У липні 2026 року виповнюється 610 років від першої писемної згадки про село Уланове – одне з найдавніших поселень сучасної Есманьської громади Шосткинського району. Впродовж століть воно пережило татарські набіги, козацькі війни, добу Гетьманщини, світові війни, радянські експерименти та російську агресію 21-го століття. Попри всі випробування Уланове зберегло свою історичну пам'ять і залишається одним із найцікавіших історичних сіл Глухівщини.
Від літописного Звенигорода до Уланового – містечка на прикордонні держав
Офіційною датою заснування села вважається 1416 рік, хоча історія цієї місцевості значно давніша. Поблизу сучасного Уланового збереглися залишки потужного давньоруського городища Звенигород, яке існувало ще за часів Русі-України та було одним із укріплених пунктів Посейм'я. Земляні укріплення можна побачити й сьогодні, точніше цього недає ворог. Археологічні пам'ятки свідчать про існування тут поселення ще в домонгольський період.
За місцевими переказами, під час монголо-татарської навали XIII століття фортецю було зруйновано, а вцілілі жителі переселилися неподалік. Легенда пов'язує назву села з татарським ватажком Угланом, від імені якого нібито походить назва Уланове. Водночас у VII томі «Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії» зазначено, що село існувало ще до монгольської навали, що підтверджує його давнє походження.
Перші документальні згадки свідчать, що в першій половині XVII століття Уланове було містечком і належало новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському. Згодом воно перейшло у власність домініканського монастиря Новгорода-Сіверського, який володів ним до вигнання польської адміністрації 1649 році.
Під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648 році місцеві козаки знищили монастир-фортецю домініканців, а його настоятель ігумен Порфирій був змушений рятуватися втечею до Варшави. Уже 1649 року Уланове увійшло до складу Глухівської сотні Ніжинського полку, однак після Переяславської ради 1654-го — до складу Московської держави.
Уже після Андрусівського перемир'я 1667 року, коли вся Лівобережна України опинилася під контролем Московії їх цар Олексій Михайлович передав село у володіння чернігівському архієпископу Лазарю Барановичу.
Після ліквідації полкового устрою наприкінці XVII століття Уланове входило до Глухівського повіту Чернігівської губернії, а в XX столітті неодноразово змінювало адміністративну належність. У 1923–1930 та 1935–1962 роках воно входило до Червоного району (райцентр – селище Червоне, нинішній центр Есманської селищної громади), а згодом увійшло до складу Глухівського району. Після адміністративної реформи 2020 року село належить до Есманської селищної громади Шосткинського району на чолі з відомим уродженцем Уланового Сергія Мінакова.
Українська революція, більшовицька окупація та радянські перетворення
У другій половині XIX століття Уланове стало важливим освітнім осередком. Важливим кроком у розвитку освіти стало відкриття 1873 року земської школи, де спочатку навчалися 62 хлопчики. Її засновником і першим учителем був уродженець сусідньої Вільної Слободи Олександр Карпов. Згодом школа стала осередком формування місцевої інтелігенції.
На початку ХХ століття село швидко розвивалося. Якщо на початку XVIII століття тут було лише 138 дворів, то наприкінці XIX століття їх налічулалося вже близько 580, а населення перевищувало 3400 осіб.
В той же час, жителі Уланового, як і більшості населених пунктів Чернігівської губернії, були залучені до суспільно-політичних процесів, пов'язаних із революцією 1905–1907 років. Події Української революції 1917–1921 років перетворили село на арену боротьби між різними політичними силами — прихильниками Української Народної Республіки, більшовиками, білогвардійськими формуваннями та іншими військовими угрупованнями.
У ніч на 1 січня 1918 року група жителів Уланового під командуванням матроса чорноморського флоту Данила (Данька) Кримова брала участь у захопленні Глухова більшовицькими загонами. Незабаром більшовики встановили контроль і над самим селом. Було створено волосний революційний комітет на чолі з Максимом Масловим, а в березні 1919 року — місцевий осередок Комуністичної партії, який очолив Іван Кухтенко. Ці структури стали інструментами утвердження радянської влади та впровадження політики «воєнного комунізму», що супроводжувалася продовольчими реквізиціями, примусовими мобілізаціями та придушенням політичної опозиції.
Восени 1921 року в селі організували комсомольський осередок під керівництвом Андрія Руденка, а також комітет незаможних селян (комнезам). Такі організації використовувалися радянською владою для встановлення контролю над селом, проведення конфіскації майна заможніших господарів, боротьби з політичними противниками та підготовки до майбутньої колективізації.
