Тиша в будинку Лук'яненків у Полошках, що на Глухівщині, буває хіба що на світанку, поки вся малеча ще спить. Та віднедавна в цій оселі стало ще людніше й гамірніше: родина, яка вже мала п'ятьох власних дітей, вирішила відкрити двері та серця для тих, хто опинився в складних життєвих обставинах. Оксана та Андрій офіційно стали патронатними вихователями.
У липні до їхнього сімейного гнізда приїхали троє рідних між собою дітлахів — 10-річний Владік, 6-річний Нікіта та 5-річна Еля. Для малечі, яка до цього перебувала в лікарні, цей дім став тимчасовим прихистком, де є домашнє молоко, чотирилапі пухнасті друзі, турбота й спокій, поки їхня біологічна мама долає життєві негаразди.
Ми завітали до Полошок, щоби побачити, як живе ця незвичайна родина. У матеріалі далі розповідаємо про їхній побут і велике господарство, внутрішній пошук і шлях до патронату, а також про те, як подружжя разом із дітьми та навіть сусідкою вчиться ділитися родинним теплом.
Шумить, гуде родинний «вулик»
Коли пані Оксана відчиняє нам двері до своєї оселі, нас зустрічає велика пухнаста вівчарка. Це — Ґрей.
— Він не гавкає, бо вже звик до людей. Особливо до дітлахів. Вони постійно його тіскають, і він для них як “антистрес”, — знайомить нас Оксана та одразу кличе дітей із будинку: — Діти, привітайтеся з гостями!
За мить із дверей вибігає ціла компанія: двоє біологічних доньок — 16-річна Софія та 7-річна Жанна, а з ними й троє нових мешканців дому — 10-річний Владік, 6-річний Нікіта та 5-річна Еля.
«Загалом у нас п'ятеро своїх дітей і троє патронатних, — знайомить із родинним колом батько Андрій та перераховує кожного за старшинством. — Найстарший Максим живе окремо, цього року одружився й мешкає в Києві. Богдану 19 років, Софія перейшла до 11 класу, Жанна — до другого, а найменшій Златі в серпні буде чотири роки. Це всі наші біологічні. Ну й нові дітки, “тимчасові”: Владіку 10 років, Нікіті — 6, а Еллі — 5».
Такій великій родині тісно не буває — кажуть, до постійного руху в цьому домі звикли давно. Подружжя разом уже понад 20 років. Андрій — корінний житель Полошок, а Оксана — із сусідніх Обложок. Познайомилися так, як це часто буває в українських селах, на гучному весіллі родичів. Відтоді вони не розлучаються, спираючись одне на одного в усьому.
Спільне життя будували з нуля й власноруч. Андрій свого часу десять років віддав культурі — працював директором місцевого Будинку культури, пізніше — завгоспом у школі. Проте згодом родина зробила свій головний вибір на користь фермерства.
«Сільське господарство – це база, це те, що дає змогу працювати вдома, поруч із дітьми, — пояснює пан Андрій. — Починали ми з самого-самого низу, з однієї корівки, розширювалися поступово. Діти підростають, матеріальні потреби більшають. Якщо підеш на найману роботу — це день дитини не бачиш, а тут ми постійно разом. Базово діти всім забезпечені: м'ясо, молоко — все своє. Ці дітки як прийшли — вони теж молочко люблять».
Сьогодні у Лук'яненків — близько трьох гектарів землі під пасовища й заготівлю кормів, власне коров’яче стадо та птиця.
— Давайте пройдемо й ми вам усе покажемо! — посміхається пані Оксана.
Дітлахи миттю біжать уперед. Нові діти — Владік, Нікіта та Еля — від старших анітрохи не відстають. За кілька днів у новій родині вони вже встигли вивчити кожен закуток великого подвір'я та познайомитися з усіма чотирилапими мешканцями господарства.
— А ось це в нас маленькі котятка, їх тут дуже багато! — з захватом каже 5-річна Еля й простягає маленьке біле кошеня з рудими плямками.
Тим часом з-за рогу господарської будівлі впевнено вибігає 10-річний Владік. На руках хлопчик обережно тримає... руду курочку.
— Владіку, ну я ж тобі казала, для чого потрібні курочки? Щоб нести яйця, а не для того, щоб їх на руках носити! — з доброю посмішкою зауважує пані Оксана. — Опускай курку, для обіймів є котики й собачки!
Жінка повертається до нас і вже серйозніше додає:
— У нас і корів багато. Тримаємо їх, робимо власне молоко, сир, сметану — возимо продавати на базар. Ну і, звісно, для родини. А коли діти ростуть на домашньому молоці — це взагалі краса.
Разом із тим дізнаємося, як виглядає звичайний будній день цієї великої родини. Адже втримати порядок у домі, де росте стільки бешкетників і кипить фермерська праця, — завдання не з легких.
«Поки діти сплять — тиша, однозначно. І ти можеш приділити час, щоб по господарству поприбиратися, — усміхається пані Оксана. — Зранку все починається з прибирання: трішки прибрав і біжиш поротися. З чоловіком доїмо корів, годуємо хазяйство. Поки діти встануть, потрібно приготувати сніданок. А коли дітки прокидаються — тоді вже починається ураган! Кожного треба проконтролювати: щоб зуби почистив, умився, всі процедури провів. Протягом дня хочеться, щоб вони і почитали щось, і поліпили, і пописали. Тому день — це суцільний насичений круговорот».
