Восени минулого року непомітно пройшов 155-річний ювілей Феофана Олександровича Пашкевича (1870 – 1941) – видатного лікаря Глухівських лікарень з 1908 по 1940 роки, завідувача Глухівськими земськими благочинними установами (1909-1915), лікаря та викладача Глухівського учительського інституту (1911-1924).
Нещодавно виповнилося 85 років від дня його смерті 18 січня 1941 року.
Походження та навчання
Феофан Пашкевич народився 24 жовтня 1870 р. у селі Заліси Ковельського повіту Волинської губернії (нині – це село в складі Заболоттівської селищної громади Ковельського району Волинської області) у сім'ї панотця Олександра Авксентійовича Пашкевича (1835-1900). Він був настоятелем Онуфрієвської церкви в с. Серебрище (нині – це село в Польщі, у гміні Холм Холмського повіту Люблінського воєводства).
Більшість свого життя Феофан прожив у Глухові, а ось його мати Єва Яківна (бл. 1836-1906) народилася в селі Глухи (нині – у складі Дубечненської сільської громади також на Ковельщині). Її батько Іаков Микитич Моргаєвський (1817-1875) також був панотцем у с. Глухи.
У сім'ї Феофан був одним із наймолодших: сестра Катерина Гордасевич (1850-?) – старша на 15 років, Пелагея (1860-1933) – на 10 років, а брат Мирон (1872-1897) – на 2 роки молодший. Закінчивши гімназію в Холмі, у 1889-му 19-річний Феофан вступив на медичний факультет Імператорського університету Св. Володимира у Києві. До цього закінчив гімназію у Холмі (нині Польща). У 1892 р. Ф.Пашкевич перейшов на 4-й курс того ж факультету Імператорського Варшавського університету, який закінчив у 1896 році. У дипломі, виданому 13 лютого 1897 р., зазначено, що йому присуджено ступінь «Лікаря з відзнакою».
Під час свого навчання в Києві Пашкевич потоваришував із прогресивною родиною українських патріотів Косачів, регулярно ходив до них. А найбільше, з Михайлом - братом Лесі Українки. Зокрема, в листі до брата із с. Колодяжне до Києва 26-28 листопада 1889 р. Лариса Петрівна доручає йому разом із Пашкевичем перекласти українською з інших мов Л. Толстого, Пушкіна, Гаршина, Сенкевича, Байрона, Беранже, Гюго, Жорж Санд, Гете, Шиллера, Петрарку тощо.
Феофан Олександрович володів, окрім української, російської та польської мов німецькою, французькою, латиною та грецькою, бо закінчив класичну гімназію. У листі до мами з Києва до Колодяжного на початку лютого 1890 р. Леся Українка пише, що Ф. Пашкевич «...з виду дуже порядна і симпатична кна-кна і, здається, не так хвастає, як інші». До друзів сім'ї Косачів входила і сестра Феофана Пелегея, яку Лариса Петрівна неодноразово згадує у листах до матері та брата з липня 1889 р. і до червня 1897 р. Вона все життя пропрацювала сільською вчителькою.
В умовах, коли в 1890-х рр. по імперії лютувала епідемія холери, молодий лікар, ще навчаючись в Києві, вирушив у 1892 р. «на холеру». Попри те, що не вистачало ліків, спалахували холерні бунти, бо серед селян йшли чутки про навмисне отруєння лікарями людей. Про нього в листі зшадувала Леся Українка: «Був учора Пашкевич: записався він в отряд, щоб їхать на чуму «по первому требованию». А з «женщин врачей» ніхто не записавсь, тільки сестра милосердія. Пашк[евич] з приводу сього каже, що не варто і грошей збавлять на мед[ичний] інст[итут], коли так».
Донька Єва Феофанівна передала до Музею Лесі Українки світлину батька із селянами в одному з сіл «на холері». Здобувши диплом, Феофан Олександрович, декілька років служив лікарем на судні у Середземному морі. Потім служив у земських лікарнях на Полтавщині, Лохвицькому повіті.
Одруження з Тетяною Вікторівною
Саме в Хоролі (нині – центр міської громади на Лубенщині) він познайомився із Тетяною Вікторівною Дорошенко, яка вчителювала у Чорнухах (нині – центр селищної громади на Лубенщині). У 1903 р. молоді люди одружилися. Батько Тетяни, Віктор Павлович Дорошенко, який жив у селі Білоцерківці, був земським лікарем у Лохвицькому повіті та помер від тифу у 1901 р.
