«Ми зателефонували одним, іншим, сказали нам виїжджати. Ну що змогли, те зібрали з речей та й поїхали. Але ми думали, що трохи перечекаємо і назад додому повернемося. А вже й нікуди повертатися», — розповідає переселенка Галина Ковальова.
27 липня 2026 року родина дізналася, що їхнього рідного дому в Шалигиному більше немає — російський безпілотник вщент спопелив будівлю, залишивши тільки фундамент. Галина разом із чоловіком Андрієм виїхали з селища ще у квітні 2025 року через постійні обстріли. Вони потроху адаптовувалися на новому місці в Конотопі, працювали й вірили, що колись зможуть повернутися в рідні стіни.
Про важку евакуацію на власному тракторці, дві доби у підвалі, розстріляні машини довкола та втрачене родинне гніздо — далі в матеріалі.
Їхній будиночок на два входи
Пані Галина та її чоловік Олександр — корінні жителі Шалигиного. Жінка народилася тут у 1975 році, чоловік — у 1971-му. Усе їхнє життя було пов’язане з рідним селищем, а у 2002 році родина оселилася в будинку, який став для них справжнім затишним гніздечком.
Це була особлива оселя — будинок на два входи: з одного боку жила мама пані Галини, з іншого — вона з чоловіком та двома дітьми, які тут і виросли.
«Ми нікуди не хотіли переїжджати, ми так любили цей дім. Він був такий гарний, теплий — таким був теплим... Нам там було дуже добре», — згадує жінка.
Дві доби у підвалі та евакуація на тракторці
З початком повномасштабного вторгнення життя в прикордонному Шалигиному почало перетворюватися на суцільне виживання. Обстріли не вщухали ні на день: селище безжально накривали артилерією, а довкола ширяли ворожі безпілотники.
«Нас розстрілювали щодня. Поруч із нами машину розбили — її закидали артою та дронами. Ми дві доби безперервно сиділи в підвалі, навіть вийти не могли, бо над головами постійно літали безпілотники», — пригадує ті жахливі дні перед евакуацією пані Галина.
У квітні 2025 року залишатися в селищі стало остаточно небезпечно — виїжджати почали всі сусіди. Зібравши найнеобхідніші речі, родина Ковальових вирішила тимчасово поїхати. Власного легкового автомобіля не мали, тож рушили на тому, що було — на маленькому власному тракторці.
«Виїхали о першій годині дня 11 квітня. Магазини в нас уже не працювали, тому брали з собою все з продуктів, що мали, аби вистачило в дорогу. У Путивлі ночували в зовсім незнайомих людей: вони нас прихистили на ніч, обігріли, показали, куди далі їхати. Я казала, що все життя буду їм вдячна, — попри окремі прикрі моменти під час дороги, пані Галина й досі з вдячністю згадує кожного, хто простягнув руку допомоги в ті найтяжчі хвилини. — Було дуже холодно. В один із магазинів заїжджали, просили окропу чи чаю — відгукувалися, а заїхали в інший магазин, і нам кажуть: "Ви такою мовою розмовляєте, ми вам окропу не дамо". Мені так прикро стало. Ми ж теж українці, ми ж люди... Тяжко це було все перенести».
Будинок родини після прильоту ФПВ-дрона
Мама пані Галини спочатку категорично відмовлялася покидати рідне подвір’я — сподівалася зберегти майно. Проте згодом діти все ж вивезли стареньку до себе, адже жити в Шалигиному стало неможливо.
«Там просто порожнеча і суцільна тиша»: що зараз із вулицею
Зараз вулиця родини, де колись вирувало життя, перетворилася на пустку. Більшість жителів виїхали, а ті поодинокі місцеві, які намагалися триматися до останнього, врешті теж були змушені тікати від нестерпних обстрілів.
«Ось зателефонувати комусь та запитати "Як там ситуація?" — то немає кому. Усі виїхали. До останнього тільки чоловік один жив зі своїм конем. Але вже і його продав та виїхав», — ділиться жінка.
Місцевий дитячий садок, де колись лунав дитячий сміх, неодноразово потрапляв під удари й зараз стоїть сильно пошкоджений. Сусідні будинки розбиті, на дорогах — вирви, завали та розкидані «пелюстки».
Дитячий садок до повномасштабної війни
«Тільки почали адаптовуватися — і знову це потрясіння»
Приїхавши до Конотопа, подружжя Ковальових не опустило рук. Як працьовиті люди, вони одразу взялися за пошуки роботи. Пані Галина, яка все життя пропрацювала кухарем у дитсадку селища Шалигине та школі, влаштувалася за фахом у місцевий садочок у Конотопі. Чоловік теж знайшов роботу.
Родина поступово облаштовувала побут у наданому їм тимчасовому будиночку, адаптувалася й поволі приходила до тями від пережитого жаху. Але думки про рідне Шалигине не полишали ні на мить. Вони мріяли повернутися, підремонтувати хату й жити далі на рідній землі.
Усі надії перекреслив дзвінок із селищної ради 27 липня 2026 року. Сільський голова сповістив страшну новину: в будинок Ковальових влучив російський ФПВ-дрон. Споруда спалахнула як сірник.
«Ми люди трудолюбиві, ніколи роботи не боялися. Тільки-но трохи заспокоїлися, почали адаптовуватися — і знову це потрясіння. Дуже шкода, усе, що будували й любили, знищено вщент», — підсумовує пані Галина.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
