Ветеран Другої світової війни, багаторічний вчитель та директор школи. Іван Бороденко запам’ятався не одному поколінню глухівчан та жителям Обложок, Кучерівки, Вільної Слободи, Соснівки та багатьох інших населених пунктів Глухівщини, як мудрий керівник, талановитий музикант та прекрасний сім’янин.

Походження та важке дитинство

Народився Іван 100 років тому 3 лютого 1924 року в бідній багатодітній селянській родині села Обложки новоствореного Глухівського району ще Чернігівської області (з 2016 року Березівської сільської територіальної громади). У 1932-1933 роках хлопчиком, як і всі в Україні на той час, пережив голодомор та всі тяготи життя. У їх сім’ї живими залишилися лише троє дітей.

«Батьки, рятуючись від голодної смерті решту дітей, подалися на заробітки на шахти Донбасу, - розповідав напередодні свого 80-річчя Іван Іванович журналістці газети «Глухівщина» Світлані Веретенник на початку 2004 року. – Але не набагато кращим було становище в місті, та й сумували за рідним краєм, тому вже через рік сім’я повернулася до Глухова. Тут і оселилися…»

З вересня 1941 року 17-річний юнак, що встиг закінчити 9 класів, вимушено опинився в окупації. Як розповідав уже в ХХІ столітті Іван Іванович громадському діячу Олексію Щербаню, був самовидцем повішених у міському сквері патріотів із табличками на грудях «Партизан». У технікумі механізації німці зібрали багато військовополонених, які просили їжу.

«Я неодноразово примудрявся давати їм кусень хліба, варену картоплю, кукурудзу, коли фашисти не бачили…» .

Горнило війни й постійна мужність та відповідальність

З приходом на рідну Глухівщину радянського режиму 19-річний Іван Бороденко разом із друзями по школі, у вересні 1943 року не чекаючи призову, добровольцем пішов до лав Червоної армії. Спочатку він пройшов скорочене навчання артилерійських розвідників у 45-му запасному полку 65-ї артилерійської бригади. Потім після курсу навчання у взводі коректувальників вогню, у лютому 1944 року потрапив до 1314-го легкого артилерійського полку 6-ї артилерійської Мозирської Ордена Леніна дивізії прориву резерву Верховного Головнокомандування. У складі цього підрозділу пройшов дорогами Другої світової війни від Глухова, Правобережною Україною та Білоруссю до Польщі, дійшов 21-річний єфрейтор і до Берліна. Глухівська бібліотекарка Ніна Шубнікова, звертає увагу, що Іван Іванович один з небагатьох глухівчан, кому пощастило поставити свій автограф на стіні рейхстагу. За бойові заслуги він був також нагороджений орденами та медалями.

22 жовтня 1944 року – перша нагорода: Медаль «За відвагу». Обчислювач взводу управління полку Іван Бороденко проявив себе сміливим, дисциплінованим, мужнім бійцем, - говорилося у наказі полку за № 28 від 22 жовтня 1944 р. – Виконуючи обов’язки промірника він неодноразово потрапляв під артилерійсько-мінометний вогонь ворога, але завжди швидко та точно виконував завдання, чим забезпечував успішне виконання робіт з прив’язки вогневих позицій…».

13 жовтня 1944 року під час боїв північніше Варшави поблизу села Міхалув-Ґрабіна (входить зараз до складу гміни Непорент Леґьоновського повіту Мазовецького воєводства) перебуваючи на НП Іван Бороденко «замінив вибулого із ладу зв’язківця. Не звертаючи уваги на сильний артилерійський обстріл противника забезпечував безперебійним телефонним зв’язком командира полку з командиром стрілецького полку, до того ж полагодив 5 поривів телефонної лінії».

Отримавши військове звання єфрейтора, Іван Бороденко і надалі продовжував мужньо брати участь у бойових діях та одержувати нагороди. В день, що був пізніше проголошений Днем Перемоги (9 травня 1945 року), був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» Потім, 11 травня 1945 року – ще одна медаль «За відвагу». На цей раз він уже топограф полку, 28 квітня 1945 року в боях під Потсдамом (за 26 км від Берліна) в ході Берлінської наступальної операції під сильним артилерійським вогнем противника проводив точну топоприв’язку бойових розрахунків полку, що дало можливість своєчасно відкрити вогонь по вогневим позиціям ворога, засвідчили у наказі полку за № 05/н.

А через місяць 9 червня 1945 року був нагороджений медалями «За взяття Берліна» та «За звільнення Варшави». Також був нагороджений уже після війни орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІІ та ІІ (1985) ступеня.

За спогадами самого ветерана штурм Берліна залишився в його пам’яті назавжди: «Місто фашисти перетворили у могутню фортецю з великою кількістю вогневих точок. Глибоко вриті в землю шестиповерхові бункери, які вміщали до 1000 чоловік кожний… Я з багатьма іншими воїнами кричав: «Вперед на Берлін!» До цього закликали газети, написи на броні танків, на бойових снарядах. Це було неповторне явище, несказанне, незабутнє».

