Село Студенок Есманьської громади розташоване за лічені метри від кордону. Колись воно славилося своїми джерелами, міцним господарством і потопало в квітах, а сьогодні стоїть пусткою. Староста Петро Єременко та місцева жителька Олена Мягких розповіли про життя під вогнем, втрачений рай і чому повернення додому залишається їхньою головною мрією.
Село на самій межі
Назва Студенок походить від численних джерел із крижаною водою. Але близькість до природи обернулася географічною пасткою: відстань від будинків до території ворога — від 100 до 300 метрів.
«На кордоні якраз наше село. Звідти діставали мінометні обстріли, все долітало зразу», — згадує староста Петро Єременко.
Сільська рада
До війни тут проживало майже 400 людей, працювали школа та садочки. Життя трималося на власних господарствах: люди мали худобу та працювали на агрофірмах. У селі скрізь був асфальт — це була нечувана розкіш.
«Після того, як по твоїй вулиці гоняли на пашу три колгоспних стада, до клубу ми часто йшли босоніж, а вже там, під колонкою, мили ноги й взувалися», — згадує жителька села Олена Мягких.
Фельдшерсько-акушерський пункт
Коли концерт — то святий день
Головним місцем сили в Студенку завжди був Будинок культури. Життя на селі важке: городи, косовиця, колгоспні буряки, але коли наближалося свято, Студенок оживав. Навпроти клубу вішали великі саморобні афіші, і це був обов'язковий ритуал. Збиралися всі — від мала до велика.
«Не дай Боже, пастухи забудуть раніше пригнати стадо в село. Бо людям же треба було швиденько попорати худобу й бігти на концерт. У будь-яку погоду, в дощ чи сніг, бігли на репетиції. Навіть із застудою в нетопленому клубі — легко», — розповідає Олена.
Захід до дня закоханих в Будинку культури
Танцювальний майданчик
Самооборона та «народні енергетики»
24 лютого 2022 року Студенок зустрів звуками стрільби. Староста відразу організував нічні патрулі для спокою мешканців. Коли через постійні обстріли офіційні служби не могли виїхати на виклики, селяни лагодили все самі: і водопроводи, і трансформатори. Місцевий житель Олександр Волончук фактично самотужки тримав енергозабезпечення села, ризикуючи життям на стовпах під вогнем.
Сільський клуб
Наслідки російських атак по сільському клубу
Наслідки російських атак по сільському клубу
А водночас із цим люди намагалися зберегти красу. Олена Мягких роками висаджувала в селі підсніжники – сортові галантуси. Спочатку у власному дворі, потім викарчувала бур'яни перед садком, згодом — біля сусідської порожньої хати й через дорогу.
Спортивна зала
Місцева капличка збудована на місці зруйнованої церкви
«Коли вони квітували, можна було з розуму зійти від краси. Ромашки цвіли — з міста приїздили фотографуватися. А потім на Дні села староста Петро Єременко вручив мені й іншим дівчатам грамоти за квітники. Це стало рушійною силою — село просто потонуло в квітах. Чого варті були лише сортові іриси — наші північні орхідеї! Нам було так добре вдома. Ми просто не повною мірою розуміли це щастя, поки не прийшла війна», — ділиться Олена.
Дошкільний навчальний заклад до російської агресії
Наслідки російських атак по дошкільному закладу
Наслідки російських атак по дошкільному закладу
Безпекова ситуація: Студенок на межі з «сірою зоною»
Із серпня 2025 року характер обстрілів у селі змінився на масове спалювання будинків. Як каже староста, росіяни почали цілеспрямовано палити мінімум по два господарства щодня. Спалили й ті великі підприємства, які давали людям роботу.
Контора колгоспу
Магазин до та після російської агресії
Ще один магазин після російського обстрілу
Критичну ситуацію підтверджують дані аналітичної мапи проєкту DeepState. Станом на кінець травня 2026 року села громади фактично перетворилися на лінію фронту. Ворог зайняв 2,88 км² у селі Сопич та 0,55 км² у Комарівці.
При цьому динаміка розширення «сірої зони» є загрозливою. Лише у Сопичі станом на 30 травня 2026 року її площа збільшилася з 4,13 км² до 8,26 км². Біля Комарівки вона становить 9,19 км², а території навколо Харківки (1,78 км²), Сидорівки (1,08 км²) та Бобилівки (0,44 км²) наразі перебувають у суто «сірій зоні».
Спорожніле село, втрачені життя та квіти в евакуації
Останні троє мешканців залишили Студенок 20 жовтня 2025 року. Село спорожніло. Війна забрала не лише будинки, а й життя. Петро Єременко згадує Тетяну Лисенко, яка виїхала з села до Глухова, але загинула там під час авіаудару по гуртожитку, та Анатолія Мягких, якого вбило міною прямо на порозі власного дому. Сам староста отримав осколкові поранення ніг, 20 травня 2025 року, коли ворожий дрон скинув на нього вибухівку в центрі села.
Жителі роз'їхалися по всій країні, але зв'язок не втратили. Олена Мягких розповідає, що навесні продавала свої квіти, а дівчата, які купували, дізнавшись, що вона переселенка, почали надсилати їй зворотні посилки з гостинцями та фотографіями її ж квітів, які тепер цвітуть в інших регіонах.
Квіти Олени Мягких
Квіти Олени Мягких
Надія на повернення
Попри те, що повертатися майже нікуди, жителі Студенка відмовляються ховати своє село. Вони вірять, що це розлука тимчасова.
«Я щиро сподіваюся, що мої квіти дочекаються мене. Ми вже домовилися з моєю вихованкою: як тільки повернемося додому, перше, що зробимо — висадимо квіти біля нашої Кринички на в'їзді в село. Тієї, яку облаштовував ще мій тато і де дерева зараз побиті клятими росіянами. Ми все відбудуємо. Аби було куди повертатися», — підсумовує Олена Мягких.
Дитячий садочок до та після
Сільська школа
Наслідки російських атак по сільській школі
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
