Під час повномасштабної війни Лідія Зенікова з Глухівщини втратила двох братів — Юрія та Олександра Приймачків — і чоловіка Сергія Зенікова. Усі троє загинули на фронті протягом травня–липня 2023 року. Жінка згадує: колись їхня велика родина збиралася разом за одним столом, а сьогодні про найрідніших нагадують фотографії, спогади й телефонні дзвінки, які вже ніколи не повторяться. Про своїх братів і чоловіка Лідія розповідає далі.
«У нас завжди було весело»
Лідія Приймачок виросла у великій родині в селі Уздиця Глухівської громади. Разом із двома сестрами та трьома братами вони проводили дитинство в постійному русі, галасі та спільних забавах.
«Прибігали зі школи, кидали портфелі й одразу бігли на гірку. Усі разом каталися на дідових санках, а потім ніхто не хотів тягнути їх назад», — згадує жінка.
За її словами, родина завжди була дуже дружною, а брати підтримували зв’язок навіть тоді, коли кожен почав будувати власне життя.
Брат, для якого родина була всім
Старший брат Олександр Приймачок після школи навчався у будівельному коледжі, служив в армії, а згодом створив власну сім’ю. Разом із дружиною виховував чотирьох дітей.
Щоб забезпечити рідних, чоловік їздив на заробітки, але завжди повертався додому.
«Сім’я для нього була цілим світом. Він жив дітьми, дружиною і завжди допомагав мамі», — говорить сестра.
Молодший брат Юрій здобув освіту вчителя фізкультури, а згодом пройшов спеціальну військову підготовку. Останні роки працював у Києві в меблевій сфері.
Саме Юрій, каже Лідія, був людиною, яка постійно збирала родину разом.
«Він телефонував і казав: "Ліда, у тебе є п’ять хвилин, три вже пройшло". Якщо Юра вирішив, що всі мають приїхати до мами, то ніхто не сперечався», — усміхається жінка.
Дім, який будували разом
Після першого шлюбу Лідія переїхала працювати в село Некрасове, де познайомилася із Сергієм Зеніковим.
Чоловік був родом із Глухова, але вирішив жити ближче до природи. Згодом вони створили сім’ю та разом узялися облаштовувати старий будинок.
«Усе було старе й потребувало ремонту. Але коли він привів мене туди, я одразу відчула: це мій дім», — каже Лідія.
Пізніше в подружжя народився син Данило.
Війна, яка змінила все
Про початок повномасштабної війни родина дізналася вранці 24 лютого 2022 року.
«Сусідка кричала: "Війна почалася". А потім пролунали вибухи. Тоді ми ще не до кінця розуміли, що відбувається», — згадує жінка.
Після цього Юрій залишився в Києві та долучився до Тероборони. Згодом брав участь у звільненні Київщини.
«Він розповідав, як у Бучі до них підбіг хлопчик і сказав: "Дядю, ти за мною прийшов". Тоді хлопці зрозуміли, заради чого вони там», — говорить сестра.
Згодом до війська доєднався Олександр, а пізніше повістку отримав і Сергій Зеніков.
Три втрати за три місяці
22 травня 2023 року Сергія направили до Покровська. Того ж дня поблизу Бахмута загинув Юрій Приймачок — він рятував поранених побратимів.
«Я завжди думала, що Юра ніби сталевий і з ним нічого не станеться», — каже Лідія.
Через десять днів після поминок за братом родина отримала ще одну трагічну звістку — на Донеччині загинув Олександр Приймачок.
«Мене охопило страшне передчуття. А потім задзвонив телефон, і я все зрозуміла», — пригадує жінка.
Після двох втрат Лідія найбільше боялася за чоловіка.
4 липня Сергій ненадовго приїхав додому, а вже за два дні його терміново викликали назад на позиції.
«Я чула, що він ледве стримує сльози. Він сказав лише: "Приїдемо — я тобі подзвоню"», — згадує дружина.
7 липня 2023 року Сергій Зеніков загинув на Авдіївському напрямку під час артилерійського обстрілу. За тиждень йому мало виповнитися 42 роки.
«Пам’ять про них залишиться»
Про загибель чоловіка Лідія дізналася від побратима Сергія.
