Жив, кохав і малював: історія одного з найвідоміших уродженців Глухівщини – Георгія Нарбута

Андрій Гриценко доктор педагогічних наук, доцент

29 травня 14:22

До 105-річчя від дня смерті видатного уродженця Глухівщини – українського художника-графіка, ілюстратора, автора перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок), а також одного із засновників і ректора Української Академії Мистецтв Георгія Нарбута.

Народження, перші кроки у малюванні та навчання у Глухові

Народився Георгій, точніше Єгор, як його називали в родині, 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1886 року на хуторі Нарбутівка поблизу Янівки Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині – у складі Березівської сільської громади Шосткинського району) в родині вихідців із литовської шляхти, які приїхали на Глухівщину в XVII столітті. Батько Іван Якович був збіднілим поміщиком. Виховувала дітей мати Неоніла Миколаївна.

«Сім'я наша була досить велика: у мене було чотири брати та дві сестри, – згадував у автобіографії сам Г. Нарбут. – Батько мій, дрібний поміщик із середніми прибутками, мало цікавився домашніми справами взагалі, а дітьми зокрема, і тому нашим дошкільним вихованням відала наша мати разом із учителем сусіднього села Янівки – Г. Сальниковим».

З дитинства він постійно та гарно малював: «…За відсутністю фарб, яких я й не бачив, поки не потрапив до гімназії, і олівців, я використав кольоровий папір: вирізав ножицями та клеїв клейстером із тіста…»

У 10-річному віці він потрапив до підготовчого класу Глухівської чоловічої гімназії (нині – центральний корпус Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка). А проживав у пансіоні гімназії (нині – третій корпус технологічного факультету Університету).

Навчався майбутній графік дуже погано. До того ж відразу приїхавши до Глухова восени 1896 року він захворів на кір. Через те, що йому важко давалися чи не всі навчальні предмети, окрім образотворчого мистецтва, то малого Єгора залишали на другий рік («вчився неважливо, тож у першому та другому класах “зимував” по два роки», згадував Георгій), поки не підріс та не вступив до гімназії молодший брат Володимир (1888 – 1938) – згодом відомий український російськомовний поет і літературний діяч.

«Далі навчання пішло краще, але були “улюблені” та “неулюблені” предмети, - розповідає далі в автобіографії наш герой. - Історія, словесність мене цікавили, а математика, наприклад, навпаки. Першим моїм учителем малювання був Навроцький, та був П. Р. Райлян, але вони зовсім нічого не дали мені, оскільки взагалі їхній метод малювання не міг зацікавити дитину.

Весь час мого перебування в гімназії я малював фарбами та олівцем без керівників: що міг, як міг і що хотів. Мене дуже зацікавило при проходженні курсу давньослов'янської мови, як це за старих часів писалися від руки книги, і я, знайшовши зразок шрифту Остромирова Євангелія, почав намагатися писати по-старому. Спочатку переписав «Повчання Володимира Мономаха до своїх дітей», потім «Євангеліє від Матвія», «Пісню про Роланда» (готичним шрифтом з орнаментованими великими літерами)…

На мою велику радість, я знайшов у Глухівській публічній бібліотеці художній журнал “Світ мистецтва”. Цей передовий журнал, присвячений питанням мистецтва і наробив стільки шуму в художньому світі, справив на мене дуже сильне враження і наштовхнув мене на той шлях художнього спрямування ретроспективістів-мирискусників, як їх називали тоді, яким я пішов. Безумовно, перші мої роботи були несамостійні: багато було наслідування майстрам вищезгаданого кола».

Завдяки цьому майбутній художник відчув нестримний потяг до графіки, що стала основою для його, на жаль, недовгого, але видатного життя. У 1904 році він вперше взяв участь у виставці, що проходила в Глухові в особняку Неплюєвих (нині – адміністративне приміщення Есманської селищної ради).

На щастя талановитого юнака у так званій «Сільськогосподарській виставці» було влаштовано «Художній відділ», де експонувалися перші графічні роботи. Того ж таки 1904 року було вперше надруковано мистецьку роботу – графічний аркуш «Ікона святого Георгія Побідоносця», яку відібрали видатні петербурзькі художники, до видання «Общини святої Євгенії» Російського Червоного Хреста.