Коли ж подружжя вирішило офіційно стати патронатними вихователями й вирушило на спеціальні курси, це величезне господарство треба було на когось залишати. Утім, розмова про те, як родина зважилася на цей крок, потребує спокійнішої атмосфери. Залишивши гамірне подвір'я, дітлахи забігають до будинку, а ми разом із пані Оксаною та паном Андрієм сідаємо в затишну альтанку, аби почути їхній шлях до патронату.
«Коли вибігли з радісними очима — зрозуміли, що воно того варте»
Думка про те, щоб взяти у сім'ю дитину, яка потребує підтримки та тепла, визрівала в Оксани давно. Подружжя завжди хотіло мати велику родину, і коли з’явилася можливість допомогти ще комусь, вони почали діяти.
«Про те, щоб взяти ще дитину, крім своїх біологічних, у Оксани давно така мрія була, давно-давно, — розповідає Андрій. — А потім ми спілкувалися зі службами у справах дітей, і вони кажуть, що на сьогоднішній день у нашому регіоні є велика потреба саме в патронатній сім'ї. Тому поспілкувалися, почитали, подивилися — і вирішили почати з цього».
У цьому домі між дорослими та дітьми панує повна довіра. Перш ніж зробити відповідальний крок, Андрій та Оксана зібрали всю родину, аби порадитися та почути думку кожного.
«Ми зі своїми дітками завжди консультуємося, одразу все обговорюємо, — ділиться Оксана. — Тому ми їм сказали зразу, що є багато таких діток, яким потрібно нашого тепла. Чи згодні ви, щоб ми поділилися з ними своїм теплом, своїм сімейним дозвіллям? Вони нас гарно підтримали».
Але попереду чекав ще один виклик — навчання. Щоб отримати офіційний статус патронатних вихователів, Андрію та Оксані потрібно було їздити на спеціальні курси, опановувати тонкощі дитячої психології та специфіку догляду за малечею, яка пережила складні життєві обставини.
І тут на допомогу прийшла сусідка — Тетяна Понирко, яку в родині всі ласкаво кличуть «бабулечкою». Вона підставила плече й доглядала чимале господарство разом із дорослими дітьми Лук'яненків, поки подружжя опановувало нову справу.
«У нас дуже гарна сусідка. Наші дітки називають її бабулючка, бабочка, — розповідає Оксана. — Залишалася сусідка, син приїхав з Києва — і вони все це хазяйство доглядали, а воно, вибачте, не маленьке. І з ним треба працювати кожен день, тут немає такого: "я втомився, не хочу". Вони нас дуже підтримали».
Найхвилюючишим моментом для Лук’яненків став день, коли вони нарешті поїхали забирати малечу з лікарні. Оксана зізнається: перед зустріччю серце калатало дужче, ніж у пологовому будинку.
«Хвилювалися, мабуть, більше ми, ніж дітки, — пригадує пані Оксана. — Коли я пішла з чоловіком, доїхала в лікарню... Я не знаю, коли в роддомі свого виносила, я не так хвилювалася, як чекала цих діток. Вони ж знають, що це не мама, і хвилюєшся: як діткам сказати? Це дуже трепетний момент. Але коли вони вийшли, вибігли і такими очима радісними взяли за руку й сказали: "Їдемо!" — це того варте».
До Полошок забрали одразу трьох. Подружжя зізнається: те, що дітлахи з однієї родини, стало для них не труднощами, а справжнім полегшенням.
«Про кількість нам наперед не казали, для нас це не принципово, — додає пан Андрій. — Нам навіть легше взяти двох чи трьох, бо ми вже звикли до шуму й гамору. Якби була одна дитина — тоді важче, а так ми в кучі. Вони влилися дуже швидко: уже почуваються як удома, бігають, перезнайомилися та передружилися».
Ми ще трохи розмовляємо про складні обставини, через які діти опинилися в патронаті. Батьки-вихователі чітко розуміють: їхня головна місія — допомогти малечі пережити цей період і, за можливості, повернутися до рідної матері, яка зараз долає труднощі.
За розмовою не помічаємо, як минає час, і вирушаємо далі оглядати господарство. Поруч бігають діти, показуючи свої улюблені закутки подвір'я та знайомлячи з тваринами.
Вже на шляху назад, біля хвіртки, зустрічаємо сусідку — пані Тетяну, яку в цій родині всі ласкаво кличуть «бабулечкою». Вона щиро посміхається, спостерігаючи за дитячим гамором, і залюбки підключається до нашої розмови:
— Та які ми сусіди? Я вже як баба! — сміється пані Тетяна. — Я й не жду, поки вони попросять — і утром, і вечором, і в обід, коли є время, я поруч. Вони ж своєї рідної баби не знають, то як хто спитає, хто у вас баба — кажуть, що баба Таня. Якщо треба комусь піти гуляти, а мама не пускає — то баба йде домовлятися.
На запитання про те, що б вона сказала про Лук’яненків тим, хто їх не знає, пані Тетяна відповідає без роздумів:
— Чуйні, доброзичливі. Дуже хороша родина. Якби вони не хотіли та не любили дітей, то ніколи б їх до себе не забрали.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
