За інформацією, розміщеною в Національний книзі жертв Голодомору, колективізація на Глухівщині розпочалась в 1930 році, але перші колгоспи почали функціонувати наступного року.
Всі свої дії радянська влада обставляла документально. Перед створенням колгоспу було обрано уповноважених на першу сільськогосподарську конференцію конкретної сільської Ради, котра і прийняла рішення про створення колективного господарства. За свідченнями сучасників організації першого колгоспу в Слоуті Глухівського району, вона проходила спокійно, без перегинів. До артілі вступали переважно бідняки, які використовуючи земельний наділ, не могли прогодувати свою сім'ю. Їм і втрачати було нічого, і усуспільнювати їхнього теж майже не було чого. Вступаючи в колгосп, вони сподівались на краще життя. До цього більша частина з них не мала тяглової сили. Тому позичаючи коня в заможного селянина (куркуля), потрібно було відпрацювати в його господарстві. Від так і перший колгосп був «слабким».
дже колгоспне будівництво поводилось репресивними методами, тому селяни, що мали своє майно, не хотіли вступати до колгоспів. Працювати в артілях та ТСОЗах (товариства спільного обробітку землі) селяни ще погоджувались, бо присадибна ділянка, деякий реманент, худоба у них залишалась. А ось комуни, де все усуспільнювалось, селян не приваблювали.
За інформацією дослідника Роберта Конквеста, станом на липень 1929 р. до колгоспів в УРСР вступили лише 4% господарств, а на листопад – 7,6%
До того ж перші колгоспи була надто слабкі. В них не вистачало інвентаря, тяглової сили. Наприклад, у Слоуті він об’єднав 37 господарств і мав 227 десятин (248 гектар) землі. Її обробляли декількома кіньми та плугами та іншим дрібним інвентарем.
30 січня 1930 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову «Про заходи щодо викорінювання куркульських господарств у районах суцільної колективізації». За цим документом та таємною інструкцією ВЦК і РНК СРСР від 4 лютого цього ж року власники господарств, що підлягали ліквідації поділялись на три категорії:
- контрреволюційний куркульський актив, що чинив опір колективізації, кадри контрреволюційних і повстанських організацій та угрупувань, організатори та учасники антирадянських виступів і терористичних актів. Їх пропонувалось терміново заарештувати у концтабори та застосувати щодо них вищу міру покарання (ВМП). На щастя таких на Глухівщині практично не було.
- найбільш заможні селяни і напівпоміщики, яких з сім’ями пропонувалось виселити у віддалені райони СРСР та в межах відповідних областей у віддалені райони з конфіскацією у них усіх засобів виробництва: худоби, машин, інвентарю та передачі їх у власність колгоспам;
- власники менш економічно міцних господарств, яких пропонувалось переселити в межах району на нові земельні ділянки поза колгоспними ланами.
Іноді таких можна було приймати до колгоспу з випробувальним терміном. А сім’я, покинувши власний будинок, залишалась без засобів існування в селі. І першими зустріли жорнова голоду. Таких, найбідніших сімей, виявилось найбільше.
Як "розкуркулювали" Глухівщину
На виконання цієї постанови в лютому 1930 року при сільраді була створена спеціальна комісія по ліквідації куркульського елементу, які відразу зосередились на розробці конкретних планів "наступу на куркуля". Тим більше директив для роботи вистачало.
6 березня 1930 року на засіданні трійки Глухівського окрвиконкому було розроблено Типову інструкцію з розкуркулення. Вона передбачала таку процедуру: «Перед початком розкуркулення скликається зібрання активу села (бюро партосередку, КСМ, керівництво КНС [комітет незаможних селян], батрачкому, сільради, правління колгоспу). На зібранні вирішується конкретний план дій: кого розкуркулювати [...]. Складається майновий акт. Вилучене майно повинно надходити до власності колгоспу [...]. Забраних коней і с/г машини відправлять до машинно-кінних станцій [...]. Не захоплюватися вилученням речей особистого вжитку. Будівлі передавати до потреб колгоспів...».
Таким чином, місцеві органи влади перебирали на себе право "боротьби з куркульством", застосовуючи при цьому надзвичайні, як конфіскація майна, та адміністративні заходи - примусове виселення за межі місця проживання.
В директивних партійних документах на окрвиконкоми було покладено не тільки підготовку інструкцій про порядок виселення "контрреволюційних елементів", а й розробку календарних планів виселення, маршрути слідування виселених. У свою чергу райвиконкоми брали на себе зобов'язання виконувати всі розпорядження окружного відділу ДПУ по доправленню "куркулів" та членів їх сімей на збірні пункти, конвоюванню, охороні і транспортуванню у віддалені райони країни.
«Зачистку» сільської місцевості від "куркуля" колегією ОДПУ було запропоновано здійснити негайно в зимовий період за декілька днів і віяловим характером. Адже досвід боротьби з повстанцями 1920-х років показав, що в розпал зими селянам нікуди податися або втекти.