Переїзд із братом Володимиром у Петербург

5 червня 1906 року обидва брати закінчили чоловічу гімназію в Глухові (зокрема, Єгор, переважно мав «трійки»). Далі вони вирішили розвивати свої таланти у столиці імперії, але не отримали підтримки від батька. «Восени мріяв потрапити до Північної Пальміри до своїх, близьких моєму серцю, «мирискусникам» (тобто Товариства «Світ мистецтва»)… Твори Олександра Бенуа про мистецтво манили мене, як сяйво, з рідного куточка на Глухівщині на північ... Одна мрія, інша дійсність... Ціле літо мені довелося воювати за право їхати до Петербурга... Нарешті, після багатьох прохань, погроз і сварок я з братом вирішив поїхати до Глухова і здати на пошту прохання до Петербурзького університету... Але ось на початку серпня ми отримали повідомлення з канцелярії Петербурзького університету, що «Георгій та Володимир Нарбути зараховані студентами факультету східних мов». (Слід додати, що ми подавали прохання на «східний факультет», тому що не мали надії бути прийнятими на інший якийсь.)…»

Він відразу перевівся на історико-філологічний факультет, бо «…думав як слід взятися за науки, але мене вабило до мистецтва, тягнуло до художників...», тому вже наступного 1907 року був відрахований. Утім навіть за рік перебування в університеті став одним із фундаторів «художнього гуртка» в університеті. Відразу ж познайомився з видатним графіком Іваном Білібіним: «познайомився я дуже просто: одного з вечорів, у похмурому Петербурзі, що починаються восени так рано, я з тремтінням і душевним хвилюванням пішов до майстра, - розповідав сам Георгій Нарбут, - щоб поговорити з ним і показати йому для оцінки своєї роботи. Він прийняв мене якось спочатку глузливо... але потім ми якось розмовляли, він подивився мої малюнки, дав деякі поради. Запитав про мій фінансовий стан і взагалі про те, як я влаштувався в Пітері, і, дізнавшись про мою пригоду з квартирою, де мене обікрали, переговоривши з дружиною, - як я пізніше дізнався, вона була художницею М. Я. Чемберс-Білібіною, - запропонував мені у себе вільну кімнату за досить невелику плату. То була для мене радість! Здається, я все віддав би за цю кімнату! Таким чином я познайомився з Іваном Яковичем і оселився в нього... Брат мій, що невдовзі, щоправда, виїхав додому через хворобу, оселився разом зі мною…

…Не будучи його учнем, фактично вчився в нього. Коли він працював у себе в майстерні, то майже завжди кликав мене «за компанію» за свій стіл малювати. Він же дістав мені й заробіток: за його протекцією видавець газети «Російське Читання» купив у мене для видання ілюстрації (зроблені ще в Глухові) до казок «Снігуронька» та «Горшеня», а потім замовив мені кілька графічних робіт для свого журналу…»

Повертався заради коханої

Кожного літа та на Різдво під час канікул 20-літній Нарбут приїздив на Глухівщину, але «зізнаюся, що не до старих, не до рідного дому мене вабило... Було там у Глухові в мене кохання, кохання це вже тривало два роки.

...На ...сірому фоні життя повітового міста, позбавленого культурних завдань та інтересів... крім сім'ї П. Я. Дорошенка, … вигідно відрізнялося сімейство Р. Г. Бєловського. Він сам був за фахом лікар, колись багатий поміщик Новгород-Сіверського повіту, який жив увесь час у Москві, тільки нещодавно, приблизно за два-три роки перед тим оселився в Глухові. Його донька Марія Бєловська і була моїм коханням… Ось до неї з північної столиці я і поспішав, хотів з нею бачитися, розмовляти про всі мої нові враження, а їх було чимало... Маю сказати, що вона зі своєю чуйною, світлою душею мала взагалі вплив на мої роботи того періоду...» Однак вони не одружилися.

У 1909 році Єгор Нарбут удосконалював майстерність у Мюнхені, в школі Шимона Голлоші. Після повернення до Санкт-Петербурга став членом «мистецького об'єднання Світ мистецтва». Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва та геральдики, працював над оформленням та ілюстрацією відомого «Малоросійського Гербовника» Владислава Лукомського і Вадима Модзалевського, що побачив світ 1914 року, а також «Герби гетьманів Малоросії» (1915), та «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) тощо. Під час першої світової війни ніс військову службу в Царському Селі під Санкт-Пєтєрбурґом у штаті шпиталю, як художник-геральдист.

