6 грудня в Україні відзначають День Збройних Сил. Формування однієї із найсильніших армій Європи – це сотні тисяч людей, які залишили мирне життя та стали в стрій. В один із найголовніших днів для нашої країни ми розказуємо історії глухівчан і глухівчанок, а також людей, дотичних до захисту нашого міста. Це – історії чоловіків та жінок, які нині захищають свободу та незалежність від російської окупації.
Вісім років у “пікселі”
10 листопада 2016 року Світлана Халімоненко, редакторка місцевої газети, підписала контракт зі Збройними силами України. У навчально-тренувальному центрі опанувала спеціальність радіотелефоністки, отримала звання солдата. І заступила на службу в 16-й батальйон 58-ї бригади.
За вісім років вона побувала в зоні проведення АТО, ООС та на передових позиціях повномасштабної війни. Увесь час служила на посадах у пресслужбі та службі зв’язків із громадськістю. Із посади в батальйоні виросла до офіцерки оперативного командування «Північ». Нині глухівчанка продовжує свій військовий шлях.
“У Бахмуті кожен виїзд був не можна сказати, що останній, бо я старалася зберігати оптимізм, але там не було часу, коли не обстрілювали. Просто або ти потрапляєш, у місце, куди ближче чи далі прилітає, або чуєш це. Був момент, який потрапив на відео. Спочатку вдарила артилерія, потім пішли «Градами». Це вперше, коли я впала на землю. Потім, коли ми їздили з журналістами в стабілізаційний пункт. Як тільки приїхали, почався обстріл. Падало поряд. Розуміла, що 10-20 метрів і вони можуть влучити в нас”, – згадує Світлана роботу в Бахмуті 2022 року.
Готує в армії, як у ресторані
До повномасштабного вторгнення впродовж семи років Віктор Перехрест працював шеф-кухарем київського ресторану «АртХауз» та знімався в шоу «МайстерШеф». Каже, що до 24 лютого 2022 року жодного разу не тримав у руках зброю. Але коли дізнався про вторгнення, відразу ж пішов до військкомату.
Коли Віктора зарахували до Київської територіальної оборони, йому довелося освоювати професію парамедика. Але душа все ж лежала до кухні. Коли контракт із теробороною завершився, Віктор перейшов до підрозділів Збройних сил України, де його влаштували кухарем. Тепер відомий кулінар готує для солдатів і, за його словами, намагається радувати їх незвичними стравами.
«Тепер я кухар. І від цього ловлю кайф. Мені дали меню, за яким треба готувати. Але, якщо чесно, я не завжди за ним готую. Просто в мене авторська кухня, у мене інший підхід – на сніданок бувають хот-доги. Тому що чоловіків, які важать 110 кілограмів, однією вівсянкою і фруктами зранку не нагодуєш. Харчування в нас дуже гарно забезпечено – всього вистачає. Але я така людина, якби все було погано, то сам би за свої гроші купив би, – і не жалівся б вам», – каже Віктор.
Зберегти не лише території, а й історичну спадщину від росіян
Глухівчанин Олександр Мірошниченко зі зброєю – із перших днів повномасштабної війни. Тривалий час він служив у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Згодом, розказує, з’явилася можливість перейти в іншу бригаду. Він обрав Третю окрему штурмову. Однак, певні сумніви все ж мав.
«Бо такі назви бригад, як «Азов» чи «Третя окрема штурмова», особисто в мене викликали певний страх. Я думав, що без бойового досвіду, навіть без елементарних якихось основ, я просто загублюся, не зможу знайти свого місця там. Тому спочатку вагався, чи варто йти».
Однак, бажання змінити щось, ідеологія та цілі бригади його надихнули. Нині Олександр знаходиться на Харківському напрямку. Він обіймає не зовсім звичну для багатьох військових посаду – працює у Хорунжій службі. До неї входять історики, які проводять лекції, виховні заходи, займаються психологічною підтримкою та культурною програмою для військових.
І військовий, і лікар
Із 2008 року лікар Костянтин Паращенко працював у стоматологічному відділенні Глухівської лікарні. Там за ним досі збережене місце, каже він. Однак поклик захищати рідну землю виявився сильнішим за налагоджений побут. Свій військовий шлях він розпочав у другому полку Національної гвардії, що в Шостці. Тоді, в часи АТО, побував у Слов’янську та Сіверську. У 2015 році, згадує, разом із побратимами від ворога захищали море від Бердянська до Мелітополя.
Після служив у різних підрозділах 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Побував під Новотошківкою, Трьохізбенкою, у Торецьку. Із “виговцями” стояв у районі Донецького аеропорту. Із ними ж воював на початку повномасштабного вторгнення рф.
Згодом він перевівся у 41-у окрему механізовану бригаду на посаду начальника медичної служби. У підпорядкуванні глухівчанина нині – команда медиків, які евакуюють, рятують та лікують бійців. Організація їхньої ефективної роботи – його відповідальність.
“В армії немає складнощів. Тут все просто та зрозуміло. Я відчуваю себе на своєму місці в стоматологічному кабінеті. Хоча тут теж, наче риба у воді”, – каже військовий.
Працює із інформацією навіть на фронті
Ірини Крячко – військова з Сум, яка служить у 68-му окремому батальйоні територіальної оборони. Майже два десятки років до цього вона працювала на обласному телебаченні та редакторкою інтернет-видання, мала проєкти з всеукраїнськими каналами 1+1 та СТБ. Коли підписала контракт, то разом із побратимами та посестрами захищала кордони на Глухівщині.
“Мабуть, війна показала людей такими, якими вони є насправді. І тут, близько до кордону, люди не стали жорсткішими. Вони навпаки об’єднуються, вони щирі, завжди готові допомогти. Був випадок, коли я захворіла і не могла навіть встати з ліжка. Одна з жінок, яка вже стала мені рідною людиною, зрозуміла, що я не телефоную кілька днів. Зрозуміла, що щось не так. Вона приходила до мене двічі на день, розтирала, вмивала. У цьому особливість українців, що попри всі обставини вони не стають черствішими, а навпаки стають людянішими”.
Нині Ірина Крячко відповідає за зв’язки з медіа та громадськістю у своєму батальйоні. Вона пише не лише про бойові дії, але й випадки, що доводять хоробрість у повсякденному житті.
“Було так, що наші хлопці просто їхали й побачили, що через ворожий обстріл загорівся будинок місцевих жителів. Вони бігли через поле, щоби допомогти гасити пожежу. А колись рятували чоловіка, якому стало зле посеред вулиці”, - згадує.
Також вона розказує людям про приємні події в армійських буднях, як-от одруження, щоби нагадати, що життя триває попри все. А ще зосереджується на кожній людині зі свого батальйону, бо чимало з її побратимів, як і вона, не були професійними військовими до вторгнення рф у 2022 році.
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Слідкуйте за нами у соцмережах: Telegram, Facebook, Instagram, Viber, WhatsApp
