Днями у нетривалу відпуску до рідного Глухова повернувся військовослужбовець 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Олександр Мірошниченко. За мирного життя Олександр був відомим науковцем, екоактивістом та дитячим аніматором, якого просто обожнювала глухівська малеча
Все змінив один день – 24 лютого 2022 року, коли йому довелось взяти зброю та стати на захист рідного міста.
Ми розпитали Олександра про той доленосний день, оборону Глухова та його сьогоднішнє життя на першій лінії оборони.
"Як з'явиться зброя, ми вас викличемо".
– Олександре, коли ти ухвалив рішення піти до війська і захищати Україну?
У перший день вторгнення. Пообіді ми з дружиною проходили повз військкомат і побачили багато людей, що намагалися отримати зброю. Ми відразу пірнули у цей вир, тим паче автомати видавали просто на прізвище. Так процес і почався -– вже ніхто ні про що не думав, треба діяти, щось робити.
24-го прийшов у військкомат, а 28-го вже став до лав ЗСУ по мобілізації. Перші місяці було дуже цікаво, не було якоїсь системи, можна було діяти на свій розсуд. Тоді ми допомагали евакуювати техніку, виконували певні місії, які на нас поклали війська, що відійшли від Глухова. Згодом почалася звичайна служба: блокпости, охорона державного кордону, наряди, будівництво лінії оборони.
– Яким тобі запам’ятався Глухів у перші дні вторгнення?
Була велика кількість охочих взяти в руки зброю, але її не вистачило. Багатьох просто відправили додому, казали: "Як з'явиться зброя, тоді ми вас викличемо". Почали формуватися окрема рота охорони, підрозділи швидкого реагування, були спеціалісти, була тероборона. З деякими ми навіть не контактували, адже кожен виконував свої функції. Це було дуже злагоджено і водночас хаотично.
Скажу чесно, росіяни були біля Глухова лише 24 лютого, а з 25-го час від часу виїжджали на трасу. Тобто після підриву основних мостів росіян тут вже не було. Ми чекали, розуміли, що кордон відкритий, і вони можуть рушити через місто.
В кожному селі організувалися якісь пункти оборони, кожне село забарикадувалося. Вони зробили такі непрохідні барикади, що нам було важко потрапити на Києво-Московську трасу. Вже у двадцятих числах певні ділянки траси були засипані їжачками. І там не те що військова, а і цивільна техніка не пройшла б. Постійно відчувалося напруження, адже була присутність їхньої авіації, почалися перші прильоти в місто Глухів. Потім все стало на свої рейки.
– Я чув, що саме ти евакуював тіло нашого військового, що загинув у перший день вторгнення.
Так, мій товариш і наставник, який вже на щиті, Юрій Олександрович Коваленко, зателефонував і сказав, що в МТ-ЛБ загинув його побратим, треба забрати тіло. Ми самі не розуміли, чи контролюється траса противником, тому попросили знайомого таксиста, взяв дружину. І ми начебто всі їхали у цивільному одязі в село.
Підбиту техніку знайшли швидко, але коли я заліз всередину, то знайти тіло було нереально. Зайшов його тільки по згорілому бронежилету та шолому. Те, що залишилося від нього, ми упакували в плівку і відразу відвезли до глухівського моргу, повідомили про це побратимам. Вже далі його відвезли на батьківщину та поховали. Згодом указом Президента йому надали звання героя України.
Їдучи у Вугледар, попрощався з усіма та заповів свої наукові праці
– А як ти опинився на сході?
Наших хлопців відправили у 72- у бригаду, вони стали учасниками знаменитої битви за Вугледар. На жаль, були серед наших і загиблі. Тоді я мав їхати з ними, але перебував в іншому підрозділі, згідно з наказом.
Це була дуже велика травма для мене. Досі картаю себе за те, що не поїхав з ними. Тож коли надійшов наказ особисто на мене стати до лав 72-ої бригади Чорних Запорожців, не шукав якихось способів, як можна залишитися вдома, – на фронт треба все одно комусь їхати. З березня цього року я у складі легендарної бригади Чорних Запорожців.
– Розкажи, будь ласка, про перші місяці на фронті. Чи було важко?
Їдучи у Вугледар, попрощався з усіма та заповів свої наукові праці. Настрій був пригнічений у всіх, хто їхав туди на поповнення. Коли приїхав, відразу потрапив у вир. Мені казали: "Ти будеш навідником, будеш на коптері літати, таких молодих на першу лінію не відправляють".
На полігоні зарекомендував себе гарним кулеметником і, не побувши й декількох днів, на третій лінії, вночі, мене відправили на нуль. Спочатку взагалі не розумів, що робити, які завдання, і ніхто мені не давав відповіді на це. Думав, що ми тут тимчасово, або щось охороняємо, або буде якась ротація. Військові, які пройшли це все, просто сміялися і казали: «Нічого страшного, ти скоро зрозумієш, що треба робити».
Виявляється, що треба просто виживати, що там є свій і чужий, є сектор вогню і всі, хто потрапляють до нього, мають бути знищені.
Про хвостатого друга і забезпечення
– Ми слідкуємо за тобою у соціальних мережах і знаємо, що на фронті у тебе з’явився чотирилапий товариш – кіт. Ти вже придумав йому ім’я?
Там в лісопосадках дуже багато тварин: фазани, лисиці, всякі бурундуки, пташки. Звичайно, що домашні тварини також з'являються і живуть своїм життям. Так, в мене з'явився товариш, ми познайомилися з ним на позиції.
