1946 рік — перший повний рік миру після завершення Другої світової війни. Але для Глухова і Глухівщини це був ще далеко не час спокійного життя. Війна навіть у центрі залишила по собі зруйновані будинки, нестачу робочих рук, техніки та продовольства. Люди поверталися з фронту, відновлювали школи, лікарні, підприємства й колгоспи, намагаючись повернутися до звичного життя.
Водночас саме 1946 року почалася важка повоєнна продовольча криза, й Голод 1946-1947 років, який особливо боляче вдаривпо сільському населенню.
Місто поступово оживало
Одним із найкращих свідчень повсякденного життя глухівчан є історія двоповерхового 8-квартирного будинку тоді поряд з Райвиконкоком (нині – приміщення Есманської селищної громади) на вулиці Карла Маркса (нині – вул. Інститутська), № 35, неподалік третьої міської школи. У 1946 році тут жили, зокрема, ректор педінституту Григорій Сапітон, директор МТС Дмитро Кривущенко, учителька Дася Широченкова, згодом лікар – Микола Ларіонов та сім'ї працівників лубінституту.
1940-ві - Центр Глухова
Побут був простим, але мешканці намагалися зробити своє подвір'я затишним: разом саджали дерева, доглядали клумби й навіть змагалися, у кого вони будуть найкращими. Вечорами у дворі ставили патефон і слухали популярних тоді виконавців — Шульженко, Бернеса, Козловського, Козіна та інших. Ця маленька історія добре показує атмосферу повоєнного міста: люди жили скромно, але прагнули повернути у своє життя звичайні радощі — музику, спілкування, доглянутий двір.
Адже 1946-й був також роком повернення людей до мирних професій. Одним із них став хірург Микола Олександрович Ларіонов, який у роки війни працював провідним хірургом військових госпіталів. Після демобілізації його направили до Глухова, де він очолив хірургічне відділення центральної районної лікарні.
Глухів Червона площа 1943, коледж, вежа, миколаївська церква
Також 1946-го до Глухова повернувся Іван Федорович Ахтанін та почав працювати старшим лісничим Глухівського лісгоспу (1946 – 1962) та згодом головним лісничим Глухівського лісгоспзагу (1962 – 1971).
Герой Радянського Союзу Микола Герасимович Баришев у 1946 році був демобілізований і після цього жив у Глухові, працюючи заступником директора торфопідприємства.
У перші роки після визволення Глухова був створений міський театр. Пізніше відкрився кінотеатр. Працювали районний будинок культури та бібліотеки в місті та селах району, а також районний історико-краєзнавчий музей.
Кінотеатр 1940-1950-ті рр
Отже, навіть у дуже важкому 1946 році життя не обмежувалося лише виживанням. Люди в місті, часто у вишмванках, ходили в кіно, відвідували театр та користувалися бібліотеками, але найбільше зусиль була на боротьбу з руїнами, коли всі у неділю (адже робоча шестиденка) чи після роботи намагалися повернути місту нормальне життя.
Педінститут та школи після війни
Глухів був звільнений 30 серпня 1943 року, але місто виявилося надзвичайно зруйнованим. Фашистські окупанти знищили приміщення педагогічного та сільськогосподарського інститутів, технікуму механізації сільського господарства, фельдшерсько-акушерської школи, райкому, чотири школи, лікарню, поліклініку, 113 житлових будинків і об'єкти комунального господарства. Майже всі промислові підприємства лежали в руїнах, а колгоспи були пограбовані. Утім, у школах міста та району, а також в учительському інституті, навчання відновилося ще восени 1943 року. Однак будівлі та двори ще тривалий час потребували відновлення. В руїнах в центрі Глухова лежали будівлі центрального корпусу нинішнього педуніверситету, поліклініки та школи № 3. Тобто люди в 1946 році жили, працювали, навчалися, буквально на тлі ще не завершеної відбудови. Для дітей, що народилися наприкінці 1920-х та під час Голодомору 1932-1933 років, це був час повернення до мирного життя в умовах воєнного та післявоєнного дитинства. У 1946 році проходили перші післявоєнні випуски. Зокрема, школу № 3 закінчили 30 учнів. Школа ставала одним із символів того, що місто поступово оговтувалося від окупації та війни. Однак, проблема полягала не лише в тому, чи була школа. Школа могла існувати, але дитині просто не було в чому до неї дійти, що одягнути чи нормально поїсти…
Будинок по вул Інститутській біля воріт школи №3
1940 ві Зруйнований фашистами центр корпус Глухівський учительський
1940 ві Студенти Глухів учительський інститут
Водночас господарство намагалися відбудовувати. У 1946 році на залізничну станцію Глухів прибували вагони з цементом, склом, цеглою, лісом, а також саджанцями яблунь і груш. Залізниця таким чином ставала важливою артерією повоєнної відбудови, забезпечуючи села матеріалами для відновлення господарства.
Вибори і політичне життя
Попри складне становище, 1946 рік був і роком активного політичного життя. 10 лютого 1946 року мешканці Глухова та району брали участь у виборах до Верховної Ради СРСР. Депутатом від округу став відомий партизанський командир Сидір Артемович Ковпак. Для радянської пропаганди це були «всенародні вибори», однак за фасадом політичної активності звичайні люди передусім думали про значно простіші речі — хліб, тепло, житло, роботу та майбутнє своїх дітей.
Також завдяки залізничній станції «Глухів» 80 років тому, влітку 1946 року до міста прибув перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Перед його приїздом пройшов резервний паровоз із написом «Чекіст», за яким пройшов поїзд із чотирьох пасажирських вагонів. Один із вагонів був пристосований під гараж. З нього і виїхали чотири легкові машини. Першого керівника Радянської України Хрущова зустрічали місцеві начальники, але ні з ким він не став спілкуватися, а просто сів в автомобіль і поїхав до Калинівки на свою батьківщину. На другий день ця процесія, повантажившись у вагони, поїхала в зворотному напрямі на Київ.
1946 Як ШІ побачив приїзд Хрущова до Глухова
1946 Як ШІ побачив приїзд Хрущова до Глухова
Відновлювалася медицина
Повоєнний Глухів потребував не лише житла й освіти, а й медичної допомоги. 1946 року в Глухівській центральній районній лікарні організували терапевтичне відділення на 35 ліжок. Його першим завідувачем став Вадим Михайловський.
Того ж року в місті створили дитячу консультацію. Спочатку тут працювали один лікар і шість медичних сестер. Для дітей запрацювала молочна кухня потужністю 2 000 порцій на добу, а дитячу поліклініку було розширено. Також у 1946 році ЛОР-служба району, що мала спочатку 5 ліжок у хірургічному відділенні, збільшилася до 30 ліжок окремого лор-очного відділення.
Ці факти особливо важливі на тлі повоєнних труднощів: держава намагалася відновлювати не тільки господарство, а й систему охорони здоров'я.
1946 року народилося в місті та селах району сотні нових жителів - майбутнє покоління діячів Глухівщини. Серед них — багаторічний керівник установ та організацій Глухівщини Олексій Конященков, педагог Олександр Мичка, який здобув у 1961 році освіту в Глухівському педагогічному інституті, та науковиця Марія Мусіяка (Дригус), яка також завдяки альма-матер у Глухові, пов'язала професійне життя з психологією та освітою. Мені приємно, що в цьому списку 80-літніх ювілярів і мій батько Петро Михайлович Гриценко зі Слоута.
А що відбувалося на Глухівщині?
Якщо міське життя поступово поверталося до звичних ритмів, то село переживало значно складніший період. Війна забрала усіх чоловіків працездатного віку. Тому навіть обробити землю було проблемою. Колгоспи відчували нестачу робочих рук, техніки, коней та іншого майна, що лягли тягарем на жіночі та дитячі плечі. До цього додалися неврожай і продовольча криза. У селах Глухівщини на весняних роботах доводилося використовувати корів замість коней. У березні районна газета повідомляла, що планувалося запрягти в плуги 360 корів колгоспників, а 250 із них уже були навчені ходити в упряжі. Тобто, землю треба було обробляти буквально останніми силами.
Показовою є історія Василя Силовича Кулініча зі Слоута. Від 1941 року він був на фронті, дослужився до заступника начальника політичної частини дивізіону, був тяжко поранений у боях за Ригу і після тривалого лікування отримав інвалідність першої групи. Однак після повернення у 1946 році його знову обрали головою колгоспу імені Чапаєва.
1946-й — рік продовольчої кризи та голоду
Але найбільше випробування чекало попереду. Зима 1945–1946 років була морозною, малосніжною та з частими відлигами. Навесні частина зернових не зійшла. Квітень, травень і червень виявилися надзвичайно посушливими.
А надзвичайно сильна посуха 1946 року призвела до різкого падіння врожаю. Жарка температура (понад 34 градуси) встановилася на Глухівщині вже 31 травня. Весь червень був рекордно посушливим та жарким 32-34 градуси. Але нещадно палило сонце ще більше в серпні 1946-го: піднявшись напередодні жнив (16 серпня) до 35 градусів посуха тривала кілька тижнів з рекордними, спочатку 36,6 – 18 серпня та 38 (!!!) градусів протягом наступних двох днів. І лише потім «похолодало» до 32-36 градусів наприкінці місяця.
У колгоспах середня врожайність зернових знизилася до 3,8–4,5 центнера з гектара, а валовий збір зерна в Українській РСР становив лише 531 млн пудів проти 1 330 млн у 1940 році. Через нестачу кормів масово гинула худоба. На трудодні люди часто не отримували ні зерна, ні борошна.
До природного лиха додалися наслідки війни, нестача техніки та робочої сили й державна система хлібозаготівель. У результаті вже наприкінці 1946 року значна частина сільського населення опинилася у важкому продовольчому становищі, що зветься голод.
