Від села Студенок Есманської громади до кордону з росією – 300 метрів. Після повномасштабного вторгнення село перебуває під постійними обстрілами. Та мешканці й далі там жили. Здебільшого не розуміли, куди їм виїжджати та що робити з господарством. 21 січня 2023 року усе змінилося.
Журналістка Глухів.City поспілкувалася з Людмилою Литвинчук-Ющенко, у сім’ї якої сталося лихо.
Один день, що змінив усе життя
21 січня подружжя Литвинчуків Людмила та Олександр попорали худобу та увійшли до хати. На годиннику – 13 година, збиралися пообідати. Поки батьки готували, їхні сини 12 та 17 років пішли у свою кімнату, щоб відпочити.
ЛюдмилаФото: надане героїнею
Люда пригадує, що місила тісто на пельмені. А чоловік пив чай. Тільки-но почав розмішувати ложкою цукор, аж раптом пролунав потужний вибух.
«Все одразу загриміло – зашуміло й посипалося на нас, – згадує Людмила. – Будинок перетворився на суцільне велике вогнище, язики полум’я швидко пожирали житло метр за метром. Ми із чоловіком кинулися шукати дітей. Меншого знайшли одразу ж – він був у коридорі. А от старшого ніде не було».
Крізь дим та пилюку подружжя побачило серед уламків калоші Максима. Син лежав на підлозі весь у крові, але був у свідомості.
Тим часом росіяни гатили по двору й будинку. Будь-яке зволікання могло коштувати людям життя. Родина вирішила сховатися в погребі. Старший син стікав кров’ю і благав про допомогу, а батьки нічим не могли йому зарадити.
Викликати швидку допомогу було нереально – росіяни розбили «вишку» мобільного зв’язку. Кровотечу довелося зупиняти першою ліпшою брудною ганчіркою, знайденою в погребі.
Молодший, 12- річний син, дуже боявся померти. Людмила пригадує, як він плакав і кричав: «Мамо, я жити хочу!».
Снаряди один за одним розривалися на подвір’ї. Людмила пригадує, що нарахувала шість вибухів. Вибуховою хвилею зірвало двері й сім’я бачила, що коїться з їхнім будинком: він палає та горить.
Купа будівельного сміття та мертві корови
Коли обстріли вщухли й Литвинчуки вийшли з укриття, побачили, що від цегляного будинку не залишилося нічого. Усе перетворилося на купу будівельного сміття. Біля сараю лежали дві мертві корови й маленьке телятко. Ще одна тварина була поранена.
Окрім шістьох снарядів, що розірвалися у дворі, лежало також багато нерозірваних. Тож перебування на території двору було дуже небезпечним.
Людмила почала шукати місце, де ловить зв’язок. Зателефонувала своїй родичці з Глухова, яка працює в лікарні, і попросила викликати Максиму бригаду екстреної допомоги. Бо сама не могла дотелефонуватися.
Від Студенка до Глухова – 18 кілометрів. Тож родина рушила назустріч «швидкій», аби не гаяти часу. За словами Людмили, 17-річний син стікав кров’ю, а вона в самих шкарпетках допомагала йому йти.
Карета зустріла їх на дорозі.
Син ЛюдмилиФото: надане героїнею
Що далі?
Максима прооперували – витягли чималий осколок. Був ризик, що в тілі залишилися дрібні осколки, і їх ще доведеться діставати.
Медичний персонал потурбувався і про маму постраждалого: запропонували їй помитися вдома однієї з працівниць, а також надали капці.
«Я ж як була, не перевдягалася, – розповідає Людмила. – Ліпила пельмені на обід, поспішала нагодувати сім’ю. А потім вибігла з хати босоніж, без верхнього одягу, руки в борошні – навіть не думала про себе, бо дітей рятувала».
Поки Максим перебував у лікарні, родина мешкала в глухівських родичів. Куди йтимуть після виписки, не знали. Але були впевнені, що їхнє життя зміниться докорінно. Адже повертатися в Студенок уже не можна: росіяни вибили всю їхню вулицю (десять будинків), не залишивши жодного шансу мешканцям на повернення додому.
До слова, рідна сестра Людмили проживала напроти їхнього будинку. Її будинок теж пошкоджений. Наступного дня після обстрілів вони із чоловіком продали майже за безцінь чотири корови та коня і негайно евакуювалися в більш безпечне місце.
На новому місці
На перший час коштом місцевого бюджету Есманської громади сім’ї надали матеріальну допомогу.
Нині сім’я мешкає в Глухові. Знайшлися добрі люди, які здали в оренду власну квартиру. Сім’я сплачує лише комунальні платежі.
Старший син Максим – студент аграрного інституту, з першого травня їде набувати теорії та практики до Німеччини. Молодший навчається в Глухівському ліцеї-інтернаті з посиленою військовою та фізичною підготовкою.
Та попри те, що в Глухові їм добре, сім’я мріє якнайшвидше повернутися до Студенка. Не до свого будинку, бо від нього залишилося суцільне каміння, а хоча б у рідне село.
Пані Людмила зізнається, що хочуть оселитися в будь-якій порожній хаті та висадити город. Кажуть, не звикли вони до міста. Сумують за землею.
«Посадили в картоплю з овочами, та і втекли б! – ділиться Людмила. – А потім швиденько прискочили б посапувати. А восени – викопати. Як тільки трохи вщухне, майнемо до села!».
Мріями про повернення живе і 12-річний Микита, який того жахливого січневого дня думав, що помре під обстрілами. Нещодавно в гостях у Литвинчуків-Ющенків був односелець. Хлопчик до сліз розчулився, плакав за рідним краєм.
«Буває, як захочеться додому, то й пішки б до Студенка діставалися б!», – ностальгує за домівкою Людмила.
Немає спокою ані живим, ані мертвим
Водночас Людмила розповідає, як на великодні свята виповнилося чотири роки з дня смерті їхнього сина, який страждав на ваду серця. Родина зібралася на могилу в Студенок, аби пом’янути дитину.
У той день автобус із Глухова на Студенок не поїхав. Тому сім’я вирішила діставатися пішки та автостопом. Останньої миті все ж таки передумали. І це їх врятувало.
Невдовзі росіяни почали гатити по сільському кладовищу. Це вже не перший такий випадок. Місце поховання вже й так розбомбили та розгромили. Це відбувається саме в ті дні, коли місцеві мешканці активно прибираються на могилах родичів.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