Задля виконання операції з виселення куркулів та недопущення відкритого селянського опору до нашого краю були завчасно надіслані армійські частини.
"Розкуркулені" родини
Першими арештували голів і дорослих чоловіків куркульських сімейств, що підлягають висланню.
Однією із перших у Слоуті була розкуркулена сім’я 53-річного Скибо Миколи Трохимовича. «Куркуль без визначених занять» був разом з родиною (дружиною Олександрою Михайлівною та дітьми Ніною, Павлом та Іваном) висланий на Урал. А у кривавому 1937-му Микола Скибо був засуджений ще на 8 років.
Ще більш трагічно склалась доля Володько Петра Даниловича (народився в 1876 році в селі Чорториги, тепер Шевченкове). Він жив із сином Михайлом. В 1930 році П. Володька розкуркулили і вислали на Північ. А в квітні 1938 році в 62 річному віці він був розстріляний.
Взимку 1929-1930 років з сіл за рішенням президії райвиконкому першими були відправлені на заслання ті, хто чинив супротив створенню колгоспів. Часто-густо колективізація та розкуркулення здійснювалися на місцях з грубим порушенням постанов центрального партійно-державного керівництва країни. Окрім головних мотивів розкуркулення (систематичне наймання селянами-власниками робочої сили, здача, а також наймання робочої худоби і техніки, наявність до моменту колективізації механічних машин, заняття торгівлею, лихварством) у хід йшли інші надумані звинувачення на адресу заможних й менш заможних селян.
Хтось ще здавна не подобався активісту, інший щось сказав впоперек новій владі, а у декого щось з речей сподобалось членам «буксирної бригади» чи нещасний був активістом церковного приходу чи дуже віруючим.
«В нашому селі основна колективізація проходила в 1931-1933 рр. Заможніших селян розкуркулювали, майже кожного дня обкладали налогами, - згадувала у квітні 1992 року слоутчанка Задко Олександра Єгорівна. - Тих, хто не в змозі був виплатити, викидали з власної хати. Денисенки не хотіли їхати на Урал, тікали по житах, ховалися. Та все ж не врятувалися. Привезли їх на Урал, а там ні кола, ні двора. Нарубали вони соснових гілок, побудували будку і сяк-так поселилися в ній. Петра Сулацького з сім’єю вигнали з хати посеред зими. Дід старий спитав, де ж їм жити, куди податися. А Андрій Блоха, не довго думаючи, вимовив «Оло ополонка». Та все ж таки прийняв їх хтось до себе. А ще тих, хто був розкуркулений, не приймали до колгоспу…».
Як проходила колективізація
Вищим владним структурам своїм втручанням нерідко доводилося занадто завзятих місцевих працівників приводити до рамок законності. Так, в січні 1930 року заступник голови Глухівського окружного суду Валентинов у пояснювальній записці зазначав, що багатих селян в нашому краї не так вже й багато, в основному бідняки: «…из четырехсот с чем-то подсудимых (436) прошедших перед судом в качестве обвиняемых, всего 53 кулака, остальные середняки, бедняки, рабочие и служащие. Кулаки составляют 11% всего количества подсудимых. (правильно 12,2% - Авт.)Дело в том, что эти дела мы получили от Прокуратуры и их судили…».
В ході суцільної колективізації сільський актив почав розправлятися з усіма невдоволеними, з гострими на язик, з особистими недоброзичливцями, з селянами, яких зараховували до неблагонадійних. Бідняків та середняків переслідували за те, що вони на зборах виступали проти колективізації: заносили до списків господарств, намічених до розкуркулення, проводили труси і штрафування.
Опір селянства змусив Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації і дозволив залишати колгосп. 2 березня 1930 року у газеті «Правда» з'явилася його стаття «Запаморочення від успіхів». У ній він виступив із засудженням «перегинів» у проведенні колективізації, але переклав вину за розбій у селі на місцеву владу, на перекручення політики партії: «Нельзя насаждать колхозы силой. Это было бы безумно и реакционно».
Але цей виступ був слабо прихованим лицемірством. Над деякими місцевими керівниками, відповідальними за «перегини», були вчинені судові процеси, а селянам навіть дозволили покинути колгоспи.
У березні–квітні 1930 р. кількість колективізованих селянських господарств, за інформацією Р. Конквеста, зменшилася з 50,3% до 23%.
Вихід з колгоспів став масовим явищем, люди в першу чергу забирали своїх корів. Адже землю як і коней забрати було неможливо. Її або не повертали, або виділяли нібито еквівалентну ділянку землі, але, як правило, десь на околиці, на значно гіршому ґрунті. Це підтверджує в свої спогадах слоутчанка Ковальчук Марина Тимофіївна: «спочатку закрились колгоспи. Людям не було де робити, на хліб заробляти».
