Час «16:36» для Катерини Шалуханової з Глухова став власною хвилиною пам'яті — миттю, коли батько Михайло нагадує про себе. Його годинник, куплений перед самим від’їздом на фронт, щодня дзвонить в одну й ту ж хвилину, бо саме на цей час чоловік колись поставив таймер. Він і зараз поруч із донькою: то сигналом годинника, то маленькою божою корівкою, яка раптом сідає на руку в найважчі моменти.
50-річний сержант, стрілець-піхотинець Михайло Шалуханов поліг 14 вересня 2022 року в бою біля села Клинове на Донеччині. Його життя було тісно пов’язане з військовою службою — від строкової на морському флоті у Криму до АТО та штурмової піхоти на передовій, куди він повертався попри важкі поранення.
Про те, як флотська форма ставала головним святом року, порятунок побратимів із палаючого госпіталю та останню світлину біля будинку, що перетворилася на татуювання як символ вічної пам'яті, — поділилася в розмові донька захисника.
Остання зустріч біля домівки
Під час нашої зустрічі з Катериною складно не помітити татуювання на її руці, яке визирає з-під рукава футболки. Його дівчина зробила в грудні 2022 року — вже після втрати батька.
«Наша остання з ним фотографія біля будинку, — пояснює Катя, торкаючись візерунка на руці. — Хотіла залишити якусь частинку про нього, яка буде завжди зі мною — не просто у пам'яті телефону, а щось справді особливе».
Той кадр біля ганку родинного будинку вона випросила. Михайло страшенно не любив позувати перед об'єктивом, завжди відмахувався. Але в день від'їзду на фронт Катя наполягла, і батько на мить зупинився для спільного знімка.
Вона каже, що тоді відчувала сильну тривогу, ніби бачаться з татом вони востаннє. Коли Михайло вже сідав у автобус, Катерина кілька разів забігала до салону, щоби просто ще раз його обійняти й попросити не їхати.
«Я десь так рази три забігала в маршрутку, обнімала його і казала: «Не їдь, будь ласка». Мабуть, я відчувала, що він може не повернутися. Тоді ж сказала мамі, що це, мабуть, наша остання зустріч», — пригадує дівчина.
Одразу після цього родина роз'їхалася. Михайло вирушив на Донеччину, а Катерина разом із матір'ю за домовленістю з батьком тимчасово виїхали за кордон ради безпеки. Та вже за півтора місяця перебування на чужині їм прийшла страшна звістка — Михайло загинув у бою біля села Клинове. Поруч із ним до останнього подиху був його найкращий друг і побратими Сергій. Саме він під щільним вогнем ворога витягнув тіло Михайла з поля бою.
«На жаль, цей Сергій теж загинув. Я так хотіла поїхати до нього, поговорити, щоб він розповів якісь історії, як вони там проходили війну... Але так нічого й не дізналася», — ділиться донька захисника.
Любов до України, яка почалася з берегів моря
Насправді більша частина життя Михайла Шалуханова була тісно пов'язана з військовою службою. Почалося все ще з юності — із морського флоту в Криму, приналежність до якого залишалася для чоловіка особливою гордістю на все життя. Катерина згадує, як щороку на професійне свято військових моряків батько обов'язково діставав із шафи свою збережену форму та урочисто виходив у ній до міста.
«Вони з чоловіками святкували, згадували історії та розповідали про службу, — каже Катя та додає, що з роками ця традиція перетворилася на особливий родинний ритуал. — У молодості тато був стрункий, а з часом змужнів, і форма вже не налазила. Було літо, спека, і ми з мамою ледь натягували її на нього. Для нього було дуже важливо виглядати не просто у футболці, а щоб усе було за формою, гарно й урочисто».
Така любов до моря та флоту була не випадковою, адже народився Михайло на півдні України — у Миколаєві. Лише згодом родина переїхала до Глухова доглядати тітку, де хлопець і закінчив школу №2. Після навчання він знову повернувся до Миколаєва, звідки й пішов на флот. А вже відслуживши, чоловік остаточно оселився в Глухові, де познайомився з майбутньою дружиною Тетяною. У шлюбі вони прожили 28 років та виховали двох дітей — Катерину та Сергія.