У селі Лука Лохвицького повіту (нині село у Лохвицькій міській громаді Миргородського району) у молодого подружжя Пашкевичів народилася перша донька Орися. З ними жила і мати Феофана Олександровича Єва Яківна, яка вже кілька років була прикута до ліжка. Напередодні революції 1905 р. родина, як політично неблагонадійна, переїхала з Полтавщини до м. Рославля Смоленської губернії. Тут Феофан Олександрович також працював у земській лікарні. В умовах масових єврейських погромів, що вибухнули після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 р. Тому, родина Пашкевичів також, як і багато слов’ян, переховували євреїв від чорносотенців. Навесні 1906 померла мати Феофана Олександровича, а восени того ж року народилася його друга донька Єва, яка залишила розлогі спогади про батька та свою родину, які були опубліковані у газеті Національного заповідника «Глухів» у 2014 році.
У 1907 р. Ф. Пашкевич отримав призначення до земської лікарні губернського міста Смоленська. Цей факт урятує йому життя вже в Глухові у 1918 р., куди він переїхав з родиною влітку 1908 р. У колишній гетьманській столиці Феофан Олександрович отримав місце завідувача земської лікарні м. Глухова Чернігівської губ. Донька, згадувала, що причиною переїзду стала приналежність його до виборщиків до Державної Думи.
Його вразив перший робочий день у Глухівській земській лікарні, про що згадувала у спогадах Єва Феофанівна. «Біля ганку на нового завідувача чекали два кремезні санітари. Ф. Пашкевич не встиг і схаменутися, як санітари підхопили його під руки і «занесли» крутими сходами на другий поверх. У коридорі перед кабінетом вони посадили завідувача на табурет і миттєво зняли з нього калоші, а потім і пальто. Як виявилось, цей порядок був заведений його попередником, який був сином місцевого поміщика.
Батько був вражений цією сценою. Нічого не сказавши санітарам, він попросив фельдшера Павла Феоктистовича Денисова, щоб цей ритуал було скасовано. Людина вкрай демократична, делікатна, він ніколи не наказував, лише просив. Так було на роботі та вдома. У Глухові батько зняв будинок поблизу лікарні, на розі вулиць Путивльської та Південної, та перевіз сім'ю з Рославля».
Вже у Глухові, наприкінці 1908 року, народилася третя донька Оксана. Влітку 1914 р., напередодні першої світової війни, Ф. Пашкевич уперше у житті отримав для проживання 5-кімнатну квартиру у цегляному земському будинку з водопроводом, ванною та каналізацією. Тепер він розташований у дворі Глухівської міської лікарні. У напівпідвалі була велика кухня, де мешкали куховарка Ольга та няня Ганна, привезена ще дівчинкою до Рославля з Білоцерківців Тетяною Вікторівною.
У цьому напівпідвалі були ще дві квартири аптечних служителів: Карабути і Саврова. Куховарка Ольга служила раніше у поміщиків Бірварів у селі Чорториги Глухівського повіту (нині с. Шевченкове Березівської сільської громади), звідки її звільнили «за крадіжку». Феофан Олександрович зрозумів, що вона хвора на клептоманію і взяв в родину. Раз на рік чи рідше Ольга тікала до свого села і несла з дому якусь річ. Через деякий час родичі провідували її та повертали взяте. Ольга та Ганна прожили в Пашкевичів до самої смерті наприкінці 1930-х років.
За кресленням Тетяни Вікторівни до будинку було прибудовано з південного боку балкон зі сходами до саду. Сюди влітку переносилася їдальня, тут же батько відпочивав після обіду та працював на великому столярному верстаті. У будинку був і кабінет для прийому хворих. На той час Ф. Пашкевич вже мав велику популярність серед жителів Глухова та навколишніх сіл. Лікувались у нього місцеві поміщики, які надсилали по «свого» лікаря коней з родових маєтків.
Постійне підвищення професійної кваліфікації та перша світова війна
Феофан Олександрович приділяв багато уваги підвищенню своєї лікарської кваліфікації. Під час відпусток він їхав до клінік Києва, Одеси та Петербурга на вдосконалення власної практики, регулярно їздив на Пирогівські з'їзди. У 1912 р. він відвідав у Києві Всесвітню виставку та побував у ряді київських клінік, а також придбав багато книжок до своєї бібліотеки, переважно з медичної тематики а також художньої літератури. Також він любив історію – збирав книжки відомого українського історика Михайла Грушевського та інших авторів. Після Лютневої революції 1917 р., за спогадами доньки, з горища було принесено близько півсотні захованих там книжок і брошур, виданих у період першої російської революції, зокрема програми політичних партій. «З української літератури пам'ятаю, - згадувала Єва Феофанівна, - томи української поезії «Вік», Тараса Шевченка «Кобзар» українською та російською мовами, Агатангела Кримського, Івана Нечуй-Левицького, Григорія Квітки-Основ'яненка, Івана Котляревського та ін.»
