Нещодавно виповнилося 90 років від дня смерті Миколи Прокоповича Василенка (1866 – 1935) – члена Української Центральної Ради (1917), куратор Київського шкільного округу, отамана Ради міністрів, міністра освіти, голови Державного Сенату за Гетьманату 1918 року, голови-президента Української академії наук (1921-1922).

Народження та життя в Есмані

Микола Василенко народився в лютому 1866 року в селі Есмань Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині – центр Есманської селищної громади Шосткинського району). Його рід мав козацьке походження. Батько, Прокіп Іванович, закінчив Глухівське земське училище. Працював писарем у Глухівському повітовому суді, потім був приставом в Есмані. Надавав правову допомогу односельцям і всім, хто до нього звертався. За спогадами його дружини, відомого історика Наталії Полонської-Василенко, батько його, Прокопій Іванович, мав там невеликий хутір, близько 100 десятин землі та користувався славою доброго господаря та порадника й ще юриста у поміщиків Туманських та Судієнків, які часто запрошували його управляти їх маєтками. Мати Тат’яна Дмитровна (так іменували в родині) усе життя своє вкладали в дітей, в їх навчання.

Їх садиба розташовувалася на хуторі, наче відірвана від села. Це нинішня вулиця Восток у селищі Есмань. Будинок, де народився Микола Василенко, не зберігся. За спогадами місцевого жителя Петра Ілейка, будинок було зруйновано у 1920-х роках. Господарі жили. Василенки жили в патріархальних умовах, які нагадували взагалі життя старосвітських поміщиків: скромно, але дружно, вели сільське господарство та виховували дітей. «В Есмані було багато дрібних поміщиків «полупанків», козаків, колишніх кріпаків», – згадувала дружина.

Свої перші роки життя Микола Василенко доволі емоційно, з подробицями описав протягом 1924 року в своїх спогадах «Моє життя»: «Краси не було, але був затишок. І ми всі любили наш хутір, нашу Есмань». Він поринув у спогади під час відбування покарання у справі «Київського центру дій» у Лук’янівській в’язниці (Будинку попереднього ув’язнення № 1) м. Києва. У 2008 році мемуари було опубліковано ТОВ «Видавництво «Юридична думка» та Видавничий дім «Академперіодика» у 3-му томі «Спогади. Щоденники. Листування» (720 с.) тритомника «Вибрані твори», упорядковані колективом у складі: І. Б. Усенко (кер. колективу), Т. I. Бондарук, А. Ю. Іванова, Є. В. Волинський за ініціативи уродженця Глухова Ю. С. Шемшученка.

Микола був старшим сином у родині. У батьків ще народилися три сини та дві доньки. Сам Микола Прокопович після смерті матері в 1909 році та батька в 1911 році щоліта та взимку на канікулах допомагав по господарству, особливо із захопленням працював на пасіці, «відпочивав від міської наукової та громадської роботи, – розповідала Наталія Полонська-Василенко. – До Есмані Мик. Прок. перевозив найкоштовніші рукописи й свій великий архів, який постраждав у Києві під час трусу р. 1906. усе це загинуло під час революції».

«Глухівський період» та становлення

Становлення Миколи Василенко відбувалося під час навчання у Глухівській шестикласній прогімназії (нині – центральний (другий) корпус Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка). Влаштовуючи сина на навчання в 1875 році, за спогадами самого нашого героя, – батько привіз із Есмані саджанці сріблистої тополі й посадив їх перед будинком гімназії. Незабаром тут піднявся парк, що й зараз прикрашає подвір’я Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.

Якраз 1875 року (150 років тому – ЮВІЛЕЙ!!!) Глухівська чоловіча прогімназія з чотирикласної стала шестикласною. У своїх спогадах Микола Василенко розповідає як вони жили на квартирах, навчалися та спілкувалися, головним чином, українською мовою з іншими, зокрема, євреями та росіянами. З ним жив брат Іван, який вступив у підготовчий клас наступного 1876 року.

Сам 10-річний Микола підготовчий клас завершив у червні 1876 р. і був переведений до 1-го класу з Похвальним листом. Навчання починалося з 20 серпня і з канікулами тривало до 28 червня. Близько 8 години ранку потрібно було приходити на навчання і всі чекали спочатку в шинельній. Книги несли в ранці за плечима. Перед уроками о 8:15 починалася загальна молитва за присутності директора та вчителів у актовому залі. Тут же проходили й заняття з гімнастики. Співали «Царю небесний» та «Отче наш» та законовчитель читав уривки з Євангелія. Зранку з 8:30 починалися уроки в гімназії, а перед тим снідали бутербродами з «вчорашнього м’яса», тому їх погано їли. Батько Прокіп Василенко на тиждень давав синам по 20 коп., які йшли на купівлю булок по 3 коп.