«Я перепитувала: "Скажіть мені чесно, він загинув?" А у відповідь була довга пауза», — говорить жінка.
Сьогодні вона вчиться жити без найдорожчих людей, хоча зізнається: це досі дуже важко.
«Немає на кого спертися, немає кому допомогти. Але пам’ять про них житиме, поки б’ються наші серця. Вони — наші Герої», — каже Лідія.
Translation into English
During the full-scale war, Lydia Zenikova from the Hlukhiv region lost two brothers—Yuriy and Oleksandr Pryimachko—and her husband, Serhiy Zenikova. All three died at the front between May and July 2023. The woman recalls: once upon a time, their large family would gather together around one table, but today, photographs, memories and phone calls — which will never be repeated — are all that remain to remind her of her loved ones. Lidiia goes on to talk about her brothers and her husband.
“We always had fun”
Lidiia Pryimachok grew up in a large family in the village of Uzditsia, in the Hlukhiv community. Together with her two sisters and three brothers, they spent their childhood in constant motion, noise and shared fun.
“We’d come running home from school, drop our schoolbags and rush straight to the hill. We’d all go down on Grandad’s sledge together, and then nobody wanted to drag it back up,” she recalls.
According to her, the family was always very close-knit, and the brothers stayed in touch even after they’d all started building their own lives.
A brother for whom family meant everything
The eldest brother, Oleksandr Pryimachok, attended a construction college after school, served in the army, and later started a family of his own. Together with his wife, he raised four children.
To provide for his family, he went away to work, but always returned home.
“Family was his whole world. He lived for his children and his wife, and always helped Mum,” says his sister.
His younger brother, Yurii, trained as a PE teacher and later underwent special military training. In recent years, he worked in the furniture industry in Kyiv.
It was Yuriy, says Lidiya, who was the one who constantly brought the family together.
“He’d ring and say: ‘Lida, you’ve got five minutes, three have already gone.’ If Yura decided that everyone had to come to Mum’s, no one argued,” smiles the woman.
The home they built together
After her first marriage, Lydia moved to work in the village of Nekrasove, where she met Serhiy Zenikov.
Her husband was originally from Hlukhiv, but had decided to live closer to nature. Eventually, they started a family and set about renovating an old house together.
“Everything was old and in need of repair. But when he took me there, I immediately felt: this is my home,” says Lydia.
Later, the couple had a son, Danilo.
The war that changed everything
The family found out about the outbreak of full-scale war on the morning of 24 February 2022.
“A neighbour shouted, ‘The war has started.’ And then there were explosions. At the time, we didn’t fully realise what was happening,” the woman recalls.
After that, Yurii stayed in Kyiv and joined the Territorial Defence. He later took part in the liberation of the Kyiv region.
“He told us how, in Bucha, a boy ran up to them and said: ‘Uncle, you’ve come for me.’ That’s when the lads realised what they were there for,” says his sister.
Later, Oleksandr joined the army, and Serhii Zenikov also received his call-up papers.
Three losses in three months
On 22 May 2023, Serhii was sent to Pokrovsk. On the same day, Yurii Pryimachok was killed near Bakhmut — he was rescuing his wounded comrades.
“I always thought Yura was as tough as steel and that nothing would ever happen to him,” says Lydia.
Ten days after her brother’s wake, the family received another tragic piece of news — Oleksandr Pryimachok had been killed in Donetsk Oblast.
“I was overcome by a terrible foreboding. And then the phone rang, and I understood everything,” recalls the woman.
After two losses, Lydia feared most for her husband.
On 4 July, Serhiy came home briefly, but just two days later he was urgently called back to his post.
“I could hear he was barely holding back his tears. He just said: ‘When we get there, I’ll ring you,’” recalls his wife.
On 7 July 2023, Serhiy Zenikov was killed in the Avdiivka sector during an artillery attack. He would have turned 42 in a week’s time.
“The memory of them will remain”
Lydia learnt of her husband’s death from his comrade-in-arms, Serhiy.
“I asked again: ‘Tell me honestly, is he dead?’ And there was a long pause,” she says.
Today she is learning to live without her dearest loved ones, though she admits it is still very difficult.
“There is no one to lean on, no one to help. But the memory of them will live on as long as our hearts beat. They are our heroes,” says Lydia.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
