Непомітним пройшов у серпні 90-річний ювілей шанованої на Глухівщині людини Анатолія Петровича Голуба (1933-2020). У дитячі роки йому довелося відчути гіркоту втрат рідних та близьких, самому брати участь у бойових діях. Але він проявив себе видатним лідером в роки юності. Розвинувши свій літературний й науковий талант задокументував у своїх книжках життя людей та їх подвиги в Другій світовій війні, залишивши пам’ять для молодших та юних поколінь в умовах війни сьогодення.
Дитинство в Голодоморі та горнилі війни
Анатолій народився 13 серпня 1933 року у важкі часи Голодомору. Він виховувався в поважній в селі родині: батько – директор та вчитель географії Землянківської семирічної школи Петро Максимович Голуб, мати Анастасія Кузьмівна – рахівник колгоспу, дядько Федір Голуб – секретар парторганізації землянківського колгоспу. Однак напередодні восьмого дня народження маленькому ще Толі довелося довідатися про страшне слово «війна». Практично відразу село як вимерло, чи не всіх чоловіків (включаючи батька й родичів) було мобілізовано. З липня районна влада залишила активістів та керівників (включаючи й батька Федора) для підпільної діяльності.
А вже наприкінці літа 1941-го село, як згадував вже у зрілому віці Анатолій Петрович, різко покинула невеличка військова частина, бійці якої стояли на спостережних пунктах. З наближенням ворога вони залишили дітей та жінок сам на сам із небезпекою. Це чи не перше, що врізалося в дитячу пам’ять. В село на двох танкетках, на вантажівках та мотоциклах увійшли війська вермахту. За спогадами самого А. Голуба вони відібрали у землянківців свиней, птахів та на похідних кухнях варили їжу. Потім розграбували майно школи та спалили книжки. Пізніше прийшли есесівців, які організовували «новий порядок» в умовах окупації. Два старости виконували завдання із введення «трудової повинності». Чоловіків, що залишилися, вербували до поліцейських загонів, а незгодних готували на відправку до Німеччини.
Аби не бути арештованим напередодні Петро Максимович Голуб пішов до лісу, ввійшовши до Глухівського партизанського загону. За це окупаційна влада розстріляла дідуся та бабусю (по батьковій лінії) маленького Толі. Мати з тіткою пішла до Ново-Селецького партизанського загону. Бабусю по материній лінії забрали до концтабору в Глухові. 8-річний Толя з сестрою та 14-річний брат матері залишилися самі у рідному селі. Дітям самостійно довелось проживати у бабусиній хаті всю зиму та весну – до 19 травня 1942 року.
Федір Голуб. Батько Анатолія.
Саме цього дня в ході літнього рейду областю до села Землянки зайшло Сумське обласне партизанське з’єднання, прорвавши на деякий час окупацію. Так діти стали бійцями Руху Опору та торували на рівні з дорослими під час постійних нічних переходів та боїв лісові дороги Глухівських, Кролевецьких, Путивльських та Середино-Будських лісів. Про переживання хлопця влучно описав легендарний Микола Єроха який народився у 1941 році: «Дев’ять років – то вже можна було багато чого побачити і зрозуміти. І вони, сільські хлопчаки, оцінювали війну тонкими дитячими нервами, по суворих чоловічих настроях і материнських сльозах…».
Вже за часів незалежності, написавши книгу «Пам’ять дитячого серця!», Анатолій Петрович про це розповість у розділі з промовистою назвою «Бойова юність». Для хлопців найпершим обов’язком у загоні був догляд за кіньми. Так і Толя мив та чистив коней, пас їх, збирав набої. Кумирами хлопчаків були розвідники, які на привалах розповідали про виконання завдань.
Героїчно загинув його батько – командир роти Петро Голуб 6 грудня 1942 року. Саме його рота прикривала відхід загону Петра Кульбаки в операції «Сарненський хрест». Та не судилося прекрасному педагогу та відданому батьку залишитись неушкодженим – залишився лежати в землі поблизу села Глушкевичі Рівненської області. На згадку про батька все життя беріг Анатолій Петрович подарунок від старшого Голуба – просте шкіряне портмоне. Потім вже дорослий син їздив на могилу свого батька-захисника.
Кульбака та Голуб. 1966 рік.