Перше одруження в Нарбутівці та життя в Києві

Влітку 1912 року 26-річний Єгор традиційно приїхав додому. Тут його познайомили з Вірою Павлівною Кир’яковою – донькою поміщика із сусіднього села Хохлівка (нині – с. Зорине Свеської селищної громади). Майже відразу, 15 липня вони заручилися, а в січні 1913 року вінчалися у церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Хохлівці та зіграли весілля. Дружина почала іменувати свого чоловіка Георгій, і він з цього часу починає так себе називати. За рік у лютому 1914-го у них народилася донька Марина Березовська (1914 – 2011, українська класична танцюристка, артистка балету, хореографка, учителька танцю), а в січні 1916-го син Данило (1916 -1998) - український художник театру, живописець. Родина влітку жила у рідних краях, а на зиму їхала до Петербурга.

Після початку Української революції у березні 1917 року 31-річний графік переїхав до Києва. Він винаймав квартиру на другому поверсі дерев'яного будиночка неподалік Золотих воріт, навпроти стіни Софії Київської, майже поряд із брамою Заборовського, на Георгіївському провулку, 11. Згодом тут проживали півтора десятка людей: дружина з двома дітьми, його мати і сестра. Восени 1917-го з Чернігова приїхав товариш Вадим Модзалевський (обидва, палкі шанувальники української старовини) з дружиною Наталією – рідною сестрою його першої дружини Олександри, з якою той розлучився в січні 1907 року.

Талант Георгія Івановича був надто потрібний українському державотворенню. Він розробив поштові марки Української Народної Республіки в 30, 40 і 50 шагів. Крім того, створював ескізи військових мундирів, оформлював етикетки для українських товарів та навіть гральних карт. У вересні 1917 року став професором графіки новоствореної Української академії мистецтв, а з лютого 1918 року (коли знову Центральна Рада повернулася до Києва, вигнавши ворога) її ректором. Саме в цей період Г. Нарбут виконав цикл українських державних банкнот, грамот та листівок. У цей час Георгій Нарбут чесно зізнався архівісту Якову Ждановичу: «Я Московщину не люблю. Люблю Україну, і їй віддам усі сили».

Утім творчість перепліталася з сімейними буднями. На початку 1918 року донька Марина та син Данило захворіли на коклюш, тому вирішили дітей відвести на природу. Дружина Віра з дітьми місяців три проживали під Києвом на дачі Нарбутового друга мистецтвознавця Миколи Біляшівського. Нарбут поринає у творчість і не в цей час не спілкується з родиною. Віра приїздить додому. «Я геть не впізнала своєї квартири, – згадувала Віра Нарбут. – Модзалевські перевезли з Чернігова усі свої речі. Без мого відома, але, очевидно, зі згоди Георгія Івановича, по-своєму обмеблювали всю нашу квартиру, ліквідували мою і дітей кімнату. Все говорило без слів, що повновладною господинею стала Модзалевська Наталія Лаврентіївна».

Після великої сварки Георгій з Вірою розлучилися. Утім вже у січні 1919 року одружився з Наталією Модзалевською. Колишній чоловік Тасі лишився проживати при них.

За гетьманату Павла Скоропадського він створив проєкти Державного Герба і Печатки Української Держави. Зокрема, 18 липня 1918 року було затверджено, створену Георгієм Нарбутом малу Державну печатку - зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирський тризуб.

Після захоплення на початку 1919 року Києва більшовиками Георгій Нарбут керує академією. Але нова влада відбирає приміщення академії та закриває її. Художник на пожертвування викупляє тут поряд ще дві квартири починає проводити заняття для учнів Академії, про що згадував мистецтвознавець Федір Ернст (також випускник Глухівської чоловічої гімназії): «Це був справжній курятник. Стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлистала вода. Майстерні відділяли від проходу великими полотнами – творами професорів. Все це мало відповідало значінню, яке Нарбут надавав академії. Але цим кроком він врятував її від неминучої загибелі».

Він активно співпрацював з відомими українським письменниками Миколою Зеровим, Павлом Тичиною, Михайлем Семенком, а також науковцями Віктором Романовським (з Глухова), Сергієм Єфремовим, Вадимом Модзалевським, Павлом Зайцевим, які часто збиралися в його квартирі.

