До 280-річчя завершення 8 (19) липня 1743 року в місті Глухові роботи правників Гетьманщини над «Правами, за якими судиться малоросійський народ» - проєкту першого Кодексу українського права. Цей звід складався із 30-ти розділів, 531 артикула, 1697 пунктів.
Його повна назва – «Права, по которым судится малороссийский народ высочаншим всепресветлейшия державнейшия всликие государыни императрицы Елизаветы Петровны самодержавицы Всероссийская ее императорского Священнейшего величества повелением из трех книг, а именно, Статута Литовского, Зерцала Саксонского, и приложенных при том других прав, також из книги «Порядка», по переводе из польского и латинського языков на российский диалект в едину книгу сведенныя в Глухове лето от Рождества Христова 1743 года»
Початок роботи над документом
Підготовка тексту цього документу почалася зі створення у 1722 році Спеціальної комісії для перекладу з польської на українську мову Статуту Великого князівства Литовського, "Саксонського Зерцала", "Порядку" В. Гроїцького та інших джерел. 1728 року за гетьманування Данила Апостола було видано указ про створення в Глухові кодифікаційної комісії для укладання єдиного збірника законів. Московитська влада намагалася таким чином норми авторитетного і досконалого українського звичаєвого права своїм імперським принципам. Тому урядовці уважно стежили за його виконанням. Так, зокрема, імператриця Анна Іоанівна в 1730 р. указом намагалася прискорити укладення єдиного закону. Після смерті Д. Апостола у січні 1734 р. новим указом вона доручила членам комісії перекласти московитською мовою магдебурзькі та саксонські статути, за якими здійснювалося судочинство в українських землях. Шляхом зведення їх в єдиний кодекс намагалися таким чином об’єднати з імперськими кодексами. Проблемою стала відсутність перекладачів серед українців, які, переш за все, не поспішали уніфіковувати вітчизняне законодавство з відсталим але тоталітарним імперським.
Тому влада змінила склад комісії (яка стала державним органом) та перенесла її роботу у 1734 році з Глухова до Москви. Лояльні правники мали вносити поправки та скорочення чинних юридичних норм, а також проєктувати нові норми «для пользы малороссийского народа». Тобто, як відзначають сучасні вітчизняні дослідники, кодифікаційна комісія повинна була провести роботу в справі переробки, узгодження й об’єднання певної групи чинних юридичних норм у єдиному нормативно-правовому акті, проект якого мали передати на розгляд Сенату для остаточного «височайшого» затвердження. Першим головою кодифікаційної комісії був генеральний суддя Іван Борозна, а після його смерті – генеральний обозний Яків Лизогуб. Переклад «правних книг» тривав до 1738 року.
Як відбувався процес створення законів
За півтора десятиліття в комісії працювали понад 70 українських урядовців, правників, козацької старшини, вищого духовенства та діячів культури (Ф.Чуйкевич, М.Ханенко, В.Стефанович, С.Савицький, С.Лукомський, Я.Лизогуб, Нечай та ін.). Члени комісії, головним чином, працювали у Глухові, а також у Москві, Прилуках та Ічні. Зокрема, в Центральному державному історичному архіві України в м. Київ (ЦДІАК України) зберігається супліка товариша Полтавського полку Гаврила Гавронського гетьману Данилу Апостолу 1731 року та чернетка указу гетьмана полтавському полковнику Василю Кочубею про необхідність забезпечення утримання членів комісії, які були залучені для складання “Прав…”, під час їх перебування у м. Глухів.
Українці всіляко саботували втрату українських демократичних принципів та появу нового документу чи б пак Кодексу. Представники верхівки тогочасного українського суспільства наполягали на тому, щоб в основі кодифікації містився Статут Великого князівства Литовського 1588 року, а представники рядової української старшини стояли за магдебурзьке право, як основу нового збірника. За наступні три роки з’явився чорновий варіант проєкту збірника. Ще два роки правники виправляли глави, усували повторення, складали зміст тощо.
Коли проєкт збірника був готовий
8 (19) липня 1743 року в Глухові члени кодифікаційної комісії під час Пленуму старшини, скликаному Генеральною військовою канцелярією, підписали проєкт збірника українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Крім норм цивільного, кримінального, процесуального права, судоустрою, цей фактично Кодекс регламентував норми державного та адміністративного права. В цей час українським землями керувало Правління гетьманського уряду на чолі якого стояв Іван Бібіков.
Оригінал «Прав, за якими судиться малоросійський народ»
Влітку 1743 року Генеральна військова канцелярія подала проєкт Кодексу, узгодженого в Україні, керівнику Правління гетьманського уряду Івану Бібікову. Однак той, затримав його майже на рік, тому до Сенату на остаточне офіційне затвердження «Права…» потрапили лише 7 липня 1744 року. Однак 12 років влада нічого не відповідала. Лише в 1756 році вже за гетьманства Кирила Розумовського проєкт Кодексу було повернуто на повторний розгляд для внесення змін, відповідно до нових вимог часу. Для цього знову створювалися комісії. Зокрема У ЦДІАК України зберігається ордер з Генеральної військової канцелярії київському полковнику Дарагану зі старшиною від 1 червня 1758 року стосовно відновлення в м. Глухові роботи комісії над статутом малоросійських прав (“Прав, за якими судиться малоросійський народ”). Утім жодна з нових комісій не мала успіхів у своїй роботі. Українці всіляко саботували нове законодавство: очільники Гетьманщини вважали, що Статут Великого князівства Литовського 1588 р. краще регулював їх права і свободи, ніж новостворений Кодекс. Зокрема, на Глухівському з’їзді 1763 року представники козацької старшини висловлювалися за збереження Статуту Великого князівства Литовського, а не за прийняття Кодексу. Перегляд Кодексу тривав до 1767 р., але роботу над проєктом Кодексу так і не було завершено.
Адже до тексту «Прав…» неможливо було внести зміни, які відповідали б інтересам царського уряду без радикальної переробки. В той же час, цей Кодекс був досконалішим за всі існуючі тоді правні книги. На сьогодні відомо десять списків «Прав, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.
У 1874 р. під час археологічного з’їзду в Києві О. Кістяківський ознайомився з рукописом копії «Прав…», яку йому передав В. Баршевський, і 1879 р. він їх опублікував. Проте опублікована ним копія «Прав…» відрізняється від оригіналу, який виявив 1970 р. відомий литовський історик В. Рауделюнас у рукописних фондах Санкт-Петербурзького відділення Інституту історії АН Російської Федерації. Це – рукопис у шкіряній оправі великого формату (34x20,5 см, на фото), що складався з 461 сторінки, писаний кількома особами. Рукопис тричі засвідчено власноручними підписами всіх 18 членів кодифікаційної комісії.
Як джерело для укладення «Прав…» кодифікаційна комісія використала: нормативно-правові акти гетьманської адміністрації: універсали, інструкції, розпорядження гетьмана, інструкції Генеральної військової канцелярії; договори українських гетьманів з російськими царями, починаючи з договору, укладеного Б. Хмельницьким з Олексієм Михайловичем 1654 р. Але в деяких нормах помітний вплив російського законодавства, зокрема інструкцій, указів, маніфестів, регламентів, статутів, положень, зводів тощо. Проте кодифікатори на ці джерела у тексті не посилалися. Це, очевидно, було однією з причин негативного ставлення царською уряду до проєкту «Прав…».
Хоча «Права…» не було офіційно визнано, п’ятнадцятилітня праця українських правників, безперечно, мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства.
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук. доцент, завідувач кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