У 1914 р. Ф. Пашкевич був запрошений викладачем до Глухівського учительського інституту (нині – Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), де читав лекції з гігієни та санітарії, користуючись повагою не лише як медика, а й людини високої культури.
Влітку 1914 р. розпочалася Перша світова війна. На фронт пішли обидва піхотні полки, що стояли в Глухові. З одним із полків – Батуринським – пішов й військовий лікар, близький товариш нашого героя Іван Григорович Дергун. За кілька місяців він наклав на себе руки, через складну ситуацію з лікування поранених у російській армії. Феофан Олександрович досить болісно все це переживав.
До того ж, швидкий наступ німецької армії восени 1914 р. викликав великий потік біженців на північний схід України в т. ч. й Глухова, з території бойових дій (нині – західноукраїнські землі та Польща). Серед них приїхала родина племінника Ф. Пашкевича – панотця Володимира Гердасевича з дружиною, трьома дітьми та двома служницями. За кілька тижнів панотець Володимир отримав прихід у с. Сварково, куди вони й переїхали. Хоча діти проживали у Пашкевичів, бо навчалися в гімназіях Глухова. Зокрема, Олексій Гордасевич, коли виріс, в 1937 р. у пам’ять про тітку взяв усі витрати на її поховання в Москві.
У перші місяці війни на фронт пішли двоє двоюрідних братів Ф. Пашкевича, де майже відразу загинули. Також й обидві сестри після цього також стали фронтовими сестрами милосердя. На фронті не вистачало медичного персоналу. В таких умовах, Феофан Олександрович подав прохання про зарахування його лікарем до діючої армії і в 1915 році був призначений головним лікарем санітарного поїзда імені Чернігівського дворянства, що курсував між Західним фронтом та Москвою.
Проблеми під час постійної зміни влади
Ще складнішою була ситуація в умовах національно-визвольних змагань 1918-1921 pp. Перша агресія проявилася, коли у ніч на 1 січня 1918 р. місто захопив партизанський загін на чолі з московським червоногвардійським загоном А. Знам'янського разом з бандою анархійних елементів. У Глухові стався єврейський погром. Пробільшовицькі сили також вирізали частину сімей місцевих поміщиків, пограбувавши їхні будинки.
«Повз наш будинок вранці 1 січня в тьмяному світлі зимового ранку проїхали десятки саней-розвальней з наваленими на них голими трупами, прямуючи до єврейського цвинтаря. Мене, одинадцятирічну дівчинку, - згадувала пізніше Єва Пашкевич, - розбудила подивитися на це страшне видовище няня Ганна, сказавши: «Дивись, дитино, що робитись на світі!». До смерті не забуду цих хвилин, коли я стояла на холодній підлозі біля вікна і в чомусь сама собі клялася. Коли зовсім розвиднілося, батько взяв свою «лікарську» коричневу сумку з інструментами, бинтами, ліками і вирушив до будинків, де жили євреї. Серед населення Глухова їх була чи не половина, оскільки за царських часів він перебував у межах осілості...
Із батьком у його трагічний похід вирушила мама. Повернулися вони пізно. Увечері змучена мати розповіла про випадок, що стався у дворі будинку на розі нашої Червоної вулиці та Путивльської. Погромники вбили господаря будинку – Месежнікова, а сина його поранили та пішли. Батько перев'язав хлопцеві руку і вже вийшов із мамою у двір.
У цей момент у ворота увійшов новий гурт громил. Зрозумівши по розбитим вікнам, що запізнилися і поживитися вже нема чим, вони кинулися до батька. Дізнавшись, що він лікар і ходив надавати допомогу, бандити почали кричати на нього, а один заволав: «Та він сам жид! До стінки його!». Зауважу, що у Ф. О. Пашкевича при чорному волоссі була руда борода.
Вражена цією загрозою і мовчанням чоловіка, який вважав негідним «виправдовуватися» і пояснювати, що він не єврей, Тетяна Вікторівна, бачачи, що погромники не місцеві, стала в розпачі кричати: «Чоловік мій – не єврей, його в Глухові всі знають, хоч ми лише 10 років як приїхав!
І тут несподівано один із тих, хто штовхав Феофана Олександровича до паркану, збираючись його розстрілювати, сказав: «Хлопці! Я знаю цю людину! Феофане Олександровичу, ви мене пам'ятаєте? Я ж був у вас санітаром у смоленській лікарні!».
Після перебування влітку 1919 р. у відрядженні у Москві Феофану Олександровичу вдалося отримати не лише ліки, а й рентгенівський апарат (чи не третій на всю Україну). Цьому допоміг народний комісар охорони здоров'я Микола Семашко, який познайомився із Пашкевичем на Пирогівських з'їздах.