Унаслідок адміністративно-територіальної реформи 1923 року Уланове увійшло до складу Есманського району, а пізніше — Глухівського округу.
Найдраматичніші зміни відбулися наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років, коли радянське керівництво розпочало примусову суцільну колективізацію. До її початку в Улановому налічувалося 694 селянські двори, у яких проживало 3729 осіб. У 1929 році було організовано перші колгоспи — «Червоний партизан» і «Дванадцятиріччя Жовтня», а вже 1931 року їх кількість зросла до восьми. Завершення колективізації у 1932 році супроводжувалося розкуркуленням, конфіскацією майна, адміністративним і силовим тиском на селян, які не бажали вступати до колгоспів. Як і в багатьох інших селах України, ці процеси зруйнували традиційний уклад господарювання та стали одним із чинників Голодомору 1932–1933 років, що завдав тяжких втрат населенню Уланового.
Попри трагічні наслідки державної політики, у цей період відбувалася й механізація сільського господарства. На початку 1933 року до села надійшли перші трактори Вільно-Слобідської машинно-тракторної станції (МТС). Серед перших трактористів були Андрій Руденко, Григорій Пархоменко, Дарія Шестакова та Клавдія Курятник, а Дарія Шестакова згодом очолила тракторну бригаду. Водночас МТС були не лише технічними центрами, а й важливими осередками політичного контролю над колгоспами.
У 1930-х роках радянська влада значно розширила мережу освітніх закладів і кампанію з ліквідації неписьменності. У 1936 році семирічну школу було реорганізовано в десятирічну, а 1939 року відбувся перший випуск середньої школи. Її директором був Іван Радинський. У передвоєнні роки в селі також відкрили новий магазин, клуб, лікарню та ветеринарний пункт. Водночас розвиток соціальної інфраструктури відбувався в умовах сталінського тоталітарного режиму, що характеризувався масовими політичними репресіями, переслідуванням інакодумців, обмеженням громадянських свобод та жорстким державним контролем над усіма сферами життя.
Партизанська столиця Глухівщини
Особливе місце в історії Уланового займають події Другої світової війни. Село було окуповане фашистськими загарбниками 1 жовтня 1941 року. Саме тут у Крупецькому лісі сформувався один із центрів партизанського руху північної Сумщини. Командиром загону став директор місцевої школи Іван Радинський, а комісаром — Микола Лукашов.
Саме ця база стала ядром великих партизанських з'єднань, що діяли на території України та Білорусі під командуванням Івана Іванова, Михайла Наумова, Петра Мельника та інших. Загалом 145 жителів Уланового воювали у цих формуваннях.
У роки окупації загинули керівник партизанського загону Іван Радинський, підпільник Василь Копа, активістка Дарія Шестакова та багато інших учасників руху Опору. Узимку 1942 року каральні загони спалили всі будинки, що використовувалися партизанами.
За роки війни понад 300 жителів були нагороджені орденами і медалями. Звання Героя Радянського Союзу отримали льотчик Іван Курятник та Іван Александренко (посмертно). Орденом Леніна був нагороджений комісар партизанського загону Микола Лукашов. Загалом 450 жителів села загинули на фронтах німецько-радянської війни.
28 серпня 1943 року війська Центрального фронту під командуванням генерала армії Костянтина Рокоссовського визволили Уланове від німецької окупації. Уже восени розпочалося відновлення зруйнованого господарства.
У післявоєнні десятиліття продовжувався розвиток інфраструктури. 1954 року село було повністю радіофіковано, а 1957 року — електрифіковано.
Футбол команда «Восход» Уланове 1998
Земля науковців
Невелике прикордонне село та Уланівська школа подарували Україні й світові цілу плеяду відомих учених.
Серед уродженців та вихованців Уланового:
- академік АН УРСР Борис Лобаєв;
- доктор технічних наук, член-кореспондент АН СРСР Григорій Хіміч;
- доктори і кандидати наук Іван Кухтенко, Костянтин Руденко, Олександр Калаус, Іван Лобаєв, Василь Петров, Іван Зиморой, Микола Зубков та інші.
Для одного села така кількість науковців є справді унікальним явищем.
Після реформування колективного господарства у 1990-х роках на його базі було створено ТОВ «Восход». До Уланівської сільської ради входили також села Комарівка, Красна Поляна, Сидорівка, Бобилівка та Червона Зоря. У селі діяли школа І–ІІІ ступенів, Будинок культури, краєзнавчий музей, амбулаторія, церква, млин, фермерські господарства та інші об'єкти соціальної інфраструктури.