Сім'ї цих «опортуністичних» середняків згодом виселили з власних домівок, відібрали все господарство. Членам їх сімей було дозволено йти до родичів, а господарів та дорослих синів, в основному молодь, примусово відправляли працювати на шахти Донбасу. Молодь переховувалась в ожередах соломи, в лісах, у знайомих на дальніх хуторах, або тікали з села світ за очі.
За даними опитування на примусові роботи до промисловості з 1929 по 1931 рік з кожного села було відправлено до сотні чоловік, як чоловіків, так і жінок.
«Батьки мої робили на торф’янику, - згадувала Кулик Василина Архипівна. - Дадуть пайок поїдять. А так доводилось нам сидіти вдома голодними, холодними і пухлими».
Після рішення радянської влади про форсовану індустріалізацію багато хто з слоутчан, щоб прокормити свої сім’ї виїхали на будівництво до Шостки. На базі порохового та капсульного заводів вони разом з глухівчанами та, як битує в народній мові, «зеками», будували заводи № 9 та № 53, житло, Будинок культури імені Карла Маркса. Ще й досі і промислові, і соціальні об’єкти прикрашають центр міста Шостки.
Однак, і ті люди, що залишилися, були приваблені урядом певними пільгами для колгоспників: їх звільняли на два роки від податків за домашню худобу, скасовували накладені раніше штрафи. Для багатьох сімей перебування в колгоспі стало справжнім порятунком.
«Не голодувала наша сім’я, бо батько створював колгосп, - згадував Пчела Семен Ігнатович. - Люди які менше постраждали і жили краще, бо садили картоплю».
Хоча життя його майбутньої дружини Ольги Харитонівни в цей час була протилежною. Її діда розкуркулили і разом з батьком заслали до Сибіру. Але це не завадило молодому ветерану після війни одружитись.
«Не голодували бо батько робив у колгоспі, - згадувала Вірьовко Катерина Григорівна. - Хто не хотів йти до колгоспу у них відбирали все».
Крачило Оксана Устимівна ходила до колгоспу, збирала колоски. Носила на поле батьку обід».
В березні 1930 року було також прийнято «Зразковий статут» для колгоспів. Влада дозволяла колгоспникам утримувати домашню худобу – корову, овець, свиней. Більш того поверталось право мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Але право працювати на своєму городі було міцно прив’язано до так званих «трудоднів». Хто не відробив за рік потрібної кількості «трудоднів» або вийшов з колгоспу позбавлявся права на володіння присадибною ділянкою.
В таких умовах радянська влада проводить чергову адміністративну реформу. 13 липня 1930 року Постановою ВУЦВК та РНК «Про реорганізацію повітів» Глухівську округу було розформовано і наш край в складі того ж Глухівського району ввійшов до Конотопської округи.
23 липня 1930 року Колгоспцентр СРСР встановив оцінку і оплату праці в колгоспах не в грошах, а в трудоднях. Спершу трудоднем вважався простий вихід на роботу у колгосп. Але поступово почалася запроваджуватись відрядна система оплата праці. Основні види робіт розподіляли за розрядами. Їх спочатку було п’ять.
До першого розряду, вартість якого становила один трудодень, належали ручні роботи садіння та викопування картоплі; до другого розряду - в'язання снопів, робота об'їждчика колгоспних ланів, оранка плугом (1,25 трудодня); до третього - викопування буряків, робота вагаря, пасічника, няні у дит'яслах (1,50 трудодня). По четвертому розряду оплачували працю косарів, теслярів, рахівників (1,75 трудодня); по п'ятому - трактористів, бригадирів, слюсарів, садівників, токарів (2 трудодні).
Грошове наповнення трудодня першого розряду становило 60 коп., другого-75коп., третього-90 коп., четвертого - 1 крб. 05 коп., п'ятого - 1 крб. 20 коп. Враховували певну кваліфікацію працівника та напруженість роботи.
14 серпня 1930 року ЦВК і РНК СРСР, а потім через дев’ять днів і ЦК КП (б) України ухвалили Постанову "Про загальне обов’язкове початкове навчання". Але через два місяці нова реформа: ліквідуються округи та вводиться двоступенева система управління. А це означає, що з 15 вересня 1930 року Глухівський район як і решта 503 окремих адміністративні одиниці напряму підпорядковується центру, тобто Всеукраїнському центральному виконавчому комітетові (ВУЦВК) та Раді Народних Комісарів (РНК) УСРР, що знаходились в Харкові. Правда і це існувало недовго - лише два роки.
Крім того вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян. По-перше було проголошено боротьбу за суцільну колективізацію і ліквідацію куркульства як класу. До того ж на одноосібників тиснули через введення непомірного оподаткування та інших засобів впливу.
«Тим хто пішов до колгоспу давали їжу. - розповідала Науменко Пелагея Михайлівна. - Але люди не хотіли добровільно йти до колгоспів, їх змушували. Поля і колгоспні комори охороняли сторожа, збирати колоски не можна було».