Розпорядок дня та життя родини Пашкевичів
Сам Феофан Олександрович прокидався досить рано – о 5 годині ранку. Тому, зранку перед роботою, він встигав прийняти двох-трьох хворих, а ввечері, після відпочинку, – ще кількох. Холодної пори року, він щоранку приймав холодний душ. Влітку ж це була прогулянка босоніж травою в саду, а потім поїздка на велосипеді на Павлівку купатися. Мешканці Путивльської вулиці та Солдатської слобідки казали: «Уже шість годин доктор Пашкевич поїхав з купання».
Важливою була роль й дружини глави родини. Восени 1917 р. Тетяна Вікторівна Пашкевич стала однією з ініціаторів створення «Нової гімназії» в Глухові, куди було запрошено передових учителів. Багато хто з них викладав в учительському інституті. Гімназія містилася спочатку у будинку Терещенка, а потім у будівлі Учительського інституту. Директором Нової гімназії призначили директора інституту Костянтин Ягодовський. У 1920-1923 рр. вона сама навчалася в Глухівському інституті народної освіти. Два роки працювала вчителькою у дитбудинку та школі для відсталих дітей, що розташовувалися за містом. Після цього, її запросили викладати українську мову та літературу в показову школу при інституті. Через якийсь час вона стала викладачем самого інституту. Останні роки життя працювала лаборантом в НДІ луб’яних культур.
У родині всі любили музику, літературу та, особливо, поезію. Сам Феофан Олександрович грав на флейті, Тетяна Вікторівна – на фортепіано. Уся родина співала українських пісень. Вечорами у будинку Пашкевичів збиралася передова інтелігенція Глухова, зокрема, Костянтин Ягодовський та Яків Колубовський – очільники Глухівського учительського інституту, а також інститутські викладачі історії Сергій Іваницький та Василь Федоренко.
У 1923 р. сім'я переїхала у свій будинок, куплений Феофаном Олександровичем ще в 1917 р. До нього було зроблено прибудову, тож тепер стало 5 кімнат, галерея, де стояв верстат, і велика передпокій-очікувальна для хворих, а також кухня та ванна. Але водопроводу у будинку не було. У сім'ї завжди хтось жив із рідних.
Виклики та погіршення здоров’я у 1930-ті роки
На початку 1930-х Ф. Пашкевичу довелося пережити тяжкий удар. Його сестра, Пелагея Олександрівна, яка жила в Житомирській губернії, пішовши на пенсію і продавши будинок з усім майном, зібралася переїхати до нас на проживання, але в ніч перед від'їздом була по-звірячому вбита бандитами грабіжниками.
Незабаром після цього родину спіткало ще одне горе сім'ю - Тетяну Вікторівну було заарештовано за звинуваченням «в приналежності до націоналістичної антирадянської організації «Союз визволення України». Понад рік вона перебувала у в'язниці.
Феофан Олександрович довго хворів на виразкову хворобу шлунка, яка через напружений темп життя, стала хронічною. Через цю хворобу він останніми роками життя пішов із хірургічного відділення лікарні, перестав робити порожнинні операції.
У 1937 р. хвороба взагалі загострилася. Колишній колега Сергій Спасокукоцький успішно зробив операцію в Москві. Після одужання напередодні повернення до Глухова, Тетяна Вікторівна, вийшовши з аптеки, біля Большого театру потрапила під таксі. Були переламані ноги, руки та ребра.
Після смерті дружини Ф. Пашкевич запросив для господарювання стареньку-француженку Марію Карлівну Люту, яка жила в будинку Пашкевичів зі своїм хворим чоловіком Петром Петровичем – колишнім міським головою Глухова та володів великим будинком у центрі міста (Будинок Лютого). Як і раніше, на кухні працювала Ольга. Влітку у відпустки до батька приїздили доньки з онуками. Сам він у свої відпустки, як і раніше, відвідував лікарні Одеси та Києва.
У 1940 р. Феофан Олександрович пішов на пенсію та поїхав до доньок у Ленінграда Там він вирішив лягти на операцію, щоб позбутися старечої недуги, яка турбувала його, змушуючи вставати вночі. Лежачи у лікарні ім. І. Мечникова, він запропонував професору І.М. Шапіро, який збирався його оперувати, нову методику: зробити операцію не у два етапи, а одноразово. Однак він помер за два з половиною місяці від уремії. У цей час хвороби Ф. Пашкевича взимку 1940–1941 р. у Ленінграді, через день відвідував Василь Федоренко – товариш по Глухову, який викладав історію в Глухівському інституті.
Феофан Олександрович Пашкевич помер 18 січня 1941 р. на 70-му році життя. Він похований на Шуваловському цвинтарі м. Ленінграда (нині – м. Санкт-Петербург).
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук, доцент, директор навчально-наукового інституту філології та історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
