«Родичі, не хвилюйтесь, я вам зателефоную», — такими були останні слова 28-річного розвідника з Глухівщини Андрія Білого, які почула його мати.
У 18 років Андрій став до лав ЗСУ. Пройшов АТО, найгарячіші точки повномасштабної війни, не раз дивився смерті в очі. А повертаючись із фронту, привозив додому врятованих тварин. Та найбільше мріяв про просте мирне життя — поруч із дружиною, сином і донькою.
17 вересня 2024 року Андрій загинув поблизу села Журавка на Сумщині. Яким він був — для своїх побратимів, дружини, дітей, батьків і тих, кого захищав? І яким назавжди залишиться в пам’яті найрідніших — читайте в історії захисника, розказаній його «родичами».
Останній ранок разом
Недільний ранок 15 вересня 2024 року в будинку Білих видався особливим. У домівці панувала затишна й тепла атмосфера — уся велика родина зібралася разом із нагоди світлої події: хрестин двомісячного Марка. Батько малюка, 28-річний розвідник Андрій Білий, мав побути з рідними бодай ще день і вирушати на службу в понеділок. Проте раптовий виклик змінив усі плани: об одинадцятій ранку він уже збирав речі.
«Мам, це ж робота. Я не можу підвести своїх хлопців», — заспокоїв він матір Світлану й вирушив у дорогу. За кілька годин зателефонував уже із Сум, аби сказати коротке, але таке звичне для родини: «Я в Сумах, усе нормально. Два-три дні не буду виходити на зв'язок, не хвилюйтесь. "Родичі", я вам зателефоную».
Це був останній дзвінок додому. За два дні зв'язок із розвідником обірвався. У домівці Білих оселилося важке, гнітюче очікування.
«Минуло три дні відтоді, як мені повідомили, що група вийшла з завдання, а Андрія немає. Ніхто не відповідав. Я сама зателефонувала до військової частини, і за годину мені передзвонили зі словами: "Андрій зник безвісти". Почалися півтора місяця сподівань», — пригадує дружина Аліна.
Лише згодом стане відомо: 17 вересня розвідник-оператор 54-го окремого розвідувального батальйону Андрій Білий поліг поблизу села Журавка на рідній Сумщині під час виконання бойового завдання.
Вибір у 18 років і перші бойові дороги
Для Андрія військова справа була мрією дитинства та абсолютно свідомим вибором. У 2014 році, коли на сході України розпочалася АТО, хлопцеві щойно виповнилося 18 років. Попри юний вік і хвилювання рідних, стримати його було неможливо.
«Він дуже чекав повноліття, аби підписати контракт. І саме тоді в законі підняли призовний вік до 20 років. Пам'ятаю, син аж розгубився: "Це що, чекати ще два роки? Ні, я все вирішив!" Я ж переконувала: "Андрюшо, тобі тільки 18, подумай добре". А він твердо відповів: "Мам, я хочу спробувати"», — пригадує мати Світлана.
У рідному селі про юнака завжди відгукувалися з винятковою повагою, а на фронті він швидко виявив риси справжнього лідера, для якого побратими були не просто товаришами по службі, а другою родиною.
«Мені всі в селі дякували за його виховання, за те, що виростили такого сина, — ділиться мати. — У підрозділі Андрій завжди підтримував хлопців і ніколи не відмовлявся від важких завдань. Якщо виникала ситуація, коли хтось вагався чи не міг іти, син першим піднімався і казав: "Тоді піду я"».
Після перших трьох років служби, у 2017-му, контракт закінчився. Андрій повернувся на Глухівщину, здобув фах електрика в аграрному коледжі й невдовзі знову вдягнув однострій — цього разу підписав новий контракт із 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї бригади.
Попри всі труднощі служби, він залишався людиною з великим і добрим серцем, а з фронту постійно привозив додому врятованих чотирилапих.
«Любов до тварин була в нього змалку, — з теплою посмішкою згадує Світлана. — Якось прийшов зі школи, тримає в руках малесеньке кошеня, яке навіть нявкати ще не вміло. Я бідкаюся: "Нащо ти його притягнув, у нас же є кіт!" А він дивиться так благально: "Мам, я комусь віддам". Так той кіт у нас і прижився. Після рибалки прибіг із маленьким цуценям — і воно стало нашим третім собакою. Вже під час служби привіз із фронту кота Серьогу, пса Боса, а пізніше — лабрадора, який живе досі. Андрій усім приділяв увагу й нікого не ображав. Хороший був син, нам його дуже не вистачає».
«Завжди єднав усіх біля себе»
Світлана з чоловіком виростили чотирьох дітей і завжди підтримували вибір кожного з них. Дитинство Андрія минуло в Полошках — у гамірній домівці, де постійно збиралися компанії друзів. Він зростав третьою дитиною в родині: мав старшого брата й двох сестер. З часом доросле життя розкидало всіх, але саме Андрій залишався тією людиною, яка збирала всіх докупи.