«В колгосп добровільно йти не хотіли. Але тим хто пішов давали їжу. Змушували йти до колгоспів. Вижили, бо батько робив на коні. Люди допомагали одне одному, була допомога від родичів, - згадувала Фесенко Ганна Олексіївна. - Поля і колгоспні комори охороняли охоронники, збирати колоски забороняли».
Крім існуючого тоді прогресивного податку, через загальні збори населення проводилося самооподаткування, залежно від доходності господарства. Бідняки від нього звільнялися, середняки платили незначну суму, в копійках. А повна його сума, в сотнях і тисячах рублів, перекладалась на куркулів. Відразу на них накладали велику хлібопоставку. Якщо й висіяне здай – все одно не виконаєш.
За невиконання поставки поодбирали хати, а тоді й із світу зжили, засудивши за несплату грошового (стаття 58 Кримінального кодексу УРСР 1927 року) чи натурального (стаття 119) податку. Ще й пояснювали, що судили не як куркулів, а за те, «що ви заборгували державі скількись там картоплі, хліба чи грошей».
Про тих, кому пощастило менше
В жовтні 1930 року були розкуркулені та ув’язнені три слоутські «одноосібники». 16 жовтня правоохоронні служби арештували 29-річного Прокопа Григоровича Ніколаєнко. Звинувачення по статті 54-10 «Антирадянська пропаганда і агітація»КК УРСР органам «пришити» не вдалось і через два місяці 24 грудня 1930 року справа була закрита. До того ж народний комісаріат юстиції строго рекомендував судовим органам «до кінця року позбавлення волі замінити примусовими роботами».
Двом іншим слоутчанам повезло набагато менше. Двох 23-літніх однолітків Миколу Євдокимовича та Олександра Павловича Гриценків було арештовано з різницею в тиждень, 23 та 29 жовтня 1930 року. Двом слоутським одноосібникам з початковою освітою інкримінувалась вся та ж стаття 54-10 «Антирадянська пропаганда і агітація» за підозрою у бандитизмі. Слідство велось чотири місяці і 22 лютого 1931 року особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР вони були ув’язнені на три роки у концтабір.
До того ж проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований справжній терор. Крім них розкуркуленню восени 1930 року підлягали і одноосібники, що жили на хуторах. Їх землю приєднали до колгоспної.
В цей час були розгромлені хутори Туровщина та Гузенків хутір. Влада не пройшла осторонь і інших колишніх «отрубів» на Глухівщині.
Так брати Гузенки – Родіон та Максим розпродали все своє майно і переселились у Слоут. Без майна і своєї худоби їм жилось важко і бідно. Тому змушені були вступити в колгосп.
Гузенко Василь із сім’єю поселився у Далині. Маючи за плечима навчання у Глухівській гімназії, він мав неабиякий розум та здатність до наук. Тож у довоєнний час працював вчителем у Далинській школі.
Розкулачені по повній були мої родичі, що жили в хуторі Жидово. Він знаходився на високому бугрі по дорозі з Берези до Іващенково біля Слоута. В 1939 році за постановою уряду всі невеликі поселення переносились і об’єднувались з більшими. У нашому випадку – це Слоут та Далина. Не лише мої пра-пращури по батьковій лінії Іван Гордійович та Марія Гаврилівна Ковалевські але й їх старший син Ігнат (22.12. 1887 - ?; на фото) та донька Ганна були розкулачені й вислані у Північний край , іншими словами за Урал в Сибір, з центром в Архангельську.
Їх провина була в тому, що роботяща сім’я тримала двох коней й обробляла 10 десятин землі. А робити це «експлуататорам», як тоді говорили, допомагав Шакотько Іван Євтухович із Слоута.
Адже Постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 1 лютого 1930 року був скасований закон «Про дозвіл оренди і найманої праці».
Влада залишила на Глухівщині лише Ігнатову дружину Марфу та їх дітей Івана (1918 р. н.) та Тетяну. Мою прабабусю Ковалевську Ірину Іванівну врятувало від репресії сім’ї заміжжя в Слоуті.
«Довго нас везли, було нестерпно холодно, - згадував Ігнат Ковалевський. – А на одному із полустанків нас випхали із вагона в пусте засніжене поле. І сказали йдіть тепер тут будете жити».
Наслідки висилки були жахливі. Старші Ковалевські так і не повернулись додому, померши на засланні. Ганна Іванівна після заслання так і залишилась жити в Архангельську. Її брат Ігнат Іванович (на фото) довгий час працював в геологорозвідці, об’їздив увесь Союз. Був на Уралі та на Волзі. А коли вийшов на пенсію, 11 червня 1958 року в 70-річному віці повернувся до рідного Слоута, а потім доживав віку у свого сина Івана в Глухові.