Атмосфера у гімназії та вдома сприяла навчанню, бо всі хотіли бути грамотними, – згадував Микола Василенко. Він дуже любив читати книги за програмою та художні, особливо «налягав» на белетристику. Тому зібрав бібліотечку, але її заборонили керівники гімназії.

Ввечері готувалися до уроків. За підготовкою та перебуванням на квартирі слідкували старші по квартирі зі старшокласників, а також викладачі та навіть приходив директор. Гуляти на вулиці заборонялося взимку після 18, а влітку після 21 години. Тому вільний час грали у дворі. Серед улюблених ігор був м’яч або палочка-стукалочка (один її беріг жмурячись, а решта ховалися, але мали її непомітно вкрасти), часто бігали за єврейськими козами.

Восени та весною щосуботи із старшими товаришами з учительського інституту ходили за місто, а взимку суботні вечори проходили за читанням чи граючи «в учителя». Також восени у Глухові була традиції запускати паперових зміїв.

Поки не було в гімназії церкви старшокласники та деякі вчителі разом із директором водили гімназистів щонеділі до Троїцького собору на вранішню службу (з 9 години), де вони займали ліву сторону.

У 2-му класі на різдвяні канікули М. Василенко захворів на запалення легень (пневмонію), тому пропустив майже всю третю чверть навчального року. За пропозицію директора батько залишив сина на повторний курс, попри те, що Микола вчився на відмінно серед найкращих учнів. Сам він цей факт оцінював негативно, – у своїх спогадах, – бо втратив мотивацію та навіть почав навчатися лише на добре, бо «надмірного старання не виявляв». Так його наздогнав молодший брат Іван, який згодом також залишився на повторний курс.

З часом до навчання почав готуватися і молодший на 3,5 роки брат Мишко. Також в родині після хлопців народилися ще три доньки: Проня, Катя та Анюта (померла у 5-річному віці). У 12-річному віці Микола знову захворів, бо наприкінці квітня під час ігрищ у лісі пив холодну воду та знову захворів на пневмонію.

Шість років навчання і життя в Глухів були плідними для становлення світогляду історика в Миколи Прокоповича. Так колишня гетьманська столиця розбудила у вченого любов до історії рідного краю.

З початком навчання Михайла в гімназії мати з доньками переїхала до Глухова. Батько, що жив у Есмані, винайняв усім (до трьох синів і двох доньок у 1877 році народився ще син Костянтин) невеличкий будинок за учительським інститутом на так званому Поганому ставку. Сам приїздив по суботах на пару днів. У 1879 р. батько придбав великий будинок, але під соломою у купця Пономарьова наприкінці вул. Спаської, де починалося сільце Водотеча. У них на квартирі жили два сини відомої етнографині Пелагеї Литвинової-Бартош, Михайло та Володимир. Іноді приїздила та проживала й сама вчена з маленьким сином Сергійком.

Прогімназію Микола Василенко закінчив «з нагородою», здобувши хорошу загальну освіту і знання латини, грецької, німецької та французької мов.

Активне читання газет в юнацькому віці долучало до політичного та громадського життя. У 1882 р. вже, як учень 6-го класу був старшим своєї ж квартири. Директор за рік побував у них лише одного разу. Вчився Микола добре та за спогадами «відчував приріст розумових сил». Сам собі давав відповіді на багато запитань. Почав читати публіцистичні та критичні статті. Закінчив 6-й клас добре та отримав нагороду І ступеня. В цей час почав писати прозу маючи зразки творів Пелагеї Яківни та читаючи статті у газетах. Однак, попри те, що говорив до 1890 р. російською мовою з великою кількістю домішків українізмів, перший твір – ода на честь одруження батькового прикажчика Івана Давиденка – написав української мовою. Наступний вірш вийшов російською мовою, але українофільський з тугою, що Глухів уже не столиця Гетьманщини. А коли довідався, що все українське забороняється ще більше почав любити все рідне українське. Утім, завдяки такому оточенню, він минулому Гетьманщини пізніше приділяв значну увагу в своїй творчій діяльності.

