Вони будували плани, дбали про родини, любили життя і свій дім, але їхні долі перекреслила російська агресія. Далі — історії жителів Шалигиного, Сваркового та Есмані, які загинули внаслідок дій росіян.
Хто повідомляє: платформа «Меморіал: вбиті росією».
Олександра Олейніченко
Олександра Олейніченко народилася 29 квітня 1941 року в селі Комарівка Есманьської громади. Дитинство та юність припали на непрості повоєнні роки. Вона закінчила вісім класів Уланівської середньої школи, а згодом здобула спеціальність бухгалтерки в Калинівському технологічному фаховому коледжі. Своє життя Олександра пов'язала з роботою на землі — багато років працювала обліковицею на місцевій фермі. Останній час перебувала на заслуженому відпочинку.
Трагедія сталася 30 серпня 2023 року в селі Сваркове. Близько другої години ночі російські війська розпочали обстріл населеного пункту з реактивних систем залпового вогню «Град». Олександра Олейніченко прокинулася й підійшла до вікна, щоб узяти води. У цей момент ворожий снаряд влучив у яблуню, яка росла поруч. Один із уламків поцілив жінці в голову — поранення виявилося смертельним. Поховали її у Сварковому.
Вона була людиною щирої віри та світлої душі, яка дарувала тепло всім навколо і завжди жила в гармонії з ближніми.
«Мама була дуже доброю і чуйною. Ніколи не сварилась. Вірила в Бога. Всім завжди співчувала, переживала і за своїх, і за чужих. Ніколи не заздрила і ніколи нікого не осудила», – розповідає донька Валентина.
В Олександри Олейніченко залишилися донька, двоє онуків, а також правнучка і правнук.
Про Олександра Барикіна
Трагедія сталася 21 квітня 2025 року. Того дня через постійні ворожі атаки у населеному пункті був поганий мобільний звʼязок. Олександр піднявся на узвишшя, аби зловити мережу та зателефонувати близьким. Саме в цей момент росіяни розпочали черговий обстріл. Чоловік дістав мінно-вибухову травму, яка виявилася несумісною з життям. Поховали Олександра в Глухові.
Олександр Барикін народився 11 червня 1982 року в Шалигиному. Закінчив спеціалізовану школу-інтернат, а згодом здобув фах маляра-штукатура в Глухівському вищому професійному училищі. Певний час працював на будівництві у Києві, але пізніше повернувся до рідного селища, де останні роки працював різноробом.
В меморіалі зазначають, що Олександр був людиною з глибоким внутрішнім світом — любив самотність, годинами гуляв із собакою в лісі й роздумував про життя. Попри зовнішню серйозність, Олександр мав надзвичайно м'який характер і ніколи не вмів довго ображатися.
«Ми з Сашею були дуже близькі, тісно спілкувались, ділились усім. Дуже любив моїх дітей. А ще він обожнював пити чай. Коли приїздив, завжди казав: «Постав чайник, попʼємо чайку». Зовні був дуже серйозним і навіть могло здаватися, ніби він сердитий, а насправді був добрим. Швидко забував якісь конфліктні ситуації, не вмів довго сердитись», — розповіла його племінниця Олена.
В Олександра Барикіна залишилися мама, двоє братів, сестра та племінниці.
Про Олексія Демченка
Як пишуть на платформі Меморіал: вбиті росією, трагедія сталася 20 жовтня 2024 року в селищі Шалигине. Того дня Олексій вийшов у двір, щоб перепаркувати свій автомобіль. У цей момент розпочався черговий російський артобстріл — ворожий снаряд влучив у сусідній будинок. Один із уламків завдав Олексію смертельного поранення. Чоловіка поховали в Глухові.
Олексій Демченко народився 22 червня 1962 року в Шалигиному, де закінчив вісім класів місцевої школи. Згодом здобув спеціальну освіту водія. Певний час жив та працював за професією на молокозаводі, а після розлучення повернувся до рідного селища. Олексій влаштувався охоронником на сільськогосподарське підприємство ТОВ «Шалигинське».
Головною пристрастю його життя завжди залишалися машини.
«Олексій дуже любив швидкість. Був добрим, любив гумор, багато жартував», – згадує його двоюрідна сестра Ольга.
В Олексія Демченка залишилися дві рідні сестри, двоюрідна сестра, тітка та інші родичі.
Про Сергія Верченка
Сергій народився 11 грудня 1985 року в Шалигиному. Професійну освіту здобув у Глухівському вищому професійному училищі, колишнє училище №31, де вивчився на водія. Останніми роками чоловік не працював і займався домашнім господарством.
Рідні згадують Сергія як світлу та працьовиту людину.
«Син гарно вчився у школі, училище закінчив із грамотами. Добрий. Любив людей, багато жартував, був дуже працьовитим», – розповіла меморіалу матір загиблого Раїса.
Сергія Верченка поховали в рідному селищі. У загиблого залишилася лише матір.
Про Володимира Карпичко
Трагедія сталася, коли Володимир вирушив на власному авто у справах. Не доїжджаючи до села Перемога у його машину поцілив російський безпілотник — за словами рідних, це був дрон типу «Молнія». Чоловік загинув на місці від отриманих травм. Організувати поховання родині допомогла Есманьська громада, оскільки близькі були змушені евакуюватися через постійні обстріли прикордоння. За два дні після трагедії його поховали в рідному селищі.
Володимир Карпичко народився в селі Есмань, колишнє Червоне. Здобув освіту будівельника залізничних колій у Конотопському класичному фаховому коледжі СумДУ. Після строкової служби певний час працював у Сибіру, але у 1980-х роках повернувся в Україну, до рідної домівки. Тут він займався підприємництвом, тримав господарство та був відомий серед односельців як майстер, що завжди допомагав із ремонтом будь-якої техніки.
«Брат останні роки жив сам. Наше рідне село перебуває під обстрілами. Володимир довго не хотів залишати дім, там усе зроблене його руками. Все автоматизовано. Він провів воду, посадив сад і навіть ліс на ділянці», – розповідає сестра загиблого Галина.
У Володимира Карпичка залишилися син, донька та сестра.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