«Батька нашого розкуркулили (розкулачили), все забрали, а діда вигнали десь далеко, - розповідала Пчела Ольга Харитонівна. - Але сім’я жила в Слоуті. Тому для нас це була велика голодовка, дуже хотілось їсти. Усіх хто відмовлявся йти до колгоспу відправляли до Сибіру або засилали ще кудись».
Ці багатодітні сім'ї були виселені з власних осель в зимовий час. Вони були обірвані як липки. Взяти теплий одяг не дозволяли навіть для дітей.
«Куркулям» дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони - Мурманськ, Вологду, Архангельськ, на Соловки, в райони Крайньої Півночі та Далекого Сходу або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Хто витримав важкий переїзд у поїзді, без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житло з гілок в тундрі та тайзі.
Слоутчанка Ковальчук Марина Тимофіївна підтверджувала, що «людей із Слоута навіть вивозили у Тайгу, але вони там і помирали майже відразу ж».
За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців» - їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах. Режим «спецпоселень» наближався до кріпацтва ще в одному: якщо вільні дівчина або парубок брали шлюб із «слецпоселенцями», вони самі переходили до цього стану. Оскільки переселенці здебільшого були винятково працьовитими людьми, дехто з них навіть на новому місці міг досягти добробуту - тоді їх розкуркулювали і висилали вдруге.
У результаті цих заходів до кінця 1932 р. в УРСР колективізації підлягали майже 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівної площі.
Що відбувалося в колгоспах
Прискорення темпів колективізації в 1931 році означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну нерозумну «міську» вигадку. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалася «згори» спеціальними розпорядженнями.
Якщо в січні 1930 року в Глухівському повіті було колективізовано лише 7 % селянських господарств, то в квітні 1931 року в колгоспах було вже 38,5% господарств. На загальних зборах селян змушували подавати свої голоси, погрожуючи репресіями. Дія прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Посланець партії з району як правило ставив питання ребром: «Хто тут проти колгоспу та радянського уряду?» або ще більш конкретніше «…всі селяни повинні обов’язково вступити до колгоспу. Хто не захоче – той ворог радянської влади».
«До колгоспу йшли хто хотів, а хто й ні, але змушували всіх, забирали худобу, - згадував Скиба Михайло Іванович. - Їсти в колгоспі давали всім потроху.
«На цей час була колективізація. Забирали всіх на роботу в колхози, забирали коней, корів, свиней», - згадувала Шакотько Олександра Ігнатівна.
У 1931 р., наприклад, у селі Слоут з’явились ще три колективні господарства: “Червоний хлібороб” (перший голова Бондаренко Федір Кіндратович (1890 – 1942), “Первомай” або «Перше травня» (перший голова Огієнко Віктор Романович (1894 - ?) та імені Шевченка (перший голова Гапонько Трохим Петрович).
З створенням цих колгоспів розпочинається жахлива сторінка історії нашого села. Як пішли люди до колгоспу з того дня й почалося безхліб’я. Повернулась панщина, тільки лютіша, скаже ніша і жорстокіша. Тільки, коли з пана пан – воно ще якось терпиміше. А коли з хама пан… а тут як хамів наїхало! З двора в двір ідуть валками. Забирають, вигрібають, тягнуть. «Пролетариату нужен хлеб» - кажуть.
Так розпочалось масове розкуркулювання, примусове навернення людей до колгоспів з конфіскацією майна на користь колгоспів. Тепер «усуспільнення» переходило межі здорового глузду. Селян вже примушували здавати до колгоспів дрібну домашню худобу, а то й курей.
В колгосп забирали сільськогосподарський реманент, худобу, хати, хліви, комори, клуні. А все інше розтягувалось мародерами.
Але утворення колгоспів внесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. Не бажаючи здавати худобу до колгоспних ферм, селяни вирізували її. Це загострило проблему з тягловою силою в господарстві - без коней не було чим орати.
Вже скоро масово почала гинути поспіхом зігнана в непристосовані приміщення худоба. Коровам і коням не було чого їсти. А все тому, що не стало господаря. На роботі до всього ставились як до чужого. Тож захарчовані коні здохли, збруя – рвалась, а плуги і вози ламались. Поля заростали бур’янами або зовсім не засівались.
Сільські активісти вигадували різні каверзи для «дядьків», що заманити їх до колгоспів. Та це було марним. Дійшло до того, що під загрозою опинилась весняна посівна кампанія.
Машинно-тракторні станції (МТС), утворені у 1928-1930 роках нібито для технічної допомоги колгоспам, переважно виконували політичну роль - здійснення соціально-політичного контролю над селом. Масштаби виробництва тракторів не задовольняли потреби колгоспу: у 1936 році в Слоуті була одна автомашина та декілька тракторів. До того ж, техніка була низької якості і часто ламалася.
З організацією першого колгоспу в 1930-1931 роках на полях з’явились перші трактори. В червні 1930 року на Глухівщині розгорталася кампанія по збору коштів на тракторну колону «Комсомолець Глухівщини». Збір коштів на будівництво тракторної колони охопило не тільки комсомольців, а й неспілкову молодь.
