Для когось радіотехніка – це складні схеми, формули й купи дротів. А для глухівчанина Володимира Ковальчука це спосіб навчити дітей самостійності, логіці та вмінню працювати власними руками. Він викладає в Міському центрі позашкільної освіти, хоча сам займається радіотехнікою вже 57 років – це його пристрасть і головне джерело наснаги.
Про те, як у прикордонному місті тримати гурток під час війни, чому позашкілля дає дітям більше за школу та чим сьогодні живуть його вихованці – у нашому матеріалі.
«Навчити того, що знадобиться в житті»
Шлях Володимира Ковальчука до гурткової освіти був насиченим: за плечима – робота на підприємствах, заводах і багато років у сфері культури, музики та спорті. Проте справжнім захопленням із 9-го класу залишалася радіотехніка, любов до якої йому ще в дитинстві прищепив батько – вчитель фізики та математики.
Ця пристрасть згодом переросла в справу життя – уже два десятиліття пан Володимир викладає в Глухівському міському центрі позашкільної освіти (МЦПО). Нещодавно викладач відзначив свій 70-річний ювілей, із чим його щиро привітав колектив закладу.
Проте головною нагородою для ювіляра залишаються успіхи його вихованців. Пан Володимир щиро вболіває за позашкільну освіту та переконаний: саме тут дитина знаходить свій справжній вектор у житті.
«Школа дає загальну освіту: трошки історії, трошки мови чи фізики. А в позашкіллі дитина звертає увагу на щось конкретне й шукає свою нішу, – ділиться викладач. – Наші діти вчаться паяти, користуватися приладами, свердлити, шліфувати, фарбувати, шукати інформацію в інтернеті та збирати складні конструкції. Навіть якщо дитина не стане радіотехніком, вона обов’язково знатиме, як зробити щось власними руками. Це головне кредо нашого закладу – навчити того, що завжди знадобиться в житті».
«Діти бачать реальну користь»
За 20 років викладання через його гурток пройшли сотні дітей різного віку – від першокласників до студентів коледжу. Навчаються всі на рівних: і ті, у кого є хист від народження, і ті, хто приходить «за компанію» або щоб просто знайти друзів. До кожного викладач шукає свій підхід – комусь треба пояснити один раз, а комусь кілька, аби розкрити потенціал.
Пан Володимир із особливим теплом згадує, як вихованці створювали свої перші пристрої та вигравали обласні й всеукраїнські конкурси – від інкубаторів з автоматичним перевертанням яєць на 110 градусів до спеціальних навчальних стендів та ігрових тренажерів.
«Якось хлопчина років 15–16 зробив у нас свій перший металошукач. Ми його дуже добре налагодили, випробували. А за кілька днів приходить жіночка й каже: «Мені сказали, що у вас хлопчик зробив металошукач, чи можна позичити?». Вони поговорили, вона взяла прилад, а через тиждень повертає, викликає цього хлопця й дає йому 20 гривень. Він повертається до класу довольний, сміється: «Це мій перший заробіток, який я заробив власними руками!». Тобто діти бачать, що знання дають не лише досвід, а й реальну користь», – ділиться викладач.
Часто діти приходять до гуртка з дуже конкретними власними захопленнями, шукаючи практичних відповідей. Так було й з одним із вихованців, який цікавився музикою.
«Ігор захоплювався створенням музики, і йому важливо було зрозуміти, як влаштовані підсилювачі та мікшери, – згадує пан Володимир. – Перше, що він у нас зробив – це власноруч зібрав радіоприймач. Я кажу йому: «Хочеш порівняти, як працює те, що ти зробив своїми руками, і якийсь фірмовий?». Він приніс на заняття коштовний японський приймач. Ми підключили однакову антену й почали випробовувати. Виявилося, що фірмовий зловив шість станцій, а той, що хлопець спаяв сам – сім. Він працював навіть чіткіше. Після цього в нього з'явився неймовірний азарт, і він серйозно зайнявся саме звуковою електронікою».
Також вихованці гуртка беруть участь у змаганнях із спортивного радіозв'язку, де щорічно посідають призові місця. Найбільш захоплені діти отримують власні персональні позивні сигнали та офіційні ліцензії, що дає їм право самостійно виходити в міжнародний радіоефір.
«Позашкілля залишається на задньому плані»
Найбільший біль пана Володимира – це відсутність належної підтримки та уваги до позашкільної освіти з боку держави та місцевої влади. На його думку, саме в гуртках народжується майбутня технічна еліта країни, проте фінансування технічних напрямків часто лягає на плечі самого викладача та батьків.
«Я навіть задавав це питання на всеукраїнському заході представникам міністерства: чому загальноосвітня школа має всі привілегії, а позашкілля, де діти отримують реальний напрямок у житті та професійне самовизначення, залишається на задньому плані? Мені лише посміхнулися й відповіли, що до цього ще «не дійшли». Але ж усі переможці шкільних олімпіад чи спортивних змагань – це вихованці позашкільних гуртків, спортивних чи музичних шкіл! Чому ж тоді вся увага й бонуси йдуть школі, а позашкілля залишається лише назвою?» – ділиться педагог.
Через брак централізованого постачання радіодеталей, інструментів та приладів, кабінет гуртка облаштовують усім загалом.
«У нас усе заставлено коробками й приладами – це все те, що нам віддають люди. Хтось закінчує заняття, хтось виїжджає й приносить, аби не викидати на смітник. Ми це сортуємо, вибираємо трансформатори, деталі й живемо з цього. Постійного постачання немає, тому я сам віддаю чимало власних коштів, аби діти мали паяльники, викрутки, свердла, електроінструмент. Допомагають і батьки, купуючи витратні матеріали, і наші старші хлопці-випускники. Вони вже навчаються в технікумах чи університетах, мають виходи на інтернет-магазини й замовляють нам необхідні запчастини з Китаю», – пояснює Володимир Ковальчук.
«Заочно навчити паяти – це як навчити скрипаля грати по інтернету»
Зараз працювати в Глухові — це особливий щоденний виклик. Прикордонне місто живе під постійною загрозою обстрілів, повітряних тривог і знеструмлень. Чимало родин із дітьми виїхали, але ті, хто залишилися, все одно прагнуть ходити на заняття.
Коли безпекова ситуація дозволяє, діти збираються в класі – зазвичай по 8–10 осіб. Головне, за словами викладача, це живий практичний контакт із технікою, який неможливо замінити жодними дистанційними уроками.
«Будь-який технічний гурток тримається на тому, що дитина бачить і робить руками, – пояснює пан Володимир. – В інтернеті працює лише зорова та слухова пам’ять. А потрібна ще й механічна! Навчити паяти заочно – це те саме, що навчити піаніста чи скрипаля грати через екрани. Вчитися треба наживо. Коли лунає тривога – ми біжимо в сховище, перечікуємо там. Беремо з собою наші стенди та світлові ігри, які самі ж і змайстрували. Діти у сховищі граються ними й так відволікаються від вибухів».
Приходять до гуртка й нові мешканці міста. Пан Володимир із захватом розповідає про дівчинку з родини переселенців, яка завітала на заняття за компанію з хлопцями й з першого ж дня здивувала викладача своєю наполегливістю.
«У нас ходили троє хлопчиків-переселенців, і з ними прийшла дівчинка. Побачила, що хлопці роблять якісь «мигалочки» та «піщалочки», і запитала, чи можна й їй. Я кажу: «Звісно, давай спробуємо від найпростішого». Те, що хлопці робили за два заняття, вона спаяла та налагодила за один день. Зробила схему з різнокольоровими світлодіодами, а потім ще й звукову «відлякувачку». Їй це було настільки цікаво, що вона схоплювала все на льоту. Це ще раз доводить: коли в дитини є живий інтерес, вона здатна на неймовірні речі».
Випускники: від розробників до захисників на передовій
Найбільша гордість Володимира Ковальчука – це випускники, які не забувають свій гурток навіть через десятиліття. Вони постійно телефонують, приїжджають у відпустки й цікавляться, чи жива справа. Хтось стає інженером-проєктувальником, хтось розробляє автомобільну електроніку чи працює в IT-сфері, а хтось застосовує здобуті знання для захисту України.
«Я знаю, що зараз двоє моїх вихованців воюють, – ділиться Володимир Ковальчук. – Один із них займається налаштуванням та ремонтом радіоелектроніки безпосередньо на передовій, а інший – IT-шник, керує дронами. Ще один наш хлопець працює інженером-розробником складних комплексів. Вони телефонують, запитують, як у нас справи, чи є набір, чи ходять діти. Вони щиро радіють, коли бачать фотографії нових робіт і знають, що техніка далі цікавить молодь. А для мене це найбільша наснага – бачити, що вся ця багаторічна праця була недаремною».
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram.
