Глухівчанин Микола Максимов шість років служив у війську та загинув, боронячи Україну від російських окупантів. Його сестра Марина згадує: патріотизм у брата був із дитинства. Ще у молодших класах він настільки захопився історією України, що знав шкільний підручник майже напам’ять. Про шлях Миколи — від студентських мрій до служби в розвідці — читайте далі.
Хотів працювати з дітьми
У юності Микола серйозно займався спортом, зокрема пауерліфтингом. Після школи вступив до Глухівського педагогічного університету на факультет дошкільної освіти. Сестра каже: брат дуже любив дітей і мріяв після війни створити простір для тих, хто потребує підтримки.
«Він хотів зробити щось на кшталт клубу “Мужність”, але для дітей із вразливих категорій. Щоб там була спортивна зала, місце, де можна поїсти після занять. Це була його велика мрія», — розповідає Марина Максимова.
З початком російсько-української війни у 2014 році Микола хотів одразу йти на фронт. Тоді рідним вдалося його відмовити, однак він активно проходив військові курси та готувався до служби. А вже у 2016 році повідомив сім’ї, що ухвалив остаточне рішення.
«Увечері просто сказав, що зранку має бути у військкоматі. Ми вже не змогли його переконати залишитися», — згадує сестра.
Від танкіста до розвідника
Службу Микола почав у танкових військах. Виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині. Згодом перейшов до розвідувального взводу 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї бригади, де став командиром відділення.
За словами сестри, рішення змінити напрям служби було пов’язане навіть із його статурою.
«Він жартував, що ще трохи потренується — і в танк уже не поміститься. Був кремезний, великий. А в розвідці, казав, почувався на своєму місці».
Спочатку військові називали його «Удавом», але згодом закріпився інший позивний — «Танчик».
«Не через танкові війська. Просто він був таким: якщо йти — то першим, напролом», — пояснює Марина.
«Ми були одним цілим»
Востаннє сестра бачила Миколу на старий Новий рік. На початку 2022-го він перебував на навчаннях, а за тиждень до повномасштабного вторгнення повернувся у частину. Велику війну зустрів у Конотопі, згодом брав участь у боях за Чернігівщину та біля Батурина.
Марина хотіла приїхати до брата, коли його підрозділ перебував у Конотопі, однак він не дозволив.
«Казав, що ще небезпечно, невідомо, чи всі росіяни відійшли. Дозволяв тільки відеозв’язок».
Після цього Миколу перекинули на Луганщину. 5 травня 2022 року він загинув під Попасною внаслідок мінометного обстрілу. Того вечора сестра довго говорила з ним телефоном.
«Ми спілкувалися десь о пів на восьму. А через годину-півтори його не стало. Він сказав, що хлопці чекають, що роботи багато, і просив триматися».
Про загибель Миколи Марині повідомили його побратими, які особисто приїхали до неї додому.
«Вони знали, наскільки ми були близькі. Ми справді були одним цілим. Не хотілося вірити в те, що сталося».
«Я сьогодні живий, а завтра мене немає»
Побратими, каже сестра, дуже поважали Миколу. Для них він був не лише командиром, а й другом та людиною, на яку можна покластися.
«Він ніколи не ставив себе вище за інших. Для хлопців був і командиром, і братом. Вони досі підтримують зв’язок зі мною».
Нагороди Миколи за шість років служби
Миколі було 34 роки. Він мав багато планів на майбутнє — хотів розвиватися у спорті, мріяв здати норматив на майстра спорту. Власної сім’ї так і не створив, хоча дуже любив дітей і багато часу проводив із племінниками.
«Я питала його про сім’ю, а він відповідав: “Я сьогодні живий, а завтра мене немає. Яка може бути сім’я?” Тому племінники для нього були як рідні діти».
Після ранньої втрати батьків Марина та Микола стали одне для одного найближчими людьми.
«Спочатку він тягнувся до мене, як до мами. А коли виріс — вже сам підтримував мене і морально, і фінансово. Ми дуже трималися одне за одного».