«Він був для них найкращим братом, — ділиться мати. — Знаєте, Андрій був тією людиною, яка завжди збирала всіх біля себе. Хоч і бачилися рідко через його службу, але коли приїжджав у відпустку, обов'язково намагався зібрати додому кожного, хто тільки міг приїхати».
Саме під час однієї з таких поїздок він познайомився з майбутньою дружиною Аліною.
«Я приїхала в Полошки до подруги, і ми перетнулися в місцевому барі. Він підійшов і запитує: "Чому ти так на мене дивишся?" А я кажу: "У мене є очі, от і дивлюся", — посміхається дружина Аліна. — Так і почали спілкуватися. Уже в березні він сказав: "Їду в АТО. Якщо почекаєш місяць — одружимося". Я посміхнулася: "Та легко!" Він повернувся, і через два тижні ми подали заяву. Розписалися 15 травня. Виявилося, це був День сім'ї. Нас навіть фотографували в РАЦСі, а ми й не знали про свято».
Подружнє життя з перших днів проходило в розлуці. Чоловік по 9 місяців перебував на сході України, повертаючись додому лише на короткі тижні, які теж часто минали в робочих клопотах.
Коли Аліна завагітніла першою дитиною, Андрій спочатку мріяв про сина. Проте коли народилася донечка Вікторія, вона стала для нього найбільшим всесвітом.
«На УЗД дізналися, що буде дівчинка. Його тоді не було поруч. Але коли Віка народилася, вона стала для нього всім. Якщо я щось забороняла, донька одразу казала: "Я дзвоню татові!". Коли приїжджав, вони годинами разом ліпили, малювали, читали й писали. Вона була справжньою татовою доцею і дуже плакала щоразу, коли він вирушав на службу», — пригадує дружина.
«У мене буде пацааан!»
На початку 2022 року контракт Андрія закінчився, і родина сподівалася повернутися до такого бажаного цивільного життя. Проте ця пауза тривала лише три місяці. 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення, і боєць без вагань знову став до лав захисників.
Він пройшов гарячі точки на Сумщині, Чернігівщині та брав участь у важких боях за Бахмут. Про війну вдома говорив неохоче, аби вберегти психіку найрідніших. А в липні 2024 року доля подарувала йому довгоочікувану радість.
«6 липня народився наш син Марк. Андрія знову не було поруч — він перебував на позиціях. Я пішла на УЗД сама, хотіла роздрукувати фотографію, щоб відправити йому посилкою. Раптом він телефонує по відеозв'язку й квапить: "Хто там? Кажи бігом, у мене немає часу!" Я кажу: "Хлопчик!" Я побачила сльози на його очах. Він поклав телефон — і почула, як він радісно кричить побратимам: "У мене буде пацан!" Зараз дивишся на Марка — і це копія батька: і зовні, і посмішкою, і характером», — розповідає Аліна.
«На кожен день народження загадує, щоб тато був живий»
За роки відданої служби Андрій Білий був відзначений нагрудними знаками «Ветеран війни» та «Учасник АТО». За свій останній бій на Сумщині розвідник-оператор був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — посмертно.
Його поховали в рідному селі Полошки на Центральному кладовищі. У захисника залишилися батьки, дружина, двоє маленьких дітей, брат та дві сестри.
Про те, що тато більше не приїде і не обійме, 8-річній Вікторії розповіли вже після похорону.
«У нас перед цим одного кума поховали, потім іншого... Я сіла поруч із нею й кажу: "Ти ж знаєш, що Лізин тато став янголом і полетів на небо. І в Артема тато став янголом. І наш тато тепер теж став янголом..." Вона просто обійняла мене. Не плакала, нічого. Лише сказала: "Я зрозуміла". Але я відчуваю, що вона досі чекає. На кожен свій день народження вона загадує єдине бажання: щоб тато був живий», — ділиться болем Аліна.
Сьогодні маленька Вікторія присвячує своєму батькові вірші й вірить, що він споглядає на неї з висоти.
«Я люблю тебе, тато рідненький,
Ти у серці моєму назавжди.
Ти не думай, що я ще маленька,
Розумію, де зараз ти…
Ти на мене з висот споглядаєш,
Білим янголом небо тримаєш,
Щоб життя моє світле було».
Історія Андрія Білого — це один із серії матеріалів Глухів.City, присвячених полеглим захисникам і захисницям. Ми прагнемо зберегти спогади Героїв через розповіді їхніх рідних. Ми віримо, що це допомагає формувати культуру пам’яті у часи війни та нести спомин про загиблих у серцях людей.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