Музей до російських атак
Музей після російських атак
Уланівська школа до російських атак
Уланівська школа після атак
Як святкували 600-річчя та новітня війна, коли Уланове під російськими обстрілами
У суботу 16 липня 2016 року Уланове урочисто відзначило 600-річний ювілей. Свято об'єднало кілька поколінь мешканців. До рідного села приїхали уродженці з різних куточків України, відбулися концерти, виставки, зустрічі випускників, працювали краєзнавчі експозиції. Тоді мало хто міг уявити, що менш ніж за шість років життя прикордонного села кардинально зміниться через агресію сусідньої держави.
Фільм відомого освітянина та відеоблогера Віктора Яковича Левченка про святкування 600-річчя села Уланове переглянути можна за посиланням.
Після початку повномасштабного російського вторгнення у 2022 році Уланове, розташоване неподалік державного кордону, практично відразу стало одним із населених пунктів, що регулярно зазнають ворожих атак.
Російські війська систематично обстрілюють село з мінометів, артилерії, реактивних систем залпового вогню, застосовують FPV-дрони та керовані авіабомби. Внаслідок ударів неодноразово руйнувалися приватні будинки, господарські споруди, об'єкти інфраструктури, виникали пожежі. Через постійну небезпеку значна частина жителів була змушена евакуюватися, а життя громади відбувається в умовах постійної загрози нових атак.
Російсько-українська війна стала тяжким випробуванням для жителів Уланового. Від початку російської агресії у 2014 році десятки мешканців села стали до лав Збройних сил України, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та інших військових формувань. Особливо важкими для громади стали роки повномасштабного вторгнення Росії у 2022 та особливо з 2024 року, коли прикордонна Глухівщина опинилася під постійними артилерійськими обстрілами, атаками безпілотників і авіації.
Серед уродженців і жителів села, які загинули, захищаючи незалежність України:
- Олександр Вікторович Смик (2000–2023) — військовослужбовець Збройних сил України, загинув 21 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання.
- Віталій Станіславович Орлов (1999–2024) — військовослужбовець ЗСУ, загинув 12 липня 2024 року. Його мати Світлана Орлова через кілька місяців також стала жертвою російського ракетно-дронового удару по Глухову.
- Олексій Миколайович Чмирьков (1980–2025) — загинув 1 червня 2025 року.
- Олександр Михайлович Полторак (1965–2025) — загинув 30 січня 2025 року.
- Микола Миколайович Рибалко (1980–2026) — загинув 2 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання.
- Руслан Хайбуллаєвич Іващенко – житель села, військовослужбовець 253-го окремого штурмового полку «Арей», що помер 24 травня 2026 року. Похований 1 червня 2026 у м. Глухів.
Не лише військові стали жертвами війни. 18 листопада 2024 року російські війська завдали удару безпілотниками по гуртожитку в Глухові, де після евакуації проживали мешканці прикордонних сіл. Серед загиблих були уродженці Уланового:
- Світлана Орлова, яка була змушена залишити рідне село через постійні обстріли;
- Тетяна Чала та її малолітній син Нікіта Чалий, життя яких обірвала російська атака;
- Михайло Харченко, який також проживав у гуртожитку після евакуації з Уланового.
Трагічна загибель цілих родин із Уланового стала одним із найболючіших наслідків російських атак на цивільне населення Глухівщини. Вона наочно засвідчила, що прикордонні громади Сумської області потерпають не лише від бойових дій на фронті, а й від систематичних ударів по мирних мешканцях.
1 березня 2026 року поблизу с. Уланове загинув Баб’як Олександр Михайлович (1971 – 2026) – сержант, командир стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти 1-го батальйону територіальної оборони військової частини А7029. Похований у селищі Середнянської ОТГ Ужгородського району.
Історія, яка триває
За шість століть Уланове неодноразово опинялося на межі знищення. Його руйнували монголи, через нього проходили війни XVII століття, тут точилися бої Другої світової війни, а сьогодні село знову перебуває на передньому краї боротьби за незалежність України.
610-річчя Уланового — це не лише нагода згадати його давню історію, а й привід віддати шану поколінням людей, які створювали, захищали та відбудовували своє село. Саме завдяки їм Уланове залишається важливою частиною історичної Глухівщини, а його багатовікова історія продовжується навіть у найважчі часи.
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук, доцент, директор навчально-наукового інституту філології та історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