Найвидатнішим здобутком Георгія Нарбута стала видана ним «Українська абетка», що вважається зразком мистецтва української каліграфії.

Друге одруження, творчість та хвороба

Безперечно досягнення були б ще більшими, навіть попри гоніння білогвардійців, що у вересні 1919 року вдерлися до Києва, а також початки тоталітарного більшовицького режиму Радянської росії. Однак все це перекреслила хвороба. Повертаючись у червні 1919 року від Михайла Бойчука, який влаштував у себе прийом на Татарці, Георгій з товаришем маляром випили води із придорожньої криниці. За спогадами художника Георгія Лукомського «на столі тераси розставлено страви – галушки з сиром, пшенична каша з картоплею й салом, вареники – вареникам нєсть числа, та все з великими рожевими вишнями, та сметани глечики, – згадує той день. – Весело було. Раділи всьому. Забули про сум, турботи. Темніло. Неспокійно було на вулицях вночі: нещодавно забили Мурашка. Усі заспішили додому. Напитися води захотіли. Не всі. Тільки Нарбут і ще один маляр. Отруту пили: холодна вода з колодязя була повна бацил тифу. Незабаром обидва захворіли».

На думку товариша Федора Ернста Нарбут випив сирої води з ванни у перерві між двома стравами. Зазвичай, тоді запасливі кияни зберігали воду на випадок, коли виключали водогін.

Як результат – захворіли на епідемічний висипний тиф. Нарбуту вдалося одужати, але сталося ускладнення — запалення печінки. Вже восени 1919 року митець він не вставав з ліжка, але з допомогою учнів облаштував мольберт і практично не випускав із рук олівця.

Останньою великою справою графіка стало ілюстрування "Енеїди" Івана Котляревського, але Нарбут встиг виконати лише одну ілюстрацію «Еней та його військо».

Смерть та продовження у своїх дітях

Помер він передчасно на 35-році життя від тифу 23 травня 1920 року в Кивській лікарні, де йому зробили операцію з видалення каменів. Символічно в цей час, польські та українські війська ненадовго вигнали з міста більшовиків і до Києва, ненадовго, повернулася влада Директорії Української Народної Республіки.

«Чудесний весняний день, сонце заливає вулиці, зелені сади й широкі майдани привітного Києва, – описував чин похорону товариш Федір Ернст. – Вирушив жалібний похід. Хтіли здобути сірих волів, щоб везли, за старим українським звичаєм, його труну – але не знайшли. Довелося найняти ломового візника, прибрали воза старими українськими килимами, укрили труну червоною китайкою. Спереду йшла військова оркестра, студентки академії в ясних вбраннях несли квіти. Вся художня сім'я Києва – за труною. На зеленій Байковій горі лежить його тіло. Похований Нарбут у своїм жупані».

Всіх охопив сум, згадував Микола Зеров: «Вертаючись з кладовища, зайшли ми до Тичини. Сиділи тихо, в'язалися все невеселі думки про те, як несправедливо складається життя талановитих людей у нас, і скільки ще жертв відбере наша сувора доба. Таку велику людину поховали!»

Похований Георгій Нарбут був у гетьманському жупані зі срібними ґудзиками, в якому він любив ходити вдома перед гостями, на Байковому кладовищі (ділянка № 2).

38-річний товариш Вадим Модзалевський прожив менш як три місяці, бо захворів на дизентерію. Його поховали на Байковому цвинтарі поряд із Георгієм Нарбутом. Доля Наталії Модзалевської невідома.

Віра Нарбут-Кир'якова (перша дружина Георгія Нарбута) увійшла до складу Комісії з підготовки у 1926 році посмертної виставки творів колишнього чоловіка у Всеукраїнському історичному музеї ім. Тараса Шевченка. Невдовзі вона вийшла заміж за Броніслава Лінкевича – колишнього секретаря голови Директорії УНР Володимира Винниченка. Разом з ним переїхала жити в Росію. Там 1962 року написала спогади про Георгія Нарбута. Померла 1981-го в Черкасах, де жив син Данило. Донька Марина Працювала в театрах Києва, Нижнього Новгорода та Берліна. 1949-го переїхала в Австралію, викладала мистецтво у ЗВО.