«Їсти було нічого»
Для Глухівщини це не було абстрактною загальноукраїнською проблемою. Свідчення очевидців із Горілого, Муравейні, Сваркового та Слоута, а також інших сіл зберегли пам'ять про голод 1946–1947 років на території району. За спогадами старожилів, у нашій місцевості, саме цей післявоєнний Голод був дещо жахливіший, ніж Голодомор 1932-1933 років. Тому 1946 рік варто розглядати як початок трагедії, найважчі прояви якої припали вже на зиму 1946–1947 та перші місяці 1947 року, що супроводжувалися сильними морозами.
Документи та спогади жителів Глухівщини дають можливість зрозуміти, що означав цей голод для звичайної людини. Олександра Сачко зі Слоута згадувала, що люди йшли на роботу голодними, без шматка хліба. Влітку збирали щавель, акацію, листя липи, а взимку становище ставало ще страшнішим. Інша мешканка села, Марія Мисік, розповідала, що в 1946 році її батько виміняв на теличку два мішки вики — гіркої рослини, з якої варили кашу. Навіть жир зі шкури теляти використовували як їжу.
Ці спогади важливі й для розуміння життя самого Глухова. Селяни приходили до міста продавати або обмінювати останнє, що мали, — речі, продукти, зібрані в лісі чи на городі. В одному зі спогадів прямо згадується, як жителі Слоута несли до Глухова жолуді, щоб виручити хоча б на сіль.
Переселенці на Глухівщині
Окремою сторінкою повоєнної історії стали українці, які прибули із Польщі внаслідок післявоєнних переселень. Вже 2 січня 1946 року Глухівський райвиконком отримав лист із вимогою надати їм продовольчу допомогу. Районне керівництво спочатку повідомило, що всі сім'ї забезпечені продуктами, однак перевірка встановила, що це не відповідало дійсності. Людям не вистачало навіть теплого одягу та взуття. Частина працездатних чоловіків, жінок і підлітків узимку не могла виходити на роботу через холод.
Проблеми були не лише матеріальними. Переселенцям доводилося заново облаштовувати побут, адаптуватися до нового середовища, а влада далеко не завжди могла або хотіла належним чином вирішити їхні проблеми. Голова Глухівського райвиконкому П. Л. Кульбака навіть отримав сувору догану за неналежне господарське влаштування переселенців.
1945-1946 рр. Хор села Слоут
1946 р Працівники контори колгоспу в с Слоут Козловська Л Й
Ще один штрих епохи: Глухівщина 1946-го — між руїнами і надією
У 1946 році село Холопкове було перейменоване на Перемогу. Саме слово «Перемога» добре передавало тогочасну радянську риторику: війна закінчилася, і тепер суспільство мало відбудувати країну. Але за офіційними святковими словами стояла складна повсякденність — голод, нестача житла, одягу, взуття, техніки та робочих рук.
Якщо відійти від офіційних постанов і статистики, Глухів 1946 року постає містом контрастів: в центрі міста у дворі будинку на Карла Маркса люди саджали дерева і слухали патефон. Поряд у зруйнованій школі діти закінчували навчання. У лікарні відкривали нові відділення, працювала дитяча консультація та молочна кухня. До міста поверталися фахівці-фронтовики. Але всім вистачало житла, бракувало будівельних матеріалів для ремонту, а підприємства лише відновлювали нормальну роботу. До того ж, гостро відчувалася нестача робочих рук.
А в селах Глухівщини, люди намагалися пережити неврожай і голод, відновлюючи колгоспи після війни. Багато чоловіків не повернулися з фронту (загинули), не вистачало коней і техніки, а колгоспи були виснажені війною. До того ж урожай 1946 року виявився дуже слабким, а зерно, якого не вистачало, ще й вилучалося державою. Тому люди шукали будь-які способи прогодувати сім'ю.
Діти часто ходили до школи в старому або чужому одязі, наприклад, батьків. Частина взагалі не могла відвідувати школу через відсутність взуття.
1946-й був роком, коли війна вже закінчилася, але її наслідки ще визначали майже кожну сферу життя. Це був рік, коли Глухів і Глухівщина одночасно відбудовувалися і виживали.
Глухівщина 1946 - збірний образ ШІ
Врізка:
Глухів і Глухівщина у 1946 році:
-
35 ліжок — нове терапевтичне відділення лікарні.
-
2000 порцій молока на добу — потужність нової молочної кухні для дітей.
-
Патефон у дворі — одна з деталей повсякденного життя мешканців будинку на вул. Карла Маркса, 35.
-
Цемент, цегла, скло, ліс, саджанці — вантажі, що надходили залізницею для повоєнної відбудови.
-
1946–1947 — роки повоєнного голоду, про який збереглися свідчення жителів сіл Глухівщини.
Андрій Гриценко, доктор педагогічних наук, доцент, директор навчально-наукового інституту філології та історії Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, член Національної спілки краєзнавців України
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