Переїзд до Полтави та Тарту

В 6-му класі вшосте захворів на пневмонію. А після того не хворів до 58-літнього віку. Гімназійний лікар Михайла Філоненко порадив переїхати з Глухова та змінити клімат. Після закінчення в червні 1883 року Глухівської гімназії Микола Василенко сьомий та восьмий клас навчався у Полтавській гімназії. Ці два роки він проживав у родині близького приятеля і далекого родича його батьків, Петра Васькова, який мав великий вплив на його дальший розвиток. Потім Микола Василенко вступив на медичний факультет Дорпатського університету (з 1919 р. – Тартуський університет, з 1991 р. – в Естонії). Студентів українського походження там було не багато, й вони об’єднувалися в окреме «товариство». Внаслідок русифікації університет почав занепадати й перетворився на другорядний російський університет. Кращі професори-німці покинули його, а призначені російські професори здебільшого не були здатні замінити їх.

Згодом Микола Василенко перейшов на історичний факультет, - розповідає його дружина, - він почав працювати у проф. О.Г. Брікнера, який читав російську історію. Мик. Прок. став його кращим учнем, його «nachschlagebuch». Під його керівництвом написав він першу велику роботу присвячену земським соборам, яка була призначена до друку, але не надрукована у зв’язку з виїздом професора Брікнера за кордон… Не обмежуючись самою наукою, Мик. Прок. цікавився політичними питаннями. На той час Дорпатський університет жив ліберальнішим життям, ніж російські університети. В його бібліотеці виписували й видавали студентам літературу, яка була заборонена у Росії (Маркс, Енгельс, Ласаль, Драгоманов, тощо були цілком приступні студентам)…

В Дорпаті, на чужині, відірваний від батьківщини, Мик. Прок. усвідомив те, що з дитячих років було його стихією, свій нерозривний зв'язок з Україною. Він почав захоплюватися історією України, літературою, мовою. Велику ролю в його знайомстві з історією України відіграли праці О.М. Лазаревського…»

У жовтні 1890 року (135 років тому – ще один ЮВІЛЕЙ!!!) Микола Василенко приїхав до Києва та отримав дозвіл відвідувати університетські лекції та семінари істориків М.Ф. Владимирського-Буданова, В.Б. Антоновича, В.С. Іконникова, І.В. Лучицького. «Він завзято почав вивчати джерела історії України, працювати в архівах і підготовлюватися до магістерських іспитів. Водночас він захоплювався громадським та політичним життям, і ця двоїстість – між наукою та громадським життям залишилася у нього майже до останніх років життя», - згадувала Наталія Полонська-Василенко.

Микола Василенко увійшов до кола дописувачів «Київської Старини», яку видавало товариство «Стара Громада», що об’єднувала старіших українських громадських та наукових діячів. До громади увійшов і сам 24-річний Микола Прокопович.

«Перші роки київського життя Мик. Прок. повністю присвячені науковій праці. Він готувався до магістерських іспитів, разом з М.С. Грушевським та І.П. Івановим, збирав матеріали для своєї дисертації на тему: «Землеволодіння на Лівобережній Україні в XVII-XVIII стол.». Для цього їздив в архіви Чернігова, Полтави, Харкова, здебільшого спільно з Мякотиним. Наприкінці 1892 р. Мик. Прок. почав складати магістерські іспити, але скласти останнього не зміг через хворобу. По закону магістерського іспиту не можна було відкладати, ні повторювати. Тому всі складені іспити пропали марно. Це була справжня катастрофа для Мик. Прок. Довелося залишити мрії про наукову діяльність, про вчену кар’єру й шукати інших шляхів. Він узяв лекції по історії в жіночій Фундуклеївській гімназії, та російської мови в кадетському корпусі. Матеріальні справи його були дуже скрутні: доводилося допомагати батькам. Між тим єдиним джерелом крім лекцій, було співробітництво в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона, де він писав багато статей з історії України та Росії. Учитель гімназіяльний з М.П. Василенко був дуже хороший, він багато давав своїм учням, але середня школа не задовольняла його і з першого року Мик. Прок. мріяв залишити вчительство. Його втомлювало щорічне повторення того ж самого, підготовка до лекцій, іспити.