Чверть століття на чолі школи

Після війни Іван Іванович ще два роки служив у Німеччині. Повернувшись у березні 1947 року до Глухова, почав працювати електромонтером міської електростанції, а по вечорах навчався в 10-му класі школи робітничої молоді. В 1948 році вступив до Глухівського учительського інституту, а потім – до Сумського державного педінституту ім. А. С. Макаренка, де здобув фах вчителя. У 1952 році 28-річний педагог розпочав трудову діяльність учителем у Кучерівській школі. Паралельно навчався на заочному відділенні інституту іноземних мов у Москві. 1960 року мудрого наставника та здібного керівника призначили директором Вільнослобідської середньої школи. На цій посаді педагог пропрацював майже чверть століття – 24 роки. Починав, як і все за що брався Іван Іванович, енергійно. Завдяки поїздкам до райцентру, в обласний центр й до Києва вдалося вирішити питання будівництво нового приміщення школи. Адже майже три учнів у дві зміни змушені були тіснитися у трьох невеличких приміщеннях: цегляному будинку на три класні кімнати та двох дерев’яних хатах-п’ятистінках.

Нову школу зводили за кошти вільнослобідьського колгоспу, а вчителі, учні та батьки долучалися до швидкого і якісного будівництва. Новацією було водяне опалення для комфорту учасників освітнього процесу. Учні за ініціативи директора заклали фруктовий сад, а саме приміщення перетворили на великий квітник.

Багато часу учні й вчителі віддавали музичній творчості, практично всі виступали у шкільному хорі, яким керувала вчителька початкових класів Т. П. Самійленко, а на акордеоні акомпанував директор. Хор швидко став одним із найкращих у районі. Сам Іван Бороденко володів грою на багатьох музичних інструментах, найкраще, на баяні та акордеоні, а також на гітарі та домрі. Вчив також грі на домрі усіх бажаючих.

За час директорства Івана Івановича односельчани шість разів обирали депутатом сільради. Вийшовши на пенсію у 1984 році, він разом з дружиною переїздить до Глухова. Однак на заслуженому відпочинку він не перебував. Наталія Іванівна працювала за фахом у Глухівський районній бібліотеці, а Іван Іванович – чи не щодня їздив до Соснівки, де ще шість років під час горбачовської перебудови продовжував працювати вчителем. Ювілейного для нього 1984 року педагогу було присвоєно звання відмінника освіти Української РСР.

Ще з середини 1980-х років Іван Бороденко, за інформацією Н. Шубнікової, став постійним читачем бібліотеки та «позаштатним кореспондентом», бо відвідував майже всі бібліотечні заходи та дописував статті про них в місцеві газети. В Глухівській публічній бібліотеці є окрема папка, де зібраний матеріал з періодичних видань про життєвий шлях ветерана війни Івана Івановича.

Улюблені квіти та підтримка ветеранів Глухівщини

У перші роки незалежності України активіст за характером І. Бороденко взяв паузу – жив на дачі та займався розведенням улюблених ще з юності квітів. Це був час спілкування з онуками – дітьми доньки Тетяни Іванівни.

У квітні 1999 року 75-літній Іван Бороденко був обраний головою громадської організації Глухівської районної ради ветеранів війни і праці. Також із не менш відомим Миколою Федоровичем Кубаном та Дмитром Павловичем Гавриленком у квітні 2004 року стали засновниками Глухівської районної громадської організації соціального захисту інвалідів. Крім поїздок по селам, спілкування з ветеранами та волонтерської діяльності, з увіковічення пам’яті героїв минулої, як тоді говорили, Другої світової війни та захисту прав ветеранів, був активним і в громадському житті Глухова. Це були обтяжені економічною кризою «лихих» 90-х років проривні двохтисячні, тому люди старшого покоління потребували покращення матеріальних умов, забезпечення паливом та проведенням до квартири чи будинку телефону. Багато публікувався у газеті «Глухівщина».

Трохи раніше, у серпні 1997 року він засновником об'єднання співвласників багатоквартирного будинку по вул. Ціолковського, № 8, в якому він проживав та яке зараз іменується «ОССБ № 3».

Іван Іванович за власною ініціативою провів велику пошукову роботу, в результаті якої постала «Книга бойової слави», де було зібрано дані про всіх учасників бойових дій та інвалідів війни Глухівського району, а також «Книга трудової слави» - про учасників війни та ветеранів праці. Останні роки життя залишався Почесним головою районної ветеранської організації.

Указом Президента України «Про відзначення державними нагородами України активістів Організації ветеранів України» № 224/2007 від 20 березня 2007 року 83-річного Івана Івановича було нагороджено орденом «За мужність» - за вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху, патріотичне виховання молоді, багаторічну плідну громадську діяльність і з нагоди 20-річчя заснування Організації ветеранів України.

Іван Бороденко був активним членом групи «Моноліт» (керівник та ініціатор – Олексій Щербань), яка стала ініціатором встановлення на 12-му кілометрі автодороги Глухів – Суми меморіального комплексу на честь Героїв Чернівського бою та придбання двох 76-мм гармат часів Другої світової війни.

Помер відомий діяч 25 січня 2013 року за тиждень до свого 89-го дня народження. Похований Іван Іванович Бороденко на Вознесенському цвинтарі, а поряд і дружина Наталія Іванівна. Восени 2021 року пам’ятники ветерана Другої світової війни та його дружини були пошкоджені внаслідок очищення кладовища від аварійних дерев. Однак, пам'ять незнищенна.

Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук. доцент, завідувач кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.