. Проте, зізнається, у дитинстві він і не здогадувався, що щодня проїжджатиме ці вулиці на швидкій.
Каже, що тоді чіткого розуміння, ким хоче стати, не було. Але все вирішило оточення та виховання. Мати змалечку прищеплювала йому співчуття до людей, а хрещена, яка працює в медицині, завжди була прикладом для наслідування. Зрештою, ці два фактори й привели його до дверей медичного коледжу.
«Із самого початку я не був впевнений, що хочу пов’язати життя з лікувальною справою, – розповідає Дмитро. – Але під час навчання та змагань "Медичні реалії" остаточно зрозумів: це моє покликання. Для себе я твердо вирішив, що хочу присвятити життя саме екстреній допомозі. Бо це не просто робота у відділенні, де майже щодня одноманітні випадки. Це нові виклики, миттєві рішення та відповідальність».
Секунди на прийняття рішень
До лав екстреної допомоги Дмитро прийшов уже під час повномасштабного вторгнення. Ситуація в Глухівській громаді ставала дедалі напруженішою: медиків меншало, багато хто звільнявся, а на тих, хто залишився, лягало подвійне навантаження. Змінилися не лише умови, а й самі травми.
«Через війну побільшало мінно-вибухових поранень. Також змінилися протоколи безпеки: тепер ми не виїжджаємо в небезпечні зони, де є ризик потрапити під прямий обстріл чи ворожий дрон. Навіть стаціонарний кисень у машині не використовуємо – надто великий ризик детонації при влучанні. Лишили тільки маленький переносний балон», – пояснює парамедик.
Працювати в умовах постійної загрози – це іспит на витривалість. Дмитро каже: головне – діяти за протоколом і дбати про власну безпеку, адже живий медик зможе врятувати ще сотні людей. Страх нікуди не зникає, але він навчився з ним домовлятися. У момент виклику емоції відходять на другий план, поступаючись місцем концентрації.
«Упродовж викликів переживання завжди є, але воно завжди відходить назад, коли я розумію свою ціль – врятувати потерпілого. Ти просто береш та їдеш, тому що повинен. Це твій обов’язок і немає іншого вибору. Тому всі емоції мають бути після виклику. А під час роботи я маю бути сконцентрованим та чітко надавати необхідну допомогу».
Проте окрім зовнішніх загроз, роботі часто заважають буденні, але критичні дрібниці: відсутність номерів на будинках або заблоковані автівками під’їзди, через що швидка втрачає дорогоцінні хвилини. Останнім часом додалася ще одна небезпека – ворожі безпілотники, які змушують бригаду вичікувати в укриттях, поки небо не стане чистим.
Саме тому Дмитро переконаний: головна риса парамедика сьогодні – стресостійкість.
«У нашій професії трапляються різні виклики, починаючі від звичайного тиску та хвилюючих бабусь, закінчуючи мінно-вибуховими травмами, гострими інфарктами та агресивними людьми, які можуть завдати тобі шкоди. Тому ця якість є необхідною для парамедиків. Також однією з них має бути людяність. Бо коли в тебе немає співчуття, ти не відчуваєш стан людини, становишся жорстким – це заважає роботі та впливає на якісну допомогу пацієнту. А також хочу зазначити обізнаність в справі та вміння приймати швидкі рішення в надзвичайних ситуаціях. Бувають випадки коли ти знаходишся без зв’язку та не можеш звернутися за порадою, тому покладаєшся тільки на себе та свого екстреного медичного техніка».
Шрами, що залишає професія
Саме ця концентрація допомагає триматися у найважчі моменти, які Дмитро називає «шрамами». Один із таких випадків стався під час прильоту «шахедів» по глухівському гуртожитку. Того дня у нього був вихідний, але почувши вибух, він не зміг залишитися вдома. Разом із напарниками Кирилом Захарченком та Данилом Легейдою вони кинулися на підстанцію, схопили форму, обладнання і поїхали на місце трагедії. «Там вже діяли не за протоколом, бо були не на зміні. Ми допомагали діставати людей та надавали необхідну допомогу», – пригадує Дмитро.
Та найважче, зізнається парамедик, – це коли помирають діти. Спогад про дев'ятирічну дівчинку та тринадцятирічного хлопчика, яких намагалися врятувати після отруєння чадним газом, досі відгукується болем.
«Надійшов виклик про отруєння родини чадним газом. У складі двох бригад ми прибули на місце, де знайшли мати та дівчинку років 9 в приглушеному стані. Їх госпіталізували. Але обійшовши їх дім, помітили батька й маленького сина, якому було 13 років. Надавали їм допомогу, завдалися до реанімаційних заходів, але на жаль, врятувати їх не вдалося. Це був найжахливіший мій випадок, бо психологічно важко рятувати дітей, які знаходяться в критичному стані. Але ще важче, коли вони помирають в тебе на руках».
У такі моменти, ділиться, мимоволі згадується вислів, що став для нього символічним: «Даруючи світло іншим, ми забираємо його у себе». Професія вимагає віддавати внутрішній ресурс без залишку, і іноді це обертається важким психологічним вантажем.
Сили, які додає людське «дякую»
Дмитро зізнається, що професійна відповідальність часто переростає у внутрішні докори, коли обставини виявляються сильнішими за медиків.
«Іноді картаєш себе за те, що затрималися через обстріл, не встигли приїхати, чи не змогли врятувати. На жаль, такі ситуації трапляються. Але мене рятує від поганих думок вдячність людей, яким ти допоміг. Здається просте слово «Дякую», але воно мотивує продовжувати свою справу».
Окрім вдячних пацієнтів, опорою для Дмитра є близькі люди. Підтримка сім’ї та дівчини – це той «безпечний простір», де парамедик може бути собою і скинути напругу після виснажливої зміни.
«Мені потрібно комусь виговоритися, а вони завжди вислуховують. І вже становиться легше. Також у мене є улюблена справа – риболовля. Тут я можу відпустити всі свої погані думки, відволіктися, просто відпочити та не тримати все в собі».
Тому щоденна робота на межі життя та смерті не минає безслідно – вона докорінно змінює світосприйняття. Дмитро зізнається, що професія навчила його розставляти пріоритети та інакше дивитися на повсякденність.
«Я став більше цінувати радісні моменти та не звертати увагу на дрібні проблеми. По іншому став сприймати смерть. Але саме вона навчила мене берегти своє життя», – каже парамедик.
Розуміючи ціну кожної хвилини, Дмитро закликає глухівчан не бути байдужими до власної безпеки та здоров'я. На його думку, базові знання з домедичної допомоги – це те, що сьогодні має бути в арсеналі кожного, від дитини до дорослого. Знати, як зупинити кровотечу, провести серцево-легеневу реанімацію чи правильно діяти під час обстрілу, дотримуючись правила «двох стін» – це не просто корисні навички, а реальний шанс вижити.
«Я вважаю, що дітям та всім дорослим людям потрібно або пройти курси, або дізнатися інформацію у медиків про надання першої невідкладної допомоги, оскільки це може зберегти як ваше життя, так і життя тих, хто поруч».
Авторка тексту: Дарина Козлова, студентка кафедри журналістики факультету ІФСК СумДУ
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