Сестра згадує, що Микола рідко фотографувався. Проте за кілька днів до трагічної загибелі він надіслав Марині своє фото. Вона каже, що тоді в неї аж сироти побігли по шкірі, ніби брат передчував щось недобре.
Сестра згадує: Микола не любив фотографуватися. Але за кілька днів до загибелі несподівано надіслав їй своє фото.
«Тоді в мене аж мурахи пішли по шкірі. Наче він щось відчував».
Translation into English
Mykola Maksymov, a native of Hlukhiv, served in the military for six years and died defending Ukraine against Russian occupiers. His sister, Maryna, recalls that her brother had been patriotic since childhood. Even in elementary school, he was so fascinated by Ukrainian history that he knew his school textbook almost by heart. Read on to learn about Mykola’s journey — from his student dreams to his service in intelligence.
He Wanted to Work with Children
In his youth, Mykola was seriously involved in sports, particularly powerlifting. After high school, he enrolled in the Department of Preschool Education at Hlukhiv Pedagogical University. His sister says: My brother loved children very much and dreamed of creating a space after the war for those in need of support.
‘He wanted to create something like the “Courage” club, but for children from vulnerable groups. He envisioned a gym there, a place where they could eat after classes. That was his big dream”, — says Marina Maksimova.
When the Russian-Ukrainian war began in 2014, Mykola wanted to go to the front immediately. His family managed to talk him out of it at the time, but he actively took military courses and prepared for service. Then, in 2016, he told his family that he had made his final decision.
“In the evening, he simply said that he had to be at the military registration office in the morning. We couldn’t convince him to stay”, — his sister recalls.
From Tank Crewman to Reconnaissance Soldier
Mykola began his service in the tank forces. He carried out combat missions in the Donetsk and Luhansk regions. He later transferred to the reconnaissance platoon of the 15th Separate Motorized Infantry Battalion of the 58th Brigade, where he became a squad leader.
According to his sister, the decision to change his branch of service was even linked to his physique.
“He joked that if he worked out a little more, he wouldn’t fit in a tank anymore. He was stocky and big. But in reconnaissance, he said, he felt right at home”.
At first, the soldiers called him “Udav,” but later another call sign stuck — “Tanchik.”
“Not because of the tank forces. He was just that kind of person: if he went, he went first, head-on”, — explains Marina.
“We were one and the same”
His sister last saw Mykola on Old New Year’s Day. In early 2022, he was away on training exercises, and returned to his unit a week before the full-scale invasion. He faced the full-scale war in Konotop, and later took part in battles in the Chernihiv region and near Baturyn.
Marina wanted to visit her brother while his unit was in Konotop, but he wouldn’t let her.
“He said it was still dangerous, and we didn’t know if all the Russians had withdrawn. He only allowed video calls”
After that, Mykola was transferred to the Luhansk region. On May 5, 2022, he was killed near Popasna as a result of mortar fire. That evening, his sister spoke with him on the phone for a long time.
“We talked around 7:30 p.m. And an hour and a half later, he was gone. He said the guys were waiting, that there was a lot of work to do, and asked me to hang in there”.
Mykola’s comrades informed Maryna of his death; they came to her home in person.
“They knew how close we were. We really were one. I didn’t want to believe what had happened”.
“I’m alive today, but tomorrow I’m gone”
His comrades, his sister says, held Mykola in very high regard. To them, he was not only a commander but also a friend and someone they could rely on.
“He never put himself above others. To the guys, he was both a commander and a brother. They still keep in touch with me”.
Mykola was 34 years old. He had many plans for the future — he wanted to advance in sports and dreamed of qualifying as a master of sports. He never started a family of his own, though he loved children dearly and spent a lot of time with his nephews.
“I asked him about a family, and he replied, ‘I’m alive today, but tomorrow I’m gone. What kind of family could there be?’ That’s why his nephews were like his own children to him”.
After the early loss of their parents, Marina and Mykola became the closest people to each other.
“At first, he looked up to me like a mother. And when he grew up, he supported me both emotionally and financially. We really leaned on each other”.
His sister recalls: Mykola didn’t like having his picture taken. But a few days before his death, he unexpectedly sent her a photo of himself.