В грудні 1930 року була відкрита Глухівська машинно-тракторна станція (МТС), яка почала готувати кадри. А через декілька місяців були одержані перші 12 тракторів. Це були американські трактори «Маккормік».
26 червня 1930 року розпочав роботу ХVI з’їзд ВКП(б). В історії він відомий як «з’їзд розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту».
Одно з головних рішень з’їзду – перегляд п’ятирічного плану розвитку сільського господарства. В державі гостро стояла зернова проблема. Від так було вирішено «залучати на добровільних началах в колгоспи бідняцько-середняцьких мас, всебічне зміцнення колгоспів як опорних пунктів соціалістичного будівництва на селі».
Примусова праця у колгоспах відзначалася низькою продуктивністю. Хаос посилювався невмілими діями забюрократизованого керівництва, яке, не маючи жодного досвіду у сільському господарстві, давало з центру розпорядження, де і що сіяти. З 1931 до 1932 років посівна площа в УРСР скоротилася на 20 %, а втрати врожаю у 1931 році сягнули майже третини.
Якщо раніше із влади в селі був старшина та його писар. То тепер тих хто прийшов до влади було набагато більше. У кожному колгоспі (а їх в кожному селі в 1930–1932 роках було три-чотири) був голова та його заступник. А також щонайменше один агроном, зоотехнік, бухгалтер, кілька бригадирів, рахівників, обліковців, комірників, вагарів, об’їждчиків, завідуючих ферм. Це були люди які охоче займали посади, де не треба було перти плуга. Отож і виходило, що на одного колгоспника, точніше колгоспницю могло припадати по два – три конторських працівників. А ще в селі була сільрада, сільпо, заготзерно, заготсіно та інші органи влади. Звичайно дільничний міліціонер і обов’язково уповноважений з району.
Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі.
Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було зібрано третину всього врожаю, або 7,7 млн. т., що в 2,6 рази більше проти 1926 року. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 році УРСР належало здати вже 42% планового урожаю, хоча врожай 1931 (18,3 млн. т.) був нижчим за врожай 1930 р. на 20%. Таким же залишився план і на 1932 рік. До того ж закупівельні ціни на український хліб були вдвічі нижчі, ніж у росії.
Шляхом реквізиції республіки було зібрано не лише врожай, а й майже половину (45 %) посівного зерна. Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. з 7,7 до 6, 6 млн. т, але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. Весь урожай становив 14,7 мільйон тон. 40 % його було втрачено під час збирання.
Якою була доля селян, які не хотіли вступати в колгоспи
Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади, злочинця. Всім непокірним уряд навісив ярлик "куркулів". Адміністрація млинів відмовлялася молоти їхнє зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не згоджувалися приймати їх як пацієнтів тощо. Одним із головних напрямків колективізації стала «ліквідації куркулів як кляси». Позиції заможного і середнього селянства - найпродуктивніших сільських виробників - після НЕПу в селі були особливо сильними.
Офіційно куркульськими господарствами визнавались лише ті, які мали десятки десятин землі і застосовували найману працю. До того ж, термін «куркуль» радянською владою окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих хто використовував найману працю, а й тих селян - одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Щодо першого критерію, то, як показують новітні дослідження, більшість із тих, хто застосовував найману працю, були інваліди першої світової війни і революції, вдови і малодітні сім'ї.
В 1931 році був розкуркулений Ільєнко Яків Андрійович, 1901 року народження. А разом з ним дружина Тетяна та діти - Надія, Микола і Євген. Правда голові сім’ї вдалось втекти від висилки. Принагідно зазначимо, що через сім років жорнова сталінських репресій його таки розчавили.
Безневинною жертвою репресій в 1931 році став також і Задко Петро Федотович - батько відомого історика та мого родича Володимира Петровича Задка (1928–2008). Тяжко жилося їх родині, і в 1932 році мати з дітьми переїхала в с. Привілля Глухівського району де вийшла заміж.
26 червня 1931 року було арештовано 45-річного слоутчанина Сачка Єрмолая Максимовича. Він вже був адмсильним. При арешті йому було пред’явлення обвинувачення по ст. 58-12 КК РРФСР. Однак Постановою КОО ОГПУ, що була видана через два тижня, 10 липня 1931 року справа була закрита.
Як обкрадали селян
Хто клявся вірності радянській владі, трохи мав довіри. Не записався в колгосп – чекай біди. Врешті, куркулями і їхніми посібниками - «підкуркульниками» - оголошувалися ті селяни-середняки (яких було в селі найбільше) і, навіть, незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Це були вчорашні бідняки – безземельники, що воювали декілька років тому в лавах Червоної армії і зовсім не знались на політиці, але добре знались на землі.
