Глухівчанин Олександр Ступаченко шість років служив у Збройних силах України. Від солдата зенітно-артилерійського взводу він пройшов шлях до командира розвідки. Воював на Донеччині, Луганщині, брав участь у боях на Чернігівщині після початку повномасштабного вторгнення. У травні 2022 року загинув під час евакуації побратимів. Найдорожче, що залишив після себе, — любов доньки Мілани та пам’ять про турботливого батька.
Повернувся в Україну заради родини
Колишня дружина військового Олена згадує: Олександр був людиною непублічною. Не любив соцмереж, рідко говорив про себе, але завжди жив із чітким внутрішнім стрижнем.
Дитинство в нього було непростим. Після розлучення батьків мама переїхала до росії, а виховувала хлопця переважно бабуся. Уже після школи та коледжу Олександр вирішив поїхати до матері.
«У нього там була стабільна робота, нормальне життя. Але коли я сказала, що вагітна, він одразу відповів: “Моя дитина народиться в Україні”», — пригадує Олена.
Олександр залишив життя в росії та повернувся до Глухова. Тут родина почала все спочатку. Він відкрив невеликий меблевий бізнес і намагався створити для близьких затишний дім.
«Тато завжди знаходив потрібні слова»
Олександр мріяв про сина, жартував про «династію Сан Саничів», але народження доньки змінило все. Для Мілани він став дуже близькою людиною. Навіть після розлучення батьків їхній зв’язок залишався міцним.
«Коли мені було погано, я просто телефонувала татові. Він умів підтримати так, що одразу ставало спокійніше», — згадує Мілана.
Ще у 2014 році Олександр хотів долучитися до війська, але через стан здоров’я тоді не зміг цього зробити. До ЗСУ він вступив у 2016 році. Служив у 16 батальйоні 58 бригади, виконував бойові завдання на сході країни.
За словами Олени, після 2014 року його ставлення до росії кардинально змінилося.
«Для нього це було принципово. Він дуже болісно сприймав усе, що відбувалося, і хотів захищати свою країну».
«Я ніколи не здамся в полон»
24 лютого 2022 року Олександр зателефонував рідним о п’ятій ранку.
«Сказав нам із Міланою негайно йти в підвал, бо під Глуховом уже йде бій».
Того дня його підрозділ одним із перших вступив у бій на Сумщині. Під час повномасштабної війни Олександр став командиром розвідувального взводу. Спочатку воював на Чернігівщині, а після деокупації регіону його батальйон перекинули на Луганщину.
Перед відправленням він встиг побачитися з донькою. Родина тоді вирішила вивезти Мілану у безпечніше місце. Як згадує Олена, окупанти вже мали інформацію не лише про самого Олександра, а й про його дитину.
Навіть на фронті він постійно підтримував зв’язок із донькою.
«Перед останнім бойовим виходом написав, що скоро зникне зв’язок. І додав: “Ти моя зайка, котик, я тебе дуже люблю”», — розповідає Мілана.
Відповісти на це повідомлення вона не встигла.
Загинув, рятуючи побратимів
Про смерть Олександра родина дізналася через два дні. 10 травня 2022 року під час евакуації військових із захопленої території він потрапив у засідку.
За словами Олени, можливість здатися в полон він навіть не розглядав.
«Він не раз говорив: якщо буде вибір між полоном і смертю — обере бій. Так і сталося».
Олена каже, найважчим у її житті було повідомити про загибель батька доньці.
Після смерті Олександра побратими продовжують підтримувати Мілану. На її день народження приїздив Герой України та колишній комбриг 58 бригади Дмитро Кащенко, аби особисто привітати доньку «Скорпіона» — таким був позивний військового.
За роки служби Олександр отримав численні нагороди, а після загибелі був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Із 2025 року одна з вулиць Глухова носить його ім’я.