Тато, який умів створити затишок і розрядити будь-яку тишу
У цивільному житті Михайло мав золоті руки — робив ремонти, штукатурив, міг без проблем провести електрику чи зібрати щось із нуля. Аби родина нічого не потребувала, чоловік часто їздив на заробітки.
«У дитинстві ми цього ще не розуміли й іноді ображалися, що тата довго немає поруч, — пригадує Катерина. — Лише коли виросли, збагнули, наскільки важко він працював ради нас і нашого комфорту».
Проте кожне повернення батька додому ставало для сім'ї справжнім святом. Вони миттєво збирали намети й їхали ночувати на природу або вирушали на море до родичів у Миколаїв.
Поруч із цією працьовитістю завжди йшла непосидюча й бешкетна вдача. Михайло легко розряджав будь-яку атмосферу й не боявся бути кумедним: міг серед білого дня купити в магазині іграшковий водяний пістолет і ганяти з друзями по вулиці: «Уявіть, чоловіки під сорок років просто бігають і граються водяними пістолетиками», — посміхається дівчина.
Попри цивільну роботу, військова справа регулярно поверталася в життя Михайла. Ще у 90-х роках він п’ять років відслужив у прикордонниках, а у 2021-му підписав контракт та пройшов бойове хрещення в зоні АТО. Через службу родина знову рідко бачилася із захисником: «Вісім місяців він був на позиціях, потім місяців два — удома. Ми справді дуже мало бачилися й спілкувалися в той період».
Щодня о 16:36 «Привіт» від тата
Повномасштабне вторгнення Михайло зустрів у перших лавах — відбивав ворога на трасі під Глуховом. Той бій був надзвичайно важким: з кількох БТРів вцілів лише один. Вистрибуючи з палаючої бронетехніки, Михайло сильно підвернув ногу й майже не міг ходити. Вцілілою машиною бійців евакуювали до госпіталю під Черніговом. Та невдовзі туди прилетіли дві ворожі ракети.
«Будівля спалахнула, і тато на собі витаскував побратимів. Йому самому було дуже важко через травмовану ногу, але він усе одно їх рятував», — переповідає Катерина.
Сержант Михайло Шалуханов із позивним «Лис» поліг 14 вересня 2022 року. Катя пригадує: коли батька відспівували, небо затягло чорними хмарами, а одразу після завершення прощання раптово визирнуло ясне сонце. Відтоді дівчина всюди шукає присутність батька й вірить, що він і надалі поруч.
«Тоді я попросила тата, щоб він приходив до мене, коли мені добре чи погано, в образі Божої корівки. Не знаю, чи це я себе накручую, але коли мені важко або, навпаки, радісно — поруч завжди з'являється вона, — ділиться дівчина. — Навіть коли я вперше сама їхала потягом до Німеччини восени, дуже боялася в купе. І раптом мені на руку сіла Божа корівка... Я побачила її, і стало так легко й спокійно».
А ще про батькову присутність щодня нагадує його годинник, який він купив незадовго до від'їзду на фронт. Кожного дня рівно о 16:36 на ньому спрацьовує будильник — саме на цей час Михайло колись заводив нагадування, будуючи свої плани на майбутнє. І тепер ця хвилина стала для Катерини особистим ритуалом пам'яті та тихим батьківським привітом.
Поки Катя розповідає, у кожному її русі та погляді вловлюються риси людини, про яку ми говоримо. Запитую, хто ж із дітей більше схожий на батька.
— Ми з братом — його точна копія, — миттєво з посмішкою відповідає вона.
Хоч сама дівчина характером дещо м'якша та, як каже, пішла більше в маму, то брат Сергій перейняв від Михайла чи не найбільше: таку ж непорушну стійкість, уміння йти до своєї цілі, бути душею компанії й ніколи не показувати, коли важко.
— А ось любов до тварин у нас із батьком спільна, — додає Катерина. — Якщо відкрити його телефон і подивитися галерею, там тільки тварини: комашки, котики, лисички й вовки з позицій... Це мені точно дісталося від нього.
Так Михайло «Лис» продовжує жити далі — у звичках, поглядах і характерах своїх дітей. І скільки б часу не минуло, усе найкраще, що було в ньому, тепер щодня відгукується в їхньому житті.
Історія Михайла Шалуханова — це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
