«Проходьте, – запрошує чоловік. – Наш будинок був двоповерховий, а це були сходи на другий поверх. Бачите, як вони обгоріли і що від них залишилося…». Так розпочинає екскурсію руїнами власної оселі Віктор Левченко.
Понівечений будинок у селі Слоут на Глухівщині – результат чергової атаки російських військ. 20 травня, близько другої години дня, ворог спрямував сюди безпілотник типу «Гербера». У момент удару Віктор разом із дружиною були в приміщенні. Те, що вони залишилися живими, чоловік називає не інакше як дивом.
За мить до обвалу
Подружжя врятувало те, що після першого ж підозрілого звуку вони зреагували миттєво й сховалися у ванній кімнаті. Основна ж сила удару припала на вітальню – зараз на її місці суцільне згарище без стін та стелі.
«Чуємо – дрон летить. Дружина відразу заховалася у ванну, і я за нею забіг. Це нас і врятувало. Удар був якраз по залу, а в нас же будинок був перекритий залізобетонними плитами. Вони рухнули вниз – аж п'ять плит упало. Якби ми залишалися в кімнаті, то живими б точно не вибралися. Так Бог зберіг нас, і ми змогли вийти. А далі вже збіглися сусіди, побачили пожежу й викликали рятувальників», – ділиться пан Віктор.
Чоловік проводить нас далі, показуючи масштаби руйнувань, які залишив по собі російський дрон.
«Оце в нас кухня, а праворуч – ванна. Тут стіни ще встояли, а далі, бачите, вже нічого немає – плити повністю обвалилися. Он які вм'ятини навіть на тракторі, удар був страшної сили, – показує Віктор Левченко. – Проходьте сюди, тут ще виразніше видно. Удар "Гербери" припав прямо в цей кут, він усе й зруйнував. Отам був наш зал. Якби ми опинилися там, ці плити нас би просто роздавили».
Стіни, що плекали покоління
Пан Віктор – людина, яку добре знають і поважають на Глухівщині. Він культурний діяч, режисер, багато років очолював Слоутську школу та заснував місцеве підприємство. Цю оселю чоловік зводив самотужки і присвятив будівництву не одне десятиліття. Протягом років великий будинок був справжнім родинним гніздом, де за спільним столом збиралися найрідніші.
«Діти, онуки... Усі завжди поспішали сюди, бо тут було затишно, їм тут дуже подобалося. Навіть онук із Києва, коли був студентом, постійно приїжджав, і внучка теж. Вони обожнювали цей будинок і наш теплий прийом. Наші грядочки... Вони тут і фотографувалися, і займалися своїми справами», – розповідає культурний діяч.
На старості літ – без даху над головою
Одразу після звістки про обстріл мобільний телефон Віктора Левченка не вщухав: масово телефонували колишні учні, знайомі, які намагалися підтримати й пропонували допомогу.
Саме подружжя внаслідок вибуху важких травм не зазнало – лише кілька осколкових подряпин на тілі. Проте чоловік зізнається: душевна травма від пережитого значно глибша, адже вони в один момент втратили все, що створювали життям.
«Що робити далі, ми не знаємо, куди йти – теж. Діти кличуть до себе: одні в Шостці, другі в Сумах. Але ж що там прикордонна зона, що там... Дуже важко. Кличуть: "Приїжджайте". А ми ж тут і городи вже посіяли. Думали... ну думали, що закінчиться нарешті ця клята війна, що домовляться десь про мир. А тепер не знаємо нічого», – зізнається пан Віктор.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