Одержавши від радянської влади земельні наділи, вони стали дбайливими господарями, раціонально повели господарство, спромоглись на корову і коня, змайстрували соху, воза і повітку. Але стали для влади куркулями. І із середняків відразу стали бідняками.
Тому опір колективізації нерідко був найсильнішим серед найбіднішого селянства, яке лише після революції одержало землю і не бажало розставатися з нею. Тому «ліквідація куркулів як класу» зачепила набагато ширші маси населення.
Ліквідація набрала різних форм. Так звані контрреволюційні куркульські активісти - селяни, які активно противилися колективізації, - підлягали розстрілу або ув'язненню разом з сім’єю в концтабір.
«Я пам’ятаю найжахливіші спогади після голодних смертей було покарання, а саме розстріл за приховування людьми власних харчів, - згадувала вже в грудні 2007 року Костюченко Катерина Костянтинівна. - А так голод – є голод».
До облав і розкуркулювання залучалися «двадцятип'ятитисячники», «активісти» з числа комітету незаможних селян і керівники сільради. Проведення операції займало декілька годин. Таки пошуки називались «трусити хліб». Траплялося поки селянин - активіст брав участь у розкуркулюванні в одному кінці села, в іншому експропріювали його власне майно – забирали кращі речі, ніби взамін за хліб.
З метою найповнішого охоплення по розкуркуленню село було розбите на дільниці, які, в свою чергу, ділились на сотні і десятихатки. В кожній дільниці був штаб, до якого з сільради доводився план розкуркулення конкретних сімей на поточний тиждень. Про те, як приймались ці плани, свідчать спецзведення ДПУ, складені агентами по кожному району. Спочатку доводили один план, потім ще декілька, і всі “добровільно” (потім це стали називати «по просьбе трудящихся»), коли доходило до того, що їсти нічого, провадили обшуки.
Старші сотень та десятихаток призначались примусово. В їх обов’язки входило розносити податкові листки, викликати до сільради, сповіщати свою десятихатку про рішення сільського виконкому.
«Все що було вдома у нас у господарстві все активісти забирали, все зерно, всі запаси, - розповідав у грудні 2007 року Микула Семен Ілліч. - Ми на городі трохи приховали зерна, то його ходили шукали і, врешті решт, таки забрали».
«Забрали у нас коня, упряж, жолоб, корову. А їсти було нічого, - розповідала Мисік Марія Демидівна. - То хоч корова дасть молока і то якась їжа. Адже хліба не було».
«Мама розказувала, що була у нас вдома корова, але потім її відібрали, - згадувала Мовчан Катерина Федотівна. - Коли була корова ми їли молоко. Мати тяжко хворіла й невдовзі померла».
Наприкінці 1930 - на початку 1931 років комсомольські групи по 2-3 чоловіки плюс один міліціонер патрулювали дороги та блокували лісові дороги. В 1931 році в селі активно діяла "трійка" партійних працівників, яка мала надзвичайні повноваження. І вона ці повноваження виконувала - карала непокірних селян, слідкувала за збором зерна у населення, несла відповідальність за складання списків «куркулів». Саме ці люди й визначали потенційних жертв. Хоча вони були пришлими і не розбирались в сільському господарстві. Зате влада спішно організованої «трійки» ставала більшою за роль сільради і навіть ще недавно всевладного комнезаму. Час від часу члени трійки перекидались з одного села в інше.
«Все вивезли зерно і зробили голодомор. Все вирощене у людей відбирали активісти без документів, але мали зброю, - згадував у липні 2008 р. Скиба Михайло Іванович. - Вони приходили по двоє – по троє і шукали заховані продукти і все що попадалось харчі й інші речі. Могли приходити багато разів і вдень, і вночі. Приховати щось було не можливо. Людей карали, били і арештовували. Влада винагороджувала за донесення на сусіда про приховування зерна. Люди боронились як могли. Не голодували у селі лише активісти».
Виселення селян із хати робилось по-різному. Найчастіше – спочатку арештовували хазяїна і спроваджували його до «бупру». Після цього приступали до сім’ї. Викидали із хати людей з грубою силою. Після цього творився справжній грабіж і розбій.
Найчорніші сторінки історії
25 червня 1931 року відкрилася друга районна партійна конференція в Глухові. Серед досягнень в постанові відзначалось, що «…в галузі сільського господарства в основному виконано рішення грудневого Пленуму ЦК партії в галузі колгоспного будівництва, колективізовано 52% господарств району, тоді як в жовтні 1930 року було лише 14%. В результаті організації двох МТС механізовано окремі процеси сільського господарства…».
Конференція ще в одному рішенні визначила завдання на збиральну кампанію. В рільництві передбачалось розвивати спеціалізацію на технічні культури – коноплі і цукрові буряки. В тваринництві планувалось істотно збільшити поголів’я худоби – за рік на 15%. Однак плани залишись на папері. Наступного року, як відомо, був неврожай, який радянською владою був перетворений на голодомор.