Навчання та юність
Після завершення Другої світової війни, закінчивши Землянківську семирічну школу, юний Толя продовжив навчання у Глухівській середній школі № 1, одержавши свідоцтво із золотою медаллю. У 1954 році Анатолій Голуб вступив до Глухівського педагогічного інституту. За спогадами однокурсників, зокрема Ніни Родинської, він вже тоді відзрізнявся особливою серйозністю та відповідальністю. Тому відразу 21-річний Анатолій став громадським активістом та лідером. В той час він виступав на сцені, був до того ж обраний лектором.
Перевівся на заочне відділення Київського державного педагогічного інституту. А після закінчення вишу здібного юнака перевели у Глухів - до райкому. Він відповідав за організацію на Глухівщині ідеологічною, культурно-масовою роботою, тому постійно зустрічався з молоддю 1960-х років на заводах, у колгоспах, керував роботою на численних суботниках та недільниках.
За спогадами багаторічного глухівського радіожурналіста Володимира Безкоровайного Анатолій Голуб «був порядною людиною, хорошим товаришем, який міг допомогти вирішити будь-яке питання. Його чи не найбільше з-поміж нас любила молодь. Кабінет другого секретаря райкому «атакували» з ранку. З усіма питаннями – віл організації тематичних вечорів до працевлаштування – зверталися саме до нього. І він допомагав, вирішував. Швидко і вірно. Бо завжди був на пульсі місцевого життя».
Мені пригадується, коли вже на початку 2000-х років було за щастя мені молодому редактору зустрічатися з маститим діячем. Анатолій Петрович без зайвої хвальби, навіть по-дружньому, розповдіав про свою романтичну юність: як разом із молоддю будували новий для міста Районний будинок культури, як координував ще одну молодіжну будову – Павлівське озеро.
Літописець народної боротьби
Саме в той час за наполяганням партизанських керівників командира Петра Кульбаки (його партизанського батька) та секретаря Івана Лисиці юний партизан та активний дописувач документальних нарисів спочатку до єдиної міськрайонної газети «За Перемогу» (згодом - «Народної трибуни»), а потім й решти газет «Глухівщини», «Данкор Глухів», «Неделя» та обласна «Сумщина» Анатолій Голуб почав збирати матеріали про історію учасників Руху Опору на Глухівщині. Для цього ретельно нотував власні спогади, сотні разів зустрічався з живими учасниками тих подій.
З часом Анатолія Петровича запросили на роботу до Глухівського районного комітету комуністичної партії. А через десяток років перейшов на господарську роботу – був призначений директором Глухівського заводу будівельних матеріалів. Працював щодень майже до свого 70-річчя вже на початку 2000-х років.
Але й перебуваючи на заслуженому відпочинку активно займався громадською роботою: ветерана обрали членом правління Глухівської районної ради ветеранів, брав активну участь у всіх заходах клубу «Надвечір’я» та літературно-мистецького об’єднання «Звенигора». А скільки десятків разів за ці роки побував Анатолій Голуб на численних літературних та історичних конференціях, диспутах, обговореннях і зустрічах у закладах освіти міста та району, запрошувався до інших міст Сумщини та навіть України.
Як говорив Микола Єроха: «…людина з простреленим війною дитинством, син партизанського загону, сталевий грім над головою він чув замість весняних гроз. Тож надалі улюбленою і єдиною темою його, згодом члена Спілки журналістів, стало відображення подій війни, зокрема, подвигу народних месників, до якого і він причетний пам’яттю дитячого серця…»
Досвідчений та мудрий Анатолій Петрович ніколи не гнався за відзнаками. Утім, до численних військових нагород вже за часів незалежності України відомий діяч став лицарем Ордену Богдана Хмельницького. Президент України Леонід Кучма особисто вручав видатному літописцю історії рідного краю золотий годинник з гравіюванням.
Своєрідним підсумком своєї потрібної діяльності Анатолій Петрович залишив книжки. В 1997 році – така вимріяна книга «Пам’ять дитячого серця», а через пів десятиліття в 2003 році доповнене друге видання. Першу він приурочив до 56-річниці партизанського параду в селі Дубовичі 23 лютого 1943 року, а друге видання - напередодні свого 70-річчя.
Також, Анатолій Голуб – Людина з великої букви залишив з дружиною по собі міцне сімейне коріння: достойними виросли його сини й онуки, а вже й правнуки.
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук. доцент, завідувач кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