Лише через 10 років, в 1903 р. Мик. Прок. знайшов можливість покинути середню школу, і з того часу багато років прожив без сталого заробітку, головним чином літературною працею…

Звільнившися від гімназіяльних лекцій, Мик. Прок. здобув посаду члена «попечительства о народной трезвост軆 та секретаря губернського статистичного комитета. Ці посади приваблювали тим, що там не треба було витрачати повний робочий день, і вони залишила багато вільного часу для наукової праці…

Чим далі, тим більше Мик. Прок. захоплювався політичною діяльністю, тим визвольним рухом, який щороку зміцнювався на Україні, і зокрема у Києві. В спільному прагненні покласти край самодержавству, сходилися представники поступових течій різних груп населення, і Мик. Прок. з перших років перебування у Києві став помітною особою в таборі опозиції урядові… Квартира Мик. Прок. була наче штабом, в якому розроблялася програма діяльності гуртка, вироблялися деталі банкета, намічалися промовці тощо.

З 1903 року починається публіцистична діяльність Мик. Прок. Ще раніш, р. 1894 гурток київських громадських діячів з проф. Лучицьким на чолі, почав редагувати газету «Киевское Слово», при чому фактичним редактором був М. Пр… Року 1903 ті ж особи взяли участь в виданні нової газети «Киевские Отклики», яку незабаром придбали у власність, на пайових засадах… Мик. Прок. з захопленням віддався газеті, покинув для неї навіть наукову роботу. Тут друкував він «наукові статті», бібліографічні огляди, рецензії, науково-популярні, публіцистичні статті тощо.

Року 1906 М.П. Василенка, як редактора, було притягнуто до правової відповідальності за передрук з газети «Полтавщина» статті про події в м. В. Сорочинці, де радник полтавського губ. правління Філонов зробив «екзекуцію» селян. Передруковано було обурений «відкритий лист» до Філонова редактора «Полтавщини» В.Г. Короленка. Притягнуто було до суду й Короленка… Засідання Судової Палати 1907 р. винесла М.П. Василенко вирок – ув’язнення на 1 рік, яке відбував у петербурзьких „Хрестах”. Тут він ґрунтовно вивчає юриспруденцію. Вийшовши на волю, екстерном складає екзамени за курс юридичного факультету в Новоросійському (Одеському) університеті. Отримавши диплом юриста, працює повіреним (адвокатом) спочатку одеської, а згодом київської судових палат.

Згодом вступив до Товариства українських поступовців - нелегальної міжпартійної громадсько-політичної організації, що діяла в 1908-1917 роках.

У 1909 році М.Василенка обирають приват-доцентом Київського університету святого Володимира. У 1917 році стає попечителем (куратором) Київської шкільної округи. За діяльності Тимчасового уряду в Петрограді його призначили товаришем (заступником) міністра освіти академіка С.Ф.Ольденбурга. Його колегами були В.І.Вернадський та О.К.Рачинський, також заступники міністра. Після більшовицького перевороту Миколи Василенко повертається до Києва, де було проголошено УНР. За Центральної Ради його призначили членом колегії Генерального суду. Гетьман П.Скоропадський призначив М.Василенка міністром освіти і мистецтв та тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ Української Держави. З липня 1918 року він уже президент державного сенату Української Держави, створеного замість Генерального суду.

Як міністр освіти і мистецтв, став ініціатором створення київського та Кам’янець-Подільського державних українських університетів. Для створення академії наук, він запросив свого давнього товариша й колегу Володимира Вернадського. 14 листопада 1918 року гетьман П.Скоропадський підписав закон про утворення академії та затвердив Статут УАН та її персональний склад.

Після падіння Гетьманства, Мик. Прок. знов повернувся до професорської діяльності в двох університетах – св. Володимира та Українському, на Вищих Жіночих Курсах, в Народному університеті, в Комерційному та Правничому інститутах. Лише з квітня 1920 року, з великими труднощами, Мик. Прок. міг повернутися до Києва. Тут, в липні тогож року, його було обрано дійсним членом Академії Наук. У 1921 р. академік В.І. Вернадський відмовився від президентства в Академії Наук і президентом був обраний одноголосно Мик. Прок., але советський уряд не затвердив його. Року 1922 його було обрано на голову Соціально-Економічного відділу. На цьому посту він залишався до 1929 р.

У травні 1923 року він одружився з Наталією Дмитрівною Полонською (1884-1973), яка була колись його ученицею в гімназії, теж істориком, приват-доцентом університета св. Володимира. У цей час вона працювала в Київському археологічному інституті. А з 1924 до 1941 року (з перервою в 1934-1938рр, коли була звільнена з роботи з політичних мотивів.) – у Всеукраїнській академії наук. Паралельно, у 1927-1932 рр, працювала професором Київського художнього інституту.