Мілана каже: тато мав багато мрій — хотів побачити Грузію, бути поруч, коли вона подорослішає. Тепер родина намагається жити так, аби він міг ними пишатися.
Translation into English
Oleksandr Stupachenko, a native of Hlukhiv, served in the Armed Forces of Ukraine for six years. He rose through the ranks from a soldier in an anti-aircraft artillery platoon to a reconnaissance commander. He fought in the Donetsk and Luhansk regions and took part in battles in the Chernihiv region following the start of the full-scale invasion. In May 2022, he was killed whilst evacuating his comrades. The most precious legacy he left behind was his daughter Milana’s love and the memory of a caring father.
He returned to Ukraine for the sake of his family
The soldier’s ex-wife, Olena, recalls: Oleksandr was a private person. He didn’t like social media, rarely spoke about himself, but always lived with a clear inner compass.
His childhood was difficult. After his parents’ divorce, his mother moved to Russia, and he was mainly raised by his grandmother. After finishing school and college, Oleksandr decided to go to his mother.
“He had a stable job there, a normal life. But when I told him I was pregnant, he immediately replied: ‘My child will be born in Ukraine’,” recalls Olena.
Oleksandr left his life in Russia and returned to Hlukhiv. Here, the family started all over again. He set up a small furniture business and tried to create a cosy home for his loved ones.
“Dad always found the right words”
Oleksandr had always dreamed of having a son and used to joke about a ‘San Sanych dynasty’, but the birth of his daughter changed everything. He became a very close figure in Milana’s life. Even after her parents’ divorce, their bond remained strong.
“Whenever I was feeling down, I’d just ring my dad. He knew how to comfort me in a way that made me feel calmer straight away,” recalls Milana.
Back in 2014, Oleksandr wanted to join the army, but was unable to do so at the time due to his health. He enlisted in the Armed Forces of Ukraine in 2016. He served in the 16th Battalion of the 58th Brigade, carrying out combat missions in the east of the country.
According to Olena, his attitude towards Russia changed radically after 2014.
“For him, it was a matter of principle. He took everything that was happening very hard and wanted to defend his country.”
“I will never surrender”
On 24 February 2022, Oleksandr phoned his family at five in the morning.
“He told Milana and me to go down to the cellar immediately, because fighting had already broken out near Hlukhiv.”
That day, his unit was one of the first to engage in combat in the Sumy region. During the full-scale war, Oleksandr became commander of a reconnaissance platoon. He initially fought in the Chernihiv region, and after the region was liberated, his battalion was redeployed to the Luhansk region.
Before leaving, he managed to see his daughter. The family then decided to take Milana to a safer place. As Olena recalls, the occupiers already had information not only about Oleksandr himself, but also about his child.
Even at the front, he kept in constant contact with his daughter.
“Before his last combat mission, he wrote that the connection would soon be lost. And he added: ‘You’re my little bunny, my kitten, I love you so much,’” says Milana.
She didn’t have time to reply to that message.
He died saving his comrades
Oleksandr’s family found out of his death two days later. On 10 May 2022, whilst evacuating troops from occupied territory, he was ambushed.
According to Olena, he never even considered the option of surrendering.
“He often said: if there’s a choice between capture and death, he’d choose to fight. And that’s exactly what happened.”
Olena says the hardest thing in her life was telling her daughter about her father’s death.
Since Oleksandr’s death, his comrades have continued to support Milana. On her birthday, Hero of Ukraine and former commander of the 58th Brigade, Dmytro Kashchenko, came to personally congratulate the daughter of ‘Scorpion’ — that was the soldier’s call sign.
Over the years of his service, Oleksandr received numerous awards, and after his death he was posthumously awarded the Order ‘For Courage’ 3rd class.
Since 2025, one of the streets in Hlukhiv has borne his name.
Milana says: Dad had many dreams — he wanted to see Georgia, to be there as she grew up. Now the family tries to live in a way that would make him proud of them.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
