Володимир Єременко з Глухова пішов на війну у зрілому віці, коли багато хто вже думає про спокійне життя та онуків. У 59 років він був у лавах ЗСУ, воював на Чернігівщині та Луганщині й загинув у травні 2022 року під Лисичанськом. Для побратимів він був «Дєдом» — найстаршим у підрозділі, надійним і досвідченим. Для дружини Наталії — чоловіком, із яким вони прожили понад сорок років.
Разом понад чотири десятиліття
Наталія згадує, що їхня історія почалася ще у 1980 році в Кучерівці, куди вона приїхала працювати бухгалтеркою. Володимир тоді вже служив у міліції. За кілька років вони одружилися й переїхали до Глухова, де створили сім’ю та виховали двох дітей.
«Він завжди був опорою для родини. Усі рішення брав на себе, а я йому довіряла. І зараз найважче — звикнути, що його більше немає поруч», — говорить Наталія.
Після служби в правоохоронних органах Володимир працював на м’ясокомбінаті та хлібозаводі. Рідні згадують його як людину, яка завжди приходила на допомогу — і близьким, і знайомим.
На війну пішов добровільно
У 2019 році Володимир підписав контракт із ЗСУ. Дружина каже: це було свідоме рішення, на яке вплинув і приклад їхнього сина, котрий воював ще з 2014 року.
«Він не міг залишатися осторонь. Хотів бути кори
сним країні. У батальйоні потрібен був механік-водій, тому його одразу взяли», — пригадує Наталія.
Повномасштабне вторгнення застало родину вночі — Володимира терміново викликали до частини. Уже в перші години війни його підрозділ вступив у бій поблизу траси «Кіпті – Глухів – Бачівськ». Під час одного з боїв його БМП загорілася, і військовий ледве встиг вибратися з техніки.
Після цього бригада боронила Чернігівщину, а згодом вирушила на Луганський напрямок.
«Без тебе не впораємось»
На фронті Володимир отримав позивний «Дєд» — через свій вік. Але, каже дружина, побратими ставилися до нього з великою повагою.
«Його дуже цінували хлопці. Казали: “Без тебе ми не впораємось”. А він відповідав, що готовий служити й далі, якщо буде потрібно», — згадує Наталія.
За кілька днів до загибелі Володимир приїжджав додому лише на короткий час — змінити зимову форму на легшу. Встиг побути з родиною, навідати батьків на кладовищі й зустрітися з друзями.
«Ті два дні промайнули дуже швидко. Здавалося, тільки приїхав — і вже знову треба їхати», — каже дружина.
Остання розмова
Востаннє Наталія говорила з чоловіком увечері 10 травня 2022 року. Каже, він, як і завжди, намагався її заспокоїти.
«Він повторював: “Усе буде добре. Я тебе люблю”. Ми підтримували одне одного, але ніхто ж не знає, що буде завтра», — ділиться жінка.
Того ж дня Володимир Єременко загинув під час боїв за Лисичанський нафтопереробний завод. Йому було 59 років.
Після загибелі захисника його нагородили орденом «За мужність». Побратими й досі підтримують зв’язок із родиною — телефонують, навідуються та приїжджають на могилу «Дєда».
«Ти залишився в наших серцях»
У мирному житті Володимир любив риболовлю, родинні зустрічі та найбільше цінував сім’ю. Разом із дружиною вони виховували онуку, якій він приділяв багато уваги.
Після його загибелі Наталія разом із донькою написали вірш-пам’ять про чоловіка й батька. У ньому — вдячність за прожите разом життя, любов і біль втрати.
«Поки живе пам’ять — житиме й він», — каже Наталія.
Translation into English
Volodymyr Yeremenko from Hlukhiv went to war in his later years, at a time when many people are already thinking about a peaceful life and their grandchildren. At 59, he was in the ranks of the Ukrainian Armed Forces, fought in the Chernihiv and Luhansk regions, and was killed in May 2022 near Lysychansk. To his comrades, he was ‘Ded’ — the oldest in the unit, reliable and experienced. To his wife Natalia, he was the husband with whom she had shared over forty years of her life.
Together for over four decades
Natalia recalls that their story began back in 1980 in Kucheriivka, where she had come to work as an accountant. Volodymyr was already serving in the police force at the time. A few years later, they married and moved to Hlukhiv, where they started a family and raised two children.
“He was always the rock of the family. He took all the decisions, and I trusted him. And now the hardest thing is getting used to the fact that he’s no longer here,” says Natalia.
After serving in the law enforcement agencies, Volodymyr worked at a meat processing plant and a bakery. His relatives remember him as someone who was always there to help — both his close ones and his acquaintances.
He volunteered for military service
In 2019, Volodymyr signed a contract with the Ukrainian Armed Forces. His wife says it was a conscious decision, influenced in part by the example set by their son, who had been fighting since 2014.
“He couldn’t stand by and do nothing. He wanted to be of use to his country. The battalion needed a mechanic-driver, so they took him on straight away,” recalls Natalia.
The full-scale invasion caught the family by surprise in the night — Volodymyr was urgently called up to his unit. In the very first hours of the war, his unit engaged in combat near the Kipti–Hlukhiv–Bachivsk road. During one of the battles, his BMP caught fire, and the soldier barely managed to escape from the vehicle.
After that, the brigade defended the Chernihiv region and later moved towards the Luhansk direction.
“We can’t manage without you”
At the front, Volodymyr was given the call sign “Ded” — because of his age. But, says his wife, his comrades treated him with great respect.
“The lads held him in very high regard. They’d say, ‘We can’t manage without you.’ And he’d reply that he was ready to continue serving if needed,” recalls Natalia.
A few days before his death, Volodymyr came home for just a short while — to swap his winter uniform for a lighter one. He managed to spend time with his family, visit his parents at the cemetery and meet up with friends.
“Those two days flew by very quickly. It felt as though he’d only just arrived — and already he had to leave again,” says his wife.
The Last Conversation
Natalia last spoke to her husband on the evening of 10 May 2022. She says that, as always, he tried to reassure her.
“He kept saying, ‘Everything will be alright. I love you.’ We supported one another, but nobody knows what tomorrow will bring,” she says.
That same day, Volodymyr Yeremenko was killed during the fighting for the Lysychansk oil refinery. He was 59 years old.
After his death, he was posthumously awarded the Order ‘For Courage’. His comrades-in-arms still keep in touch with the family — they ring, visit and come to ‘Ded’s’ grave.
“You remain in our hearts”
In civilian life, Volodymyr loved fishing and family gatherings, and valued his family above all else. Together with his wife, they raised a granddaughter, to whom he devoted a great deal of attention.
After his death, Natalia and her daughter wrote a memorial poem about their husband and father. It expresses gratitude for the life they shared, love, and the pain of loss.
“As long as the memory lives on, so will he,” says Natalia.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