«В свойому власному житті Мик. Прок. був надзвичайно скромний, - розповідала його дружина, - Вчитель, професор, міністр, академік він не міняв свого життя і залишався в тій само маленькій квартирі на Тарасівській вулиці, де оселився ще гімназіяльним вчителем. Лише кількість книжок з того часу зростала; бібліотека яку він збирав з молодих років, була його єдиним скарбом.

Незабаром після одруження у вересні 1923 року Миколу Василенка було заарештовано разом із братом Костянтином, буцімто за приналежність до міфічної контрреволюційної організації «Київський обласний центр дій», що налічувала близько 20 членів. 7 квітня 1924 року Київський губернський суд оголосив вирок. Зокрема, М. Василенка та його брата, було ув’язнено на 10 років. Після численних клопотань вирок було скорочено наполовину, а у вересні 1924 року було замінено адміністративною висилкою за межі України, до Оренбургу. А 24 жовтня 1925 року (ще один ювілей – 100 років тому) Секретаріат Президії ВУЦВК звільнив Миколу Василенка «від усіх заходів соціального захисту, до яких його було засуджено Київським Губсудом».

Важкі переживання – прилюдний процес, ув’язнення, вирок, відбилися на стані здоров’я Мик Прок. Важка нервова хвороба спочатку поволі, але невпинно підточувала його організм, - згадувала дружина.

З 1929 року почалися утиски в улюбленій роботі. Спочатку - «реорганізація» Академії Наук, в бік «советизації». Потім, у 1933 році катком пройшов процес СВУ. Влада закрила комісії соціяльно-економічного відділу, а потім комісію для вивчення історії західно-руського та українського права. Це ще більше підірвало здоров’я Миколи Василенка. Його залишили на посаді академіка, але він не міг активно працювати. «Він втратив зміст свого життя, він опинився зайвим, за бортом життя, - говорила Наталія Іванівна. - Хвороба його почала швидко розвиватися: наприкінці 1929 р. було поставлено остаточний діагноз «Паркинсонова хвороба», або тремтячий параліч.

Останні роки – 1933-1935 були справжню мукою для Мик. Прок. Він поволі втрачав володіння рухами, не міг ходити без допомоги, не міг сам підвестися з крісла, місяцями не спав, втратив голос, слабив зір. Лише розум залишався й він не міг відмовитися від наукової роботи: збирав матеріали для нової теми – «Положення козаків на Україні після 1782 р.» і мріяв розпочати роботу, якщо йому покращає. Але вже краще не стало. До цих страждань приєдналося глибоке нещастя: року 1934, на протязі кількох місяців, померли Дм. Мик. та Мар. Мик. Требінська, і Мик. Прок. важко переживав втрату кращих друзів, з якими спільно прожив 40 років.

До головної хвороби прилучилася малярія, та канцер печінки…

Помер видатний учений 3 жовтня 1935 року. Його було поховано на Лук’янівському кладовищі Києва.

У Радянському Союзі на ім’я Миколи Василенка було накладено табу. Не згадувалося воно у жодному з довідників чи енциклопедії. У 1966 році, в енциклопедичному довіднику було подано неправдиву і перекручену інформацію, з неправильним роком народження.

Наразі основні матеріали (346 справ) зберігаються у фонді 542 «Василенко Микола Прокопович (1866-1935), український правознавець» Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Ушанування пам’яті

Національна Академія наук України встановила і присуджує премію імені Микола Василенка. До того ж на будинку Президії НАН України та на батьківщині академіка в селищі Есмань встановлено меморіальні дошки. Як ми вже говорили, Інститут держави і права імені Корецького видав тритомник вибраних праць Миколи Прокоповича, а також і книги про нього.

Національний банк України 11 липня 2006 року в серії «Видатні особистості України» випустив у обіг пам’ятну монету «Микола Василенко 1866-1935» номіналом 2 гривні.

У багатьох населених пунктах України вулиці названі його ім’ям. Перш за все, в містах – Глухові, Сумах, Баштанці, також Чернігові та звичайно ж столиці України. Крім того, провулок Миколи Василенка (Вознесенськ).

Пам’ять та інтерес до постаті Миколи Василенка – нашого земляка актуальна, як ніколи.

Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук, доцент, директор навчально-наукового інституту філології та історії, доцент кафедри історії, правознавства та методики навчання Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України.

Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp