Її вірші читали в бібліотеках, а рядки з них прикрашали автобусні зупинки рідного села. Через півтора року після удару російських безпілотників по гуртожитку в Глухові офіційно підтвердили загибель поетеси Лідії Родителєвої-Процик з Есманьської громади. Її знали як талановиту авторку, щиру людину і невтомну трудівницю. Сьогодні про Лідію згадують ті, хто слухав її вірші, чекав на зустрічі з нею та зберігає пам’ять про неї у її рядках.

Пам’ять, що живе у рядках

Унаслідок удару двох російських безпілотників по гуртожитку в листопад 2024 року загинули дванадцять переселенців із Есманьської громади. Вони переїхали до Глухова, рятуючись від постійних обстрілів прикордонних сіл.

До вимушеного переїзду Лідія Процик жила в селі Пустогород. Тут її знали не лише як талановиту поетесу, а й як майстриню на всі руки. На автобусних зупинках села навіть можна було побачити рядки її віршів.

Бібліотекарка Ніна Шубнікова згадує, що пані Лідія була постійною учасницею поетичних зустрічей і завжди привертала увагу своєю щирістю та творчістю. А також – неповторним стилем. Лідія Процик була професійною закрійницею. Згадують, що за новим вбранням у Пустогород до жінки свого часу їздили люди з усього колишнього Глухівського району та сусідніх.

«Часто вона приїздила до нас на поетичні заходи і завжди була в новому вбранні, пошитому власними руками. Наші читачі дуже любили її й часто запитували, чи буде вона на черговій зустрічі. І, бувало, вона не могла приїхати, бо щось трапилось з автобусом», – розповідає бібліотекарка.

За життя Лідія Процик видала дві збірки «Від серця до серця» та «Стежками долі»: у 2007 та 2019 роках. Обидві презентували в Глухівській публічні бібліотеці.

Як згадує Ніна Шубнікова, людей на заходах було чимало. Її вірші знаходили відгук у жителів Глухівщини, адже в них люди впізнавали рідний край, знайомі пейзажі та власні переживання. А композиторка Марія Воропай написала на них музику.

«Вірші її дуже емоційні. І вона емоційно так їх розповідала. Така звучала фраза від неї: “Ну що, вам ще почитати, чи може, вже я вам набридла?”. А їй завжди говорили: “Ще почитайте, іще почитайте”. Її вірші про природу дуже мелодійні», – згадує Ніна Шубнікова.

Краєзнавець Микола Гурець говорить, що Лідія Процик була надзвичайно працьовитою людиною.

«Вона могла все робити своїми руками: працювати, водити трактор, шити одяг. Крім того, вона об’ємно бачила світ і у своїх поезіях описувала природу рідного краю», – розповідає він.

Після початку повномасштабного вторгнення натхнення для творчості в поетеси майже не залишилося. Вона займалася господарством і повсякденними справами в рідному селі.

Сьогодні пам’ять про Лідію Родителєву-Процик продовжує жити в її віршах, які й досі читають і декламують земляки. А підтвердження її загибелі стало останньою трагічною крапкою в історії одного з найболючіших злочинів росіян проти мирних жителів Глухівщини.

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp