У прикордонному Глухові, де тишу надто часто порушують відлуння війни, розгортається зовсім інша, тиха й світла історія. Це розповідь про 14-річну Вероніку, дівчинку з особливими потребами, та її маму Наталію Хромущенко. Попри постійну небезпеку, обмеження та пережите, вони прийняли свідоме рішення – залишитися вдома. І не просто виживати, а створювати навколо себе світ, сповнений безумовної любові, де кожен покинутий кіт, собака чи навіть старий півень знаходять свій затишний притулок і турботу.
Світ, де оживає Діснеєвська казка
Коли вперше відчиняєш двері й переступаєш поріг цього подвір'я, на мить перехоплює подих. Здається, ніби ти випадково потрапив у класичний мультфільм студії Дісней: той самий момент, коли казкова принцеса починає співати, і до неї звідусіль злітаються птахи та збігаються звірі.
У цьому глухівському дворі все відбувається точнісінько так само. Варто Вероніці вийти на ганок, як з-під розлогих кущів, з-за кутів будинку та прочинених дверей починають з'являтися її чотирилапі друзі. Спершу гостей впевнено зустрічає собака у красивому вбранні – її лагідно кличуть Зая. Вона зовсім не налаштована охороняти територію від чужинців — натомість Зая одразу ж довірливо падає на спину, підставляючи живіт і всім своїм виглядом просячи її почухати.
Слідом за нею, обережно перебираючи лапами, підтягується котяча гвардія. Першим іде вугільно-чорний Карамелька, а за ним, ліниво мружачись від сонця, ступає пухнастий кіт ніжного персикового відтінку з солодким іменем Зефір. Десь неподалік крутиться і третій муркотун – Сладун.
«У нас іще є собака Марта, але вона зараз зачинена в хаті. Познайомимо вас пізніше, бо вона занадто активна, – посміхається мама Вероніки, Наталія, і киває в бік будинку. – Бідні ті двері, бо Марта так рветься на волю! Дуже хоче дізнатися, що за незнайомці з'явилися на її території».
Усі ці хвостаті й пернаті мешканці подвір'я – не просто домашні улюбленці, а найближчі друзі дівчинки. Для Вероніки догляд за цією великою родиною – не просто щоденний обов'язок, а справжній життєвий ритуал, який робить її щасливою. День у день вона стає для них кимось на кшталт шеф-кухарки у вишуканому ресторані. Дівчинка складає меню для своїх підопічних настільки ретельно, що тут завжди є поживна основна страва, ситні закуски та особливі смаколики.
Ми якраз прийшли в годину, коли Вероніка збирається погодувати своїх курок, тож маємо змогу на власні очі побачити цей кулінарний ритуал у дії.
«Дівчата мої, курочки!» – кличе Вероніка, коли підходить до будиночків своїх птахів. Один із них дівчина навіть прикрасила власноруч: повісила табличку з написом «Cool chicks live here» («Тут живуть круті курчата») та яскраво розмалювала фарбами, аби пернатим було затишніше.
У відповідь на її голос подвір'я вибухає різноголосим кудахканням – птахи підбігають до своїх мисок.
«Іноді я можу давати їм якісь крупи, чи смаколики або ягоди, – серйозно розповідає дівчинка, насипаючи корм у годівниці. – Ось, наприклад, вівсяні пластівці даю — це в нас теж як десерт».
Усе почалося з поїздки в Ямпіль...
Ця велика перната історія почалася кілька років тому з невеликої подорожі. Тоді Вероніка разом із мамою поїхала на екскурсію до станції юних натуралістів в Ямпіль. Саме там дівчинка вперше зблизька побачила породистих, незвичних птахів і так ними захопилася, що загорілася ідеєю створити власне пташине царство. Причому підійшла до справи максимально відповідально.
«Я одразу дізналася, яку саме породу хочу, – ділися Вероніка. – Мені дуже хотілося, щоб вони несли кольорові яйця і щоб добре неслися. Ті, що кольорові, можуть нести зелені яйця, інші – шоколадні, а можуть бути навіть рожеві. Але це залежить від того, чим ти їх годуєш. У всьому цьому треба добре розбиратися. Взагалі-то, вони мають нести по п'ять або шість яєць, але через те, що вони вже старенькі, можуть деколи й зовсім не нестися».
Вероніка знає характер кожної пташки. Вона згадує, як купувала їх на базарі: «Вони зовсім маленькими сиділи там, голодні. Тепер у них залишився цей страх, що їжі раптом не буде. А ось ці великі теж стоять і чекають. Вони навіть ревнують, якщо я не даю їм хліба... Хліб вони просто обожнюють!» .
До догляду за птахами дівчинка підходить дуже серйозно: вона постійно вивчає різні породи, читає, чим краще годувати пернатих, аби вони почувалися добре та гарно неслися. Серед її пташиного царства є й особливий улюбленець – півень Петруша. Він має вже поважний вік і зростав разом із Веронікою із самого її дитинства.
«Йому вже десь дванадцять років, – каже Вероніка. – Насправді півні стільки взагалі не живуть. Ми його забирали вже дорослим, коли йому було, мабуть, роки три. Але я вже точно знаю, що їм можна давати, а що ні. Рисові зерна, наприклад, для нього — це найкращі смаколики».
“Дві гарячі сльози на тарілку”
Більшість тварин на цьому подвір'ї з'явилися не випадково. Вероніка має дивовижний дар – вона тонко відчуває чужий біль і не здатна пройти повз тих, кому важко. Історія появи чорного кота Карамельки досі викликає у мами Наталії трепетні спогади.
«Карамельку ми забрали перед першим вересня, коли святкували останній день літа, – згадує Наталія Хромущенко. – У нас є така сімейна традиція. Тоді Вероніка йшла чи то в другий, чи то в третій клас, і ми обідали в ресторані. Оскільки у вересні в неї день народження, я заздалегідь запитала, що б вона хотіла отримати у подарунок. І тут у неї з очей просто дві такі гарячі сльози впали прямо на тарілку. Вона тихо каже: "Ти мені все одно це не купиш". Я почала цікавитися. А вона відповідає: "Таке чорненьке, маленьке..."».
Виявилося, що під час прогулянок біля парку Вероніка побачила безпритульне кошеня. «Я ж лише один раз його тоді погодувала», – додає свої деталі до історії дівчинка. Проте цього одного разу виявилося достатньо, щоб дитяче серце прикипіло до живої душі. Кошеня, звісно, забрали додому та подарували на день народження.
Ця безмежна емпатія дівчинки не знає сезонів. Минулої зими, коли Глухів засипало снігом, Вероніка щодня варила теплі каші для безпритульних собак, ретельно пакувала їх у контейнери, а мама несла ці пакунки через величезні кучугури, аби нагодувати голодних тварин на вулицях.
Бути мамою та психологом під обстрілами
Мама Вероніки, Наталія Хромущенко – за освітою практична психологиня, гештальт-терапевтка. Усе життя вона мешкає у Глухові, викладала в школах та інституті, розвивала власну справу. Наталія зізнається: виховувати дитину з особливими потребами – це щоденна тонка праця, де немає вихідних. А робити це під звуки прикордонних обстрілів – випробування, яке вимагає залізобетонної стійкості.
«Ну, я сказала б так: у кожної дитини абсолютно, в кожної, є свої особливості, – роздумує Наталія. – Є особливості, які… рухають дитину по життю, які треба розвивати, яким треба приділяти найбільше, як я вважаю, уваги. А є особливості, які не тільки заважають жити, а інколи загрожують самому життю дитини. Тому тут і найбільше, і найважче, де треба більше контролювати, де треба більше приділити уваги. І в цьому і складність».
Раніше їхні спільні дні були сповнені маленьких, але таких важливих радостей. Щоліта родина мала незмінну традицію — щодня їздити на річку, адже Вероніка обожнює плавати. Вони могли годинами гуляти міськими парками та скверами, не рахуючи час. Сьогодні ж кожен їхній крок диктує безпекова ситуація. Будь-яка прогулянка прикордонним містом тепер перетворюється на квест, де під час раптових повітряних тривог доводиться буквально ховатися в чагарниках.
«Цього року ми на річку не їздимо, – ділиться мама. – Самі прогулянки тепер дуже обмежені в часі, далеко від дому ми не відходимо. Бувало, що ми гуляли в парку, і нам кілька разів довелося поспіхом ховатися від обстрілів під деревами у кропиві. Ми намагаємося стежити за попередженнями, але вони є не завжди. Улюблене місце Вероніки – це собачий майданчик. Там вона спілкується і з тваринами, і з іншими собачниками, для неї це надзвичайно важливо. Але зараз туди майже ніхто не виходить, дуже рідко когось зустрінеш».
Свідомий вибір свого щасливого життя
Питання евакуації для цієї родини ніколи не було простим. Вони намагалися виїхати, мали короткий досвід життя в іншому місці, але швидко зрозуміли, що чужі стіни не подарують їм спокою.
«Наше рішення залишитися вдома – це рішення не одного дня, – каже Наталія. – У нас і був невеличкий досвід так званої евакуації. Для мене основним і вирішальним є те, щоб Вероніці було добре. Я абсолютно не тримаюся за сам будинок, стіни чи якісь квіти у дворі. Головне – щоб нове місце повністю задовольняло потреби моєї дитини, щоб не руйнувався звичний ритм її життя і щоб її емоційний стан залишався стабільним. Оскільки такого варіанту ми не знайшли, ми залишаємося вдома. І намагаємося, наскільки це можливо в нинішній ситуації, прожити своє щасливе життя».
І поки дорослі шукають вихід із глобальних криз, 14-річна Вероніка продовжує щодня рятувати свій власний, маленький всесвіт. Кожного разу, збираючись на прогулянку, вона не забуває покласти до кишені чергові ласощі.
«Я завжди беру їжу і своїм тваринам, і безпритульним, – каже Вероніка. – Іноді, коли ми просто ходимо вулицями, я їх підгодовую. Наприклад, у центрі є одна собака – Настя, яка постійно підходить до мене, щойно побачить. Вона мене вже знає й одразу просить їсти».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
