26 квітня – день пам’яті аварії на Чорнобильській атомній електростанції. У світі згадують тих, хто загинув чи постраждав унаслідок наймасштабнішої техногенної катастрофи минулого століття. А також розказують історії людей, які і мільйони українців нині, колись були змушені покинути свої домівки. Спогадами з Глухів.City поділилася переселенка Ніна Лисюк.
Із пані Ніною ми зустрічаємося на тихій алеї біля пам’ятника чорнобильцям. Зазвичай вона не приходить сюди, бо не любить згадувати минуле. Але до роковин Чорнобильської трагедії погоджується повернутися спогадами на понад три десятиліття назад.
Ніч, що змінила все
Квітень 1986 року. Пані Ніні – 35. Вона разом із чоловіком та двома дітьми живе в селищі Поліському на Київщині – у будинку, зведеному своїми руками з нуля. Тут усе так, як вона хотіла: перший поверх із п’ятьма кімнатами, на другому – великий спільний простір, у дворі – ладний сарай та господарство – дві білі кози.
«Багато чого з пам’яті стерлося. Позабувала імена колишніх сусідів, не пам’ятаю навіть іноді, що минулого тижня було. А назву вулиці, де колись жили, знаю досі – Пархоменка. І будинок номер 45», – розказує пані Ніна.
Чоловік пані Ніни – начальник Поліської пожежної частини. Сама вона працює завідувачкою складу в місцевому училищі. Діти ходять до школи.
Усе стабільно та спокійно аж до ночі з 25 на 26 квітня – о 1:23 вибухнув четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції.
«Мій чоловік був на чергуванні, а ми спали й не чули вибух. Про те, що щось трапилося, зрозуміла коли вночі почали ганяти машини. Було ясно – не все в порядку, але про аварію на станції тоді не думала. На ранок про катастрофу знали всі сусіди, але що робити – не розумів ніхто», – згадує жінка.
Чоловік пані Ніни разом з іншими пожежниками виїхали на ліквідацію наслідків аварії. Жителям Поліського почали роздавати таблетки йоду. Спецтехнікою мили асфальт у селищі, а військові заміряли рівень радіації. Попри це, поліщуків переконували – боятися опромінення не варто.
«Ми й далі жили, як і до вибуху. Чоловік, щоправда, постійно був на роботі. А так усі займалися буденними справами», – говорить пані Ніна.
Весняне, покинуте навесні
Із першим потрясінням жінка зіштовхнулася на початку травня. Її мати Катерина Доманчук жила в селі Весняному. Воно потрапило в тридцятикілометрову зону обов’язкового відселення. Пані Ніна поїхала допомагати матері переїжджати.
Жителям Весняного дозволили взяти лише найнеобхідніше. Обіцяли, що переїзд тимчасовий. Мовляв, за кілька місяців усі повернуться додому. Та пані Ніна знала – батьківську хату вона вже не побачить, а її мати додому ніколи не повернеться.
«Селянам наказали залишати худобу та тварин. Хтось намагався сховати котів і собак, щоб вивезти їх із собою. Ми повипускали корів, свиней, курей. Насипали їм зерна та їжі, скільки могли. Навколо було стільки звуків, люди плакали, обіймали один одного та свою худобу. Потім сіли в машини й колоною почали виїжджати із села», – не без сліз згадує переселенка.
Матір пані Ніни та її тітка Параска отримали будинок у селі Єрківці на Київщині.
Покинута хата у Весняному.
Життя на межі зони відчуження
Попри масову евакуацію сусідніх населених пунктів, жителі Поліського і далі мешкали в селищі. В училище, де працювала Ніна Лисюк, працівники зони відчуження заїжджали переодягатися: свій робочий одяг скидали в підвал навчального закладу. Там, думає пані Ніна, він досі й лежить.
«До нас навіть привозили форму, будівельні та навчальні матеріали з училища, що раніше працювало в Прип’яті. І ніхто тоді не говорив, може, речі заражені радіацією. Сказали користуватися і все», – розповідає жінка.
Час від часу в домі потрібно було заміряти рівень радіації. Для цього родинам видавали дозиметри, казали підвішувати їх у якійсь кімнаті до люстри та не знімати упродовж доби.
«Поміряли радіацію, записали показники. Говорили, що все добре, хвилюватися ні про що. А поліщуків тим часом то головний біль турбував, то непритомніли, то в дітей кров носом починала йти без причини», – згадує жінка.
Поліське, 2013 рік.
Про необхідність розселення Поліського заговорили лише за п’ять років після трагедії. Ще кілька років знадобилося, аби дочекатися нових будинків – їх зводили спеціально для переселенців.
У 1993 році Лисюки почали збирати речі та готуватися до переїзду в нове місто – Глухів.
«У нас була машина – білий «комбі». Навіть номерний знак пам’ятаю – 6069. Його перед від’їздом заміряли дозиметром і сказали, що «фонить». А ми ж на ньому весь час їздили. Ми із чоловіком зібралися і відвезли автівку до пропускника в «зону». Там її забрав військовий, щоб відправити на стоянку подібних, заражених радіацією, машин. А як там насправді склалося – я не знаю», – розказує пані Ніна.
неРідний Глухів
Родина Лисюків останніми з переселенців виїжджали з Поліського. Це було на Трійцю. У речах їх не обмежували – брати дозволяли все. Та від цього залишати рідну оселю було не легше.
Поліське, 2013 рік. Частина будинку пані Ніни. Другий поверх обвалився
Глухів став новим домом для пані Ніни та її родини. Тут народилися її онучка та правнучка. Від Поліського лишилися тільки спогади.
Селище, що колись було рідним, зараз покинуте. Будинок Лисюків спочатку знищив час – посеред хати навіть виріс дуб. А кілька років тому його накрив вогонь під час масштабних пожеж у Чорнобильській зоні.
«Ми стільки сил вклали у свій будинок, виростили там дітей. Там було наше життя і іншого не хотілося. Передати не можу, як це. Ще багато років після приїзду в Глухів я думала, що якщо мені скажуть «можна повернутися в Поліське» – я завтра зберуся та поїду назад», – зізнається пані Ніна.
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram
