Понад два роки невідомості, пошуки в госпіталях та бліндажах Луганщини і зрештою сповіщення про ДНК-збіг — 52-річна глухівчанка Наталія Рябко втратила на війні 22-річного сина-прикордонника Андрія.
Після того як російські удари пошкодили могилу захисника на рідній СУмщині, жінка була змушена виїхати та облаштовувати життя на Прикарпатті. В інтерв’ю виданню «Вікна» Наталія розповіла про загибель сина, пережитий біль та адаптацію на новому місці.
У чому суть
— Пані Наталіє, яким ваше життя було до повномасштабної війни?
— До повномасштабного вторгнення я жила звичайним життям: сім’я (син і донька), бізнес — продаж брендового жіночого одягу та взуття. Постачання йшли протягом місяця з Америки та Італії, разом будували плани. Син після 7 класу вступив до Сумського військового ліцею, потім пішов у армію, а опісля закінчив інститут. У 2019 році Андрій підписав контракт і служив прикордонником у Луганську. 19-річна донька Марія бачить себе працівницею правоохоронної системи, зараз навчається. Вона місяць тому розписалася, зять — також прикордонник.
— Яким для вас було 24 лютого 2022 року?
— Наше місто Глухів є прикордонним. До війни там жило 55 тисяч людей, трохи менше, ніж у вас. Від орків ми розташовані за 10 кілометрів. Від початку ми все бачили й відчуваємо досі. Ворожі КАБи, «шахеди», «бандеролі», «блискавки», «ланцети», «гербери»… Дрони — це вже несерйозно. Дуже багато у місті дітей загинуло через обстріли. І ваших хлопців із Західної України, які там воювали, дуже багато полягло.
— Ви не пробували відмовити сина від контракту, адже він його підписав, коли вже минула фаза АТО й була ООС?
— Відговорювати його не було сенсу, він би сказав: «А навіщо я вчився?». Коли почалася повномасштабна війна, він зателефонував о четвертій ранку, а повз нас уже йшли танки та зброя: «Мамо, ховай Машу (сестру. — Авт.), шафи став!». Я спочатку не зрозуміла, і тоді Андрій пояснив, що почалася війна. У місті Щастя він був начальником штабу швидкого реагування у 3-му прикордонному загоні. 25 лютого зв’язок із сином перервався, і почалися 2,5 року пошуків. Це були не просто дзвінки та листування, а виїзди до Луганської області, життя у бліндажах, постійні поїздки з фотографією, госпіталі… За цей час я майже забула про доньку. Я його просто шукала й була впевнена, що він живий — такі, як Андрій, не могли загинути.
— Чи пригадуєте день, коли ви його знайшли?..
— 10 травня 2024 року мені зателефонували з Києва й повідомили про збіг ДНК. Я не повірила... Як виявилося, відбулася ексгумація могил з Луганська, де поховані невідомі. Приїхала до столиці, мені віддали маленький пакетик і сказали: «Це ваш син». Я обурилася, ми зробили другу незалежну експертизу, але ця сумна звістка підтвердилася. Андрію на момент загибелі було 22 роки.
— Що відбувалося з вами після такої новини?
— З цим ти не змиришся ніколи! Перший час це були психіатрія, лікарні, транквілізатори, антидепресанти. Тут (у Калуші. — Авт.) мені якось легше. Вдома я вмираю, бо все боляче, все нагадує про нього: школа, дитячий садок, люди, вчителі, друзі, які вижили... Мій батько після підтвердження загибелі онука помер через пів року — він просто просив не допомагати йому одужати…
— Чи відомо вам більше про останні дні життя вашого сина?
— Так. Командування виїхало 23 лютого, 24-го — почалася війна. Син кого зміг — вивів, і хлопці вижили. Потім вони мені допомагали, телефонували. Це дуже важко, бо багато його хлопців і вбило... Я знаю достеменно: де це відбулося, який був бій, хто куди їхав. Він разом із двома побратимами виїжджав останнім на автомобілі Nissan, коли в них влучив «Град». Приїжджали матері на це місце, кожній давали речі, які залишилися від синів: ложки, ножики, хрестики... А в мого — нічого, він був без розпізнавальних знаків. Завжди казав: якщо щось трапиться, то щоб нічого не було. Я поїхала й до окупованого населеного пункту, де він жив, але в тій хаті нічого не залишилося — ні одягу, ні інших речей. У мене від нього залишилися тільки фотографія та пам’ять.
— Сина поховали вдома?
— Так, Андрій похований у Глухові. Я б не виїжджала, ми до життя в підвалах звикли, бомбосховища для нас — це норма. Але коли почало прилітати по кладовищах і орки понівечили його могилу та батькову, у мене увірвався терпець. Спершу я приїхала на Прикарпаття до такої ж матері, як і я, щоб трохи відійти.
— Як ви знайшли помешкання у Калуші?
— Тут у вас гарні люди. Коли 21 травня 2026 року я приїхала на два тижні, у соціальному захисті мені порекомендували взяти участь у програмі поселення в «Зірочку». Я була впевнена, що не пройду, бо таких, як ми, багато. Але 11 червня мені зателефонували й ощасливили — надають житло! Я спершу тут навіть не могла виспатися. У місті тихо та гарно. Треба ще забрати до кінця місяця маму Валентину Петрівну, якій тут уже будемо святкувати 79 років, доньку та кішку Мерлішу.
— Чи задоволені ви житлом?
— Дуже, більшого нам і не треба. Щось я сама додам, наприклад, шпалери поклею, бо хочу жити, як удома. Чую, що багато тутешніх мешканців планують повернутися додому після закінчення війни, а мені їхати немає куди — я буду тут жити до кінця. І місто схоже на наше, трохи менше, але таке ж зелене й тихе.
— А в якому стані зараз ваше житло?
— У нас там залишилася квартира сина, де зараз живе донька, а в мами — своя квартира. У мою ж було три влучання: двічі я ще робила ремонти, а після третього — ні вікон, ні дверей, так і залишила. Місто без електроенергії, води й тепла. У Калуші коли відключали на кілька годин водопостачання, то в людей була паніка… А скільки там хлопців із Західної України: багато полягло, багато досі воює. Намагаємося ними опікуватися, але, на жаль, вистачає й місцевих, які здають їхнє місце розташування.
— Про що ви мрієте?
— Мрію повернути життя, яке було до війни, щоб усі знову були щасливі. Мрію знайти спокій, бо душа моя там, вона рветься додому, хоч тут, у Калуші, і легше…
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