Відновлювалася вся атмосфера та атрибути воєнного комунізму – військовий жаргон, утопічні сподівання та брутальне насильство над селянством. До того ж нові активісти грішили браком будь-якої підготовки до управління.
До бригади, як правило, входили член виконкому або член сільради (як тоді називали сільських депутатів), два – три комсомольці, комуніст та вчитель школи, а під час канікул і кілька учнів для виховного моменту. Активістів очолював голова колгоспу або хтось із членів правління.
Бригада ходила від хати до хати. Хтось із «буксирників» запитував, скільки господар може віддати хліба у фонд. Але чи мало давав господар, чи багато – все одно було мало. І тоді починався обшук. Весь гурт місцевих активістів за допомогою загостреного лома та щупа («зоба») з ручкою, довжиною в 1,5–3 метри, розпочинав пошуки «прихованого» хліба. Вони мало чим відрізнялись від банд головорізів.
Розколупували лежанки та запічки, нишпорили по горищу і коморі, пронизували щупом глиняну долівку в хлівах і клунях, прощупували подвір’я і переривали сад і город. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.
Потім все це фактично награбоване вивозили на возі з двору. Над селом нависла смертельна небезпека, якої воно не знало з часів татарських і турецьких навал.
В народі про такі вилучення склали таких віршів:
Нема хліба, нема сала,
Все комунія забрала.
Ні корови, ні свині –
Тільки Сталін на стіні.
Або ще.
Хата топтана із глини,
Лати голі, криві стіни,
На хатині три кулі,
А нам кажуть – куркулі!
Творця голоду – Сталіна інакше й не називали, як «Йоська» і «Ярижник». У той же час портрет ярижника висів в більшості хат. Старші казали: «Нехай теліпається, а то ще причепляться – чого немає».
«Було болісно бачити та чути все це. І ще гірше брати в цьому участь... Я переконував себе пояснював собі. Я не повинен капітулювати перед жалістю, що розслаблює. Ми здійснювали історичну необхідність. Ми виконували свій революційна, обов'язок. Ми добували зерно для соціалістичної вітчизни. Для п'ятирічки. Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї меті все було дозволено - брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці, всіх, хто був перепоною на шляху», - згадував один з таких активістів.
«Була команда «продовольства», яка ходила по селу і забирала у людей їжу, - стверджував Половець Михайло Данилович. - Вони палицею штирхали землю, щоб ніхто не закопав бува картоплю чи зерно».
Але весь цей безлад супроводжувався необхідними документами. Спочатку оформлялось рішення «на виселення та розкуркулення куркульських господарств» сходкою села (якої і не було) або президії сільвиконкому з 2–3 місцевих осіб та представників з району.
В зв’язку з тим, що судові виконавці були завантажені роботою, справи про конфіскацію майна було передано сільрадам.
Щодо одноосібників, які відмовлялись здавати хліб,сільрада ухвалювала постанову, що набирала чинності після затвердження райвиконкому. А в частині, що стосується виселення – після затвердження від обласних органів. Таке правило було прийнято ще постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 15 березня 1930 року «Про прядок, як земельн6і громади мають укладати й виконувати договори про контрафакцію с. г. продукції».
Написані документи передавались в Глухів до райвиконкому. Голова сільради до матеріалів додавав характеристики на своїх односельців.
Справа в тому, що за урядовими інструкціями, частина майна, забраного в розкуркуленого селянства, повинна була йти в розпорядження держави, частина – у створювані колгоспи і ще частина – в розпорядження тих, хто безпосередня розкуркулював. Здебільшого, це були невеличкі пожитки: кожух, шмат полотна, кишеня жита, курка чи окраєць паляниці. З цього щось приносилось додому, але більшість пропивалось.
Пожива виконавців старшого рангу була куди більша. Вони заволодівали хатами своїх жертв та іншими будівлями.
Крім того активісти одержували добрі пайки: борошно, крупу, жири, консерви. Вірніше, все це одержували за посаду, а вже пайок зобов’язував ставати «собашником». В багатьох випадках саме ці пайки примушували і вчителів «ходити буксиром» по селу.
«Активісти відбирали все вирощене у людей, приходили по троє – по п’ятеро ціле літо, - згадувала Скиба Марія Костянтинівна. - Людей карали, били і арештовували. У селі голодували всі. У хліб вмішували дикий клевер, їли цвіт акацій. Скільки загинуло від голоду не відомо. Був один випадок людоїдства. Хоронили померлих на кладовищі».
«Ті, хто ходили по двоє – по троє до хат відбирати хліб мали зброю, - розповідала у липні 2008 року Науменко Пелагея Михайлівна. - Забирали тільки їжу».
За нашими підрахунками розкуркулені в селі було до 200 господарств (дані не точні). А кількість куркулів у селі визначав доведений районом план. А виконати його був обов’язок для владців.
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук, доцент, директор навчально-наукового інституту філології та історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