Рання весна, спостерігаю за переміщенням противника через тепловізор і відчуваю, що хтось так гарненько дав по шолому ляща. Було дуже страшно: ти обертаєшся з тепловізором, щоб побачити, хто ж тебе вдарив, і нікого не бачиш. Підіймаєш голову і бачиш, що сидить якась тваринка і просто грається з твоїм шоломом.
Потім, коли вже сонечко пригріло, я побачив як до нас на позицію постійно приходить чорний кіт. Хлопці його ніяк не називають – у нього немає імені, але він такий благородний, породистий і вихований. Ніколи там не нявкає, не просить їжі, якщо його проганяють -– він іде геть, а якщо йому дати трішки ласки, він, звичайно, буде сидіти на руках.
Згодом ми з ним гарно потоваришували, він постійно приходить до нас у бліндаж і ночує з нами. Він не боїться обстрілів, дивно, як він там взагалі виживає. Хлопці не виживають, а тварина в цьому постійно живе, ми завжди хвилюємося, якщо він десь там на декілька днів пропадає, але він з'являється – ми радіємо. Ми радіємо, що у нас є така тварина, яка хоч якусь дає нам ніжність та ласку. Цього не вистачає хлопцям.
– Олександре, а чи забезпечений твій підрозділ всім необхідним, чи допомагають вам земляки?
Я медійна людина, тож кожен мій пост у Фейсбуці викликає велику кількість підтримки. Люди постійно моляться, люди постійно допомагають. Я розумію, що можу це зупинити, але без цього контакту з людьми ми не мали б потужного волонтерського руху.
Коли людям пишеш, контактуєш з ними, то вони розуміють, що у нас є певні потреби, що інколи нам треба допомога. Хоча волонтери постійно наражаються на критику, бо не все можна озвучувати в мережах. Інколи волонтери говорять: «Треба хлопців нагодувати», а їм пишуть: «Як це, нагодувати? Вони всі нагодовані, купа тушкованки у них. Це волонтери хочуть собі гроші на кишеню».
Ніхто не дасть збрехати, що у лютому було дуже важко, логістика із харчами просто була порушена. Хлопці сиділи без води, топили сніг і були раді будь-чому. В такі моменти ти розумієш, що не можеш постійно просити у людей кашу, треба попросити волонтерів, щоб вони надіслали хоча б якусь там Мівіну. Рано чи пізно місцеве населення однаково не зможе нам допомогти, адже на їх плечах сотні людей у військовій формі, які хочуть їсти кожен день.
Глухівчани нас настільки підтримують, у нас завжди є солодке, кава, заварні супчики, тепловізори, радіостанції. Тобто на цей час мій підрозділ забезпечений всім, але не без втрат: постійно щось втрачається, бо це ж війна, щось треба оновлювати. Я хочу подякувати волонтерам.
"Чому мій чоловік загинув, а не ти?".
– Ти писав, що тобі буде важко повертатися з війни. Що ти мав на увазі?
Я розумів, що повертатися додому буде непросто. Це великий тиск, ти зустрічаєш людей, які хочуть тебе обійняти й водночас розуміють, що можуть тебе більше не побачити. Ти бачиш в очах людей і радість, і тугу.
Дуже боляче зустрічати дружин загиблих побратимів, дуже болісно зустрічати побратимів без кінцівок: хочеться всіх обійняти, хочеться сісти та разом поплакати. Ти бачиш молоду жінку з дитиною і розумієш, що її чоловіка вже немає. Я не знаю чому, але чомусь ти постійно відчуваєш провину.
Можливо, вони також думають: "Чому мій чоловік загинув, а не ти?". Чомусь постійно себе відчуваю винуватим, хоча начебто також так само воюю, як і всі, але поки що живий.
Тому ось така напруга присутня. Ми з дружиною намагаємося більше часу проводити на природі, їздити в інші міста, щоб не так часто зустрічати очі, які відправляють тебе в останню путь. Ну…, вони не проводжають, але ти сам думаєш: повернусь, не повернусь.
– Як ти вважаєш, чим все завершиться: чи зможемо ми перемогти ворога? Чи винесемо ми уроки з цієї війни?
Противник у нас досі дуже сильний. І ми це відчуваємо. Я бачу, як вони працюють по нас, і розумію, що навпроти не ідіоти: там якісні танкісти, якісні мінометники, гарна авіація, яка по першому виклику працює. І я розумію, яка перевага у них по боєприпасах, їх просто безмежна кількість. Вони їх не жаліють, щоб вбити одного піхотинця вони можуть витрачати десятки протитанкових ракет, які ми витрачаємо тільки на танки.
Але вони нас, звичайно, не зможуть виграти. Тому що вони чужинці, їм доведеться тікати. Все залежить від нашої витримки й від постачання європейського та американського озброєння.
Але після перемоги ми оберемо ідіотів, які "похерять" ЗСУ і дочекаємося, коли росія набереться сили. А коли вона вдарить ще раз, це буде боляче і ще страшніше, ніж зараз.
На жаль, ми настільки швидко все забуваємо, не робимо жодних висновків. Я не вірю, що ми будемо вкладати гроші в систему протиповітряної оборони та інше озброєння. Ми залишимося тими ж самими, все заспокоїться, настане пауза.
Але це буде пауза перед ще більш кривавою війною, яка може бути й за 10, й за 20 років, коли росія набереться сил та досвіду. росія ніколи нам не пробачить свої ж поразки й те, що вона програє в цій війні. Вона не пробачить нам, вона буде воювати з нами. І вона вже готує нове покоління, нове покоління солдатів.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